ДО ЕР. Вибране - Кіяновська Маріанна - Страница 32
- Предыдущая
- 32/35
- Следующая
Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:
32
«Не май мене. Не мучся наді мною…»
Не май мене. Не мучся наді мною,
Світ, як папір, рвучи і кленучи.
Я буду поруч, теплою рукою
Твоє обличчя гладячи вночі.
Уся не вмру, не перейду, не зникну —
Тихенько кану в груди небесам,
Щоб ти уранці, відчинивши вікна,
Зі мною опинився сам на сам.
Зі світла свого, наче з того світу,
Тобі всміхнуся сонцем, як дитям.
Люблю — тебе приречена любити —
І в цім житті, і понад цим життям.
«Скільки золотої безнадії…»
Скільки золотої безнадії
У жовтневих дещицях роси!
Вже не пам'ятаються події —
Лиш відлуння, тільки голоси,
І рука, яка тобі тремтіла,
Аж цигарка вичахла терпка.
Два світила — твого й мого тіла —
І шорсткі зазубрини листка,
Що упав назавжди, на ніколи,
На подушку, все іще твою.
І лягло в долоні серце голе,
Як листок безодні на краю.
«Ти жадав гіркоти, що, мов дим, найсолодша удома…»
Ти жадав гіркоти, що, мов дим, найсолодша удома,
Бо гірке — не найгірше. Найгірше — коли не болить,
Не знетямлює, не надтинає безрадісна втома…
Проминав, бо усе ще занадто не вірив у мить.
Скільки тої цикути вливається в очі назавше,
Скільки меду того умивається з рук і з облич!..
Надобнявши мене, призітхнувши — і знов надобнявши,
Відчуваєш любов без любові — й затуплюєш ніч.
«В узголів'ї кінця не шкодую, що ночі несталі…»
В узголів'ї кінця не шкодую, що ночі несталі
Крадькома прозирають крізь вікна, порожні і зимні.
Я кохаю тебе. У майбутньому буде — кохала.
Не кажи мені слів, і думок, і мовчань не кажи мені.
Переховую потай в сукняній кишеньці обійми
Поруч з пасмом волосся твого, і квитком, і листами.
Хто згадає тебе? Таємниці, сніги… Ми старіємо
Голосами прощань. І удруге — прощань голосами.
Ще тепло твоє тут. Ще в карафці вино недопите.
Ще крізь сон намагаюсь згадати прикмети прощання.
Ти ступаєш так тихо, як вміють лиш тіні ходити —
Безшелесно, і м'яко, і тьмяно. Сезон застигання.
Влада меж, як ріка: повновода, примхлива і мстива.
На околицях щастя торгують сухими квітами.
Це зима чи зомлілість? На осіннє чекання дива
Накладається втома, безмежна, як в паралітика.
«Ти не любиш мене, ти мене не полюбиш удруге…»
Ти не любиш мене, ти мене не полюбиш удруге.
Не промовивши «так», не наважишся кинути «ні».
Не коханий, не ворог, що вчасно не названий другом,
Не остання бджола на прозорій від воску стерні.
Випадкова вона — вдалині, ще зникає у білім,
Має в серці не мед, тільки повні човни гіркоти…
Я любила тебе тільки трохи, бо більше не сміла.
Я любитиму знову, та то уже будеш не ти.
«Постарію на тиждень. Сутінь зрадять…»
Постарію на тиждень. Сутінь зрадять
Важкі глибокі тіні під очима.
Прийми мене у серце, Бога ради,
Як сірого від втоми пілігрима.
Єрусалим дощів та імітацій —
Один на всіх — з глухого неба дихає.
Отут лежить, при кавнику, на таці,
Мого чекання щось важке і тихе.
Окріп розлито. Літери розмито.
Порозповзались календарні дати.
Хотіла вмерти, але вже не літо.
Борги потрібно вміти повертати.
«Звикаючи до меншого, втрачаю…»
Звикаючи до меншого, втрачаю
Саму себе, побачену вві сні.
І забуваю, ніби вибачаю,
Світи й слова, не сказані мені.
Хай станеться, чого не доказав ти:
В мені, як в бурштині, застигне час
І збудеться ілюзією правди:
Двома людьми, подібними на нас.
«З чого виймається серце? Зотліле — із тіла…»
З чого виймається серце? Зотліле — із тіла.
Мертве — із мене, аж камінь стає молодим.
Я тобі жінка, як зірка — прозора і біла,
Я тобі крихта із крихт — і сокрихта з усім.
Хто тебе любить, як я, — безнадійно і просто?
Небо крізь око росте і глибоким стає.
Серце — горить. І лишається раптом, як постом,
Кров'ю і потом, і медом, і воском, і — є.
«Львів — стоколісний ліс. А ти — прозорий звір…»
Львів — стоколісний ліс. А ти — прозорий звір.
Вечірньої пори вступивши в срібло броду,
Прикинься солов'єм і тишу перевір,
Зійди з гори відлунь — і випий мертву воду.
Хай тінню зацвіте тройзілля у яру,
На світлій голизні — як голос на папері.
Лиш не полюй мене, якщо я перша вмру:
Я теж плачу ціну за привідкриті двері.
«Прийму тебе, врятую, збережу…»
Прийму тебе, врятую, збережу,
Але зберігши, більше не згадаю.
Так голосом намацують межу —
Небоголосу, треносну. Звикаю
Я почуттям не вірити у дні,
Коли прогнози і дороговкази
На довгий дощ збираються в мені.
Колись піски перецвітуть в оази,
Чи в мурів різновиди — міражі…
…Хіба ж не ти привчав мене до страти?
Нарешті усвідомлю: ми — чужі,
Щоб довго, майже пристрасно вмирати…
32
- Предыдущая
- 32/35
- Следующая
