ДО ЕР. Вибране - Кіяновська Маріанна - Страница 28
- Предыдущая
- 28/35
- Следующая
Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:
28
«І рай, і яр, а яром — вододіл…»
І рай, і яр, а яром — вододіл
Людських надій і небуття земного.
Усі слова збуваються тоді,
Коли я воду п'ю з долоні Бога.
…І вічна смерть, бо смерті в тім нема,
Стає життям, бо іншає надія.
Люблю тебе. Твоя. Така сама.
І воду п'ю — з долоні, як тоді, я…
«Я ще — мов глина Божа, ще м'яка…»
Я ще — мов глина Божа, ще м'яка,
Не діткнута вогнем ані рукою.
Ген вітер крутить душу вітряка,
Ген — яблука із яблуні юрбою
Зібралися на прощу. Гусне сік,
І пахне сонце воском замеділим.
Приблудний джміль, як божий чоловік,
Коло порогу нудить світом білим…
«Ми надто злі і надто нетерплячі…»
Ми надто злі і надто нетерплячі
Рибалки слів (який прозорий ятір).
Мовчу до тебе, як дитина плаче,
Щоразу озираючись на матір.
А в восьмий день від сотворіння сутей
Прийду до тебе Євою у сіті,
Щоб диким диким яблуком забути —
І знову розчинитися у світі.
«Заки сонце не встане, збиратиму роси отруйні…»
Заки сонце не встане, збиратиму роси отруйні.
Праобитель смеркання тонка — чи ж забути той смак?
Бог Адама створив помилково, напевне, у грудні,
І навчив умирати, і спати в могилі навзнак…
Знову стану ясою — тонким покривалом без тіней,
Знову стану землею, спіткавши її у кінці…
Прохолодна вода — у найдальшому кутику сіней,
Як холодна долоня на злому від втоми лиці.
«Заповзає вуж в своє обійстя…»
Заповзає вуж в своє обійстя…
Де тут Єва? Де її повісма?
Ти не бійся, дівчинко, не бійся:
Не знайду тебе, тому й не візьму.
Суєта достукалась у двері.
З висоти ввижається дорога…
Всі дванадцять з Тайної Вечері
Замовкають, слухаючи Бога.
Де ж той ключ, який замок відчинить?
Де ж той дим, який проріже душу?..
Підпираю істину плечима,
Наче риба, кинута на сушу…
«Несите світання вихоплює сонце зі сходу…»
Несите світання вихоплює сонце зі сходу,
Печаль — як печаль, непокірно печуть солов'ї…
Ми прийдемо в сад, здичавіло шукатиме воду
Змілілий Адам, що спіткнеться об коси її…
Ніщо не допите. Прозорі, мов рам'ячко, квіти.
Я Єва, я Єва… По всьому — я смертна, я є…
Я жінка, а отже, я буду любити і гріти
В пекучому лоні загублене сім'я твоє…
«Нагою прийшла я у світ і нагою піду…»
Нагою приишла я у світ і нагою піду.
Оголено все — від душі і до кошичків квітів.
Тут темно від світла. Прости мені, Боже. На світі
Ти той, хто відчинить джерела в моєму саду.
Вівтар — як наперсток: загубиш — і біль розіпне.
У кожному дюймі скорботи — колючки і жала.
Я Єва була. Я тоді при струмкові лежала,
А він все втікав, тільки раз упіймавши мене.
«Наш страх, немов химерний шовкопряд…»
Наш страх, немов химерний шовкопряд,
Обплутаний минулим і прийдешнім,
Шурхоче снами. Спорожнілий сад
Наповнений тривогою черешні.
Там брость, чи парость, чи роса з судин —
Розмочить глину, виліпить склепіння.
Слина — як лезо. Перехресний дзвін
Наповнює галактику тремтінням.
Наш страх, немов химерний шовкопряд,
Що крила розпросторює надвечір.
Ми заблукали, і нема назад
Ні крику, ні рятунку, ані втечі.
«Я люблю тебе з мукою світла, що ріже повіки…»
Я люблю тебе з мукою світла, що ріже повіки,
Це моя повсякденність, як сонце у зламах роси.
І молюся, і знаю — навіки, навіки, навіки —
Що уплетена серцем в таємні твої голоси.
Камінь істини зимний узимку, а влітку — гарячий,
Мов земля, із якої проміння уранці росте.
Проминаємо разом, збагнувши печаль незрячих,
Здатних привідчинити вмирання своє густе.
«А мох у фортечних садах був колючим…»
А мох у фортечних садах був колючим —
Колючим, холодним, далеким, вологим.
Стріляючи в небо, ти в ангела влучив —
і ангел тобі покотився у ноги.
І многе знання, і немногі із тихих —
Як яблука, зважені золотом й віком.
Усе, що ти маєш, — цілунок і видих,
І надто коротке життя чоловіка.
«Чистота замовкання заклякне і стане камінням…»
Чистота замовкання заклякне і стане камінням,
Борозною і далі, росою, покотиться в ніч.
Мерехтіння сльози… Чи відчуєш оте мерехтіння?
А коли не відчуєш, то Бога до себе не клич.
Наче пагін важкий, пригинаєш обличчя додолу.
Перемога молитви, аж слово у душу впаде.
Не забудь свого Бога, не втрать свого болю ніколи,
Бо прокинешся іншим — не тим, не сьогодні, ніде.
Перекушено пам'ять, як нитку, важку й вузлувату,
Чи хотів би втекти, попри душу свою, навмання?
Я стою задля тебе, як липа, покликана в хату,
Мов зі смутку нічного, якому забракнуло дня.
28
- Предыдущая
- 28/35
- Следующая
