ДО ЕР. Вибране - Кіяновська Маріанна - Страница 19
- Предыдущая
- 19/35
- Следующая
Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:
19
«При непрозорих вікнах пірамід…»
При непрозорих вікнах пірамід,
Де забуття настояне на плоті,
Лежить папірус, наче білий світ,
Для Нефертіті в світовій скорботі.
Їй світить сфінкс, як видиво душі.
Їй — скарабеїв скалки і карати…
Мені занадто пишуться вірші.
Я, певно, скоро буду умирати.
«Антидія літургій — чи передоплата води?..»
Антидія літургій — чи передоплата води?
Буде тихою смерть, до якої мене не спинити.
Намалюю дорогу, щоби ти не приходив сюди,
Щоби камінь не ріс в достеменному прагненні жити.
Так буває надвечір, як тане котрийсь з вітражів,
На якому печать проступає — і кане в склепіння.
Пішаниця чи кінний, ти відчай своїх голосів
Заповів не слідам, а чужим упослідженим тіням.
Бо ціною за видих — приречення судного дня,
Біла хованка віри, злагіднений дотик святого.
Я люблю тебе так, ніби ти мені вічність відняв,
Оплативши душею нужденну свою перемогу.
«Ми відходимо в жовте…»
Ми відходимо в жовте — так у Книзі написано нам.
Діти сплять перед ранком особливо: їм сняться дерева,
Їм вже майже відомо усе, що забулось батькам,
Навіть трішечки більше; йде бій волоока з левом.
І комусь пересниться — чи майже присниться — вода
Й усвідомлення смерті як спеки, як звички вмирати.
Абсолют льодоставу, і тільки найменше вгада
Комбінацію літер найпершого слова — «мати».
«Солодкий сік, не спитий з вуст, а стятий…»
Солодкий сік, не спитий з вуст, а стятий.
Причасна кров п'янить, немов вино.
Єдиний мій, ну що тобі сказати?
Воно болить, не гоїться воно.
Любов моя на сто імен посліпла,
Бо ти — як сонце, ти мене обпік.
Піду до відьми, нашепочу срібла —
І буде куля в груди, буде лік
Супроти болю… Як тебе любити?
Супроти болю істини нема.
Далеке сонце світить, світить, світить,
А я — під ним, незряча. І сама.
«Скажи бажання — хай тобі наврочу…»
Скажи бажання — хай тобі наврочу
Твій невимовний ієрогліф, глину.
Шукає бог у надрах душу вовчу,
Щоб виліпити з голосу людину…
Дає їй трохи випити — із чаші,
І наготу прикрити — із сувою…
Усі слова, нам сказані, — не наші,
Вони не можуть дихати водою…
«Ізлукавлю з тобою. Вернуся додому вночі…»
Ізлукавлю з тобою. Вернуся додому вночі,
Не озвавшись до тебе з далекого поля любові,
Наче ягода вовча. Змовчи мене, вовче, змовчи.
Бо якщо не змовчиш, упіймаю тебе на півслові.
Що кохання, що ліс — не розділені нами на двох.
Я тебе відчекала під місяцем, чорним, як паща.
У далекому полі засіявся чортополох
На пропащому місці, де доля стояла пропаща.
Я кохала тебе — спересердя, а часом — з нудьги.
Ти був сильний і хижий — та що мені, вовче, до того?
Вовка ноги годують — я знищу в собі до ноги,
Аж до холоду в пальцях все, що мала в собі золотого…
Але як мені жити без тебе, мій вовче німий?
Я ненавиджу ліс, це неприбране поле і небо…
Я ненавиджу нас, але ти мені очі закрий
В ту останню хвилину, як прийду вмирати до тебе…
«Ошелешеність кігтів, зав'язлих у тілі живому…»
Ошелешеність кігтів, зав язлих у тілі живому,
Що сумують, як ти повертаєшся, — парості цикл.
Ревність світу у часі, якого бракує, якому
Жорстко жертвуєш запах своїх передсмеркових крил.
Ти і я поза смертю, і мова минає натхненням,
Крихти крику наосліп — і зимний метал до чола.
Є погибельність долі і сірість її повсякдення,
Ти насправді не знаєш, що я вже тебе зачала.
«Усе одно з тобою ми — усе…»
Усе одно з тобою ми — усе.
Усе одно з тобою ми — як зерна.
Вовчиця чорна, вишептана в тернах,
Слова і сни між зорями пасе —
Безмежно мовчки. Зір отих роки —
Як острови невидимої суті,
Як надто чисті, а тому забуті
Недовловимі дотики руки.
Холодність стін, заціпеніння плес —
Клепсидра вбрана в темряву й тумани.
Ми надто теплі, а тому між нами —
Усі дощі, що падають з небес.
«Я жінка твоя. Навіть Книга мене замовчує…»
Я жінка твоя. Навіть Книга мене замовчує.
Бо що? — я ж бо жінка (набухла, порепана, тепла).
Я дивлюся в небо своїми очима вовчими.
Твоїми слідами підводяться тихо стебла.
І хащі осотів тривожні хіба що звечора,
Або по дощі, а чи в червні, як зела стиглі.
І зорі тремтять, хіба що ота, обпечена,
Спокійно стихає, як вічна небесна стигма.
Я жінка твоя. На долонях моїх подряпини.
Я знаю твій запах — солодкий і терпко-п'яний.
Ти десь там — за зубром, розхитуєш землю лапами.
А син наш умер. Угорі тільки Бог над нами.
«Самотність і печаль — недосказанно…»
Самотність і печаль — недосказанно
Сухі, як віск, що скрапує зі сліз.
Є благодать, що сталася зарано.
Є берег неба і сліди коліс.
Вдаєш, що спиш, щоб серця не вдавати,
Щоб не ламати сутіней ні віт,
Щоби всевіддавати — і не мати
Нічого, окрім світу. Тільки світ
Пече, болить — і слів не розуміє
Ні там, де обрій, ані тут, де все.
Самотність і печаль — щока німіє,
Та хтось колись і зцілить, і спасе
Самим мовчанням — чи дощем крізь нього:
До щему, до пелюстки на воді…
Вдаєш, що спиш, ховаючи тривогу, —
Як вперше, як востаннє, як тоді…
19
- Предыдущая
- 19/35
- Следующая
