ДО ЕР. Вибране - Кіяновська Маріанна - Страница 12
- Предыдущая
- 12/35
- Следующая
Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:
12
«Сирени плачуть, стогне Одіссей…»
Сирени плачуть, стогне Одіссей,
Бо вже йому не вільно бути паном.
І стугонить натуга, ніби рана:
Єдиний раз послухати — і все…
Єдиний раз умерти — і навік:
Зламати простір, заблукати в ньому.
Змандрований і дивний чоловік,
Що двадцять літ вертається додому…
Є тільки щось, не назване йому,
Як сокровенні для дитини речі.
Сирени… Морок моря… То кому
Накине Пенелопа плащ на плечі?
«Шлях мій до тебе є довшим, ніж…»
Шлях мій до тебе є довшим, ніж шлях птаха над Колізеєм,
Де мармур ховає магму в горішані ядра статуй.
Читай мої губи, як книгу, і засинай із нею.
Ми тільки химерні люди. Я мрію тебе кохати.
Стояли разом два дерева — прощались, сиділи, мчали…
Побілені до Великодня, тремтіли у них коліна.
Усе, що мені належало, глибока моя печале, —
То шляху мого гіпербола, статуї волосина.
«Видовищ! Крові!..»
Видовищ! Крові! —
(крик, звитяга, смерть) —
Йде гладіатор істину питати.
Рівняє тирсу вишколений смерд,
Щоб легше умиралось умирати.
Примерзлий до руки короткий меч.
Ревіння м'язів чисте і стодзвонне.
І вилітає звір, як дикий смерч,
І прикипа патрицій до колони…
Це гра в кінець. В останній із кінців.
Це вже не втома — навіть світ не встоїть…
Тримає жінка квітку у руці,
Мов краплю крові — знічено-густої.
«Ахіллес — ім'я як вирок…»
Ахіллес — ім'я як вирок. Спір —
Міф супроти пам'яті — найтяжчий.
Ще живий, та вже священний звір —
Навіть не впольований — пропащий.
Гори аж кишать від слів і змій.
Отруївшись, не здобудеш Трою.
Брате мій, якщо вбиваєш, вмій
Бути, убиваючи, собою.
«Я кентавр із епохи кентаврів. Чи чуєш литаври?..»
Я кентавр із епохи кентаврів. Чи чуєш литаври?
То вітають мене, наче справді мене, наче справді…
І патриції, й люд, й навздогін приготовані лаври,
І колони, і коні — по битві, по втомі, по зраді.
Я обсмоктую голос — не мій, надто змінений болем,
Але ж хто коли чув, як на волі співають кентаври?
Я кентавр у полоні. З тавром… О неволе, неволе!
Чи дозволиш умерти, коли відголосять литаври?
«Мовчатиму, бо в цьому світі хто ми…»
Мовчатиму, бо в цьому світі хто ми —
Раби богів — а чи боги рабів?
Овідій повертається у Томи,
Затамувавши втому у собі.
У небі — день. Гуляє хитавиця.
Є розкіш ран, які лікує час.
Намарний Риме, де ж то та столиця,
Яка колись обійдеться без нас?
«Нетривкість знань, подібності химер…»
Нетривкість знань, подібності химер,
Личини ґрунту з паростю сухою…
Співаю світу епос, як Гомер,
Який побачив у падінні Трою.
Апокаліпсис міста. Хто ж сліпці?
Із надр росте каміння, гинуть коні.
І всі слова затиснуті в руці,
Немов меча руків'я у долоні…
Блукальці манівцями, навмання —
Усі подібні, ґречні, працьовиті…
Чорніє низько скошена стерня —
І в цьому літі, і на тому світі…
Що тінь — то риска. Вечір — як проклін.
Чоловікам волосся загусає.
Спить Одіссей, і вкотре бачить він,
Що в цьому світі істини немає.
«Оселі — як зерна посіяних вітром трав…»
Оселі — як зерна посіяних вітром трав,
Що кличуть тебе прорости, забуяти, доспіти,
Щоб хтось перехожий твій плід терпкуватий зірвав,
Во ім'я всеблагості простору міста і літа.
Хтось цілком суєтний, можливо, якийсь відчайдух,
Якому далекий твій досвід всередині міту, —
Та й він, вже не вільний від тебе, напружує слух,
Хапаючи згустки відлуння в околицях світу.
«Пилюка із довгого шляху на тілі — мов грим…»
Пилюка із довгого шляху на тілі — мов грим,
І сонце — покрите емаллю, гладеньке і чорне.
Затемнення. Глум пережитостей. Звуки валторни —
І жінка, в яку нетерпляче закоханий мім,
Як підліток-принц в шатах кольору ранку вповні.
Любов-коломбіна вдивляється в липи, як в лиця.
Завихрення квітів. Затемнення сонця. Лисиця
Печаль куртуазну вишіптує стиха мені.
І похапцем хтось розгортає шапіто старе,
В'язке, мов в'язниця, — й, оговтавшись, лисів полює.
Я тричі по три намалюю тебе, намалюю,
Як зморшку при оці, яка — непомічена — вмре.
«Ми польовані. Ми намальовані в полі охрою…»
Ми польовані. Ми намальовані в полі охрою,
Ми охриплі до болю у грудях, бо ми міражі.
Я належу тобі не любов'ю, а вірою злою,
Що вмиратимем разом, у мові здійсненні й чужі.
Або краще не так. Сотворивши в собі сотвориме,
Ми пірнаємо в трави, стережені нашим теплом.
І відлунюють кинуті пращами пращурів рими,
Що поєднують кров із любов'ю, і тіло — із тлом.
«Ти мій дощ, ти коханець рослин…»
Ти мій дощ, ти коханець рослин, ти суворий хлопчак.
У сувоях сезонів — пилюка, що пахне жінками.
Ти стікаєш по тілу — отак, наче вперше, отак,
Як полюють на ловах — де зброя, і кров, і рани.
Сокровенне моє, епілепсія вітру між крон,
Ти мій князь, ти мій лев, що в агонії знищує цноту,
Вавилонська блудниця, що будує новий Вавилон,
Я стаю тобі сарна, ти на мене полюєш достоту,
Як полюють птахів, зауваживши колір очей,
Я кохаю тебе, як лиш жертва уміє кохати.
Я всотала тебе з поцілунком, ти мій апогей.
Я лежу і стікаю душею на літепло м'яти.
12
- Предыдущая
- 12/35
- Следующая
