ДО ЕР. Вибране - Кіяновська Маріанна - Страница 6
- Предыдущая
- 6/35
- Следующая
Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:
6
«Зламався світ об серце: не люби…»
Зламався світ об серце: не люби.
Я витримаю, я, здається, сильна.
Стоять обійми Божі, як горби, —
Важкі й далекі. Туга божевільна,
Мов спека, тиха. Дихає гроза.
Збирається на блискавку із градом.
Мені крізь око падає сльоза.
Останнє гасне яблуко над садом.
І все нараз здається не моїм:
Рука ламає вечора галузки.
Стемніле небо розбиває грім,
Як плесо і як дзеркало, — на друзки.
«Я смертниця міста, в якому бракує тебе…»
Я смертниця міста, в якому бракує тебе.
Я бранка цих брам, я вмираю, мов риба у руслах
Присохлих фонтанів, я птиця, що крильми загусла
В розтерзане небо — як око прозоре й сліпе.
Бо смерть неминуча, як запах міських нечистот,
Як гомін шкільного подвір'я, різкий і невтомний…
Бо я з-поза тебе, і мій поцілунок судомний
Приречено-чистий, як проклятий Богом народ.
«Сухі монастирі порожніх гнізд…»
Сухі монастирі порожніх гнізд
Були як зорі, скинуті із неба.
Тривав великий журавлиний піст —
І наставала радості потреба.
Ти міг лиш чути — бачити не міг:
Монахи з протрухлявілих шпаківень
Молились, щоби випав перший сніг
У ніч, коли озветься сьомий півень.
«Ніхто не вічний, тож ніхто не з нами…»
Ніхто не вічний, тож ніхто не з нами.
Тремтить повіка, вперта в забуття.
Далекий простір вистраждано снами —
На все життя, і знов — на все життя.
Насни мене, як звершене в безодні.
Моя любов — немов земна трава:
Розтоптана і скошена сьогодні,
Вона на віки вічні ожива.
«Прийшов, побачив, переміг, знесилів…»
Прийшов, побачив, переміг, знесилів
Від спогаду, від того, що забув.
Нашарування тіней у берилі —
Як несвободи тектонічний зсув…
Люблю тебе, бо ти мені нізвідки.
Люблю тебе, бо ти мені весь час.
І босі ноги — порожнечі свідки —
Стають як крила ангелів для нас.
«Яструбине вино, яструбине крило для Марії…»
Яструбине вино, яструбине крило для Марії.
Відгадати б загадки, промовлені тричі по три.
Хижий звір Одкровення із темного боку надії
Щирить око, як пащу, в яку западають вітри.
Пригадай мені знову, що — наше, і що — сокровенне.
Відчитай по молитві за кожного, хто не дожив.
Чи зумієш спастися, спасенним прийшовши до мене,
Серед світу у травні? Колись ти мені говорив
Про тамованість долі у кожній маленькій юдолі.
Пасувало б забути, та нині й загадки не ті.
Яструбине вино для Марії — від долі до долі.
Яструбине вино — як причастя святе во Христі.
«Заподію випите вино…»
Заподію випите вино.
Смуток передчасний заподію.
Буду жити — і побачу дно,
І назву розплатою надію.
Вечір віри. Грона молитов.
Закапелки простору без віна.
Ти мені один, немов любов,
Все іще бездонний, середина
Пам'яті, занурена у все.
Тільки вечір — довший, аніж сміла.
Вічність дому Божого спасе
Все, без чого мова зрозуміла.
«Зітни мене стеблом — і кинь на брук…»
Зітни мене стеблом — і кинь на брук,
Собі під ноги, душу розтоптавши,
І не бери розтоптане до рук,
Бо ми в Апокаліпсисі — назавше…
Назавше меч, що пам'ять розітне,
Назавше лев, зачинений у грудях.
Спізнай раптово, опануй мене,
Стократ до того перебувши в людях,
Бо іншою не стануся: вода
Буває різна, та спочатку — чиста.
…Із кожним роком глибшає хода —
І тяжче усміхається Пречиста…
«Історія вбивць — як остання межа неприбулих…»
Історія вбивць — як остання межа неприбулих
Безумств і безумців, і спраглих зачаття жінок.
Бо виміри рани інакші, ніж виміри кулі,
А куля під осінь суха, як кленовий листок.
Іронія кривди: померлі лишаються вдома.
Бинти гобеленів, сувої дзеркал — в глибину.
Зачинено двері, і полум'я зводить судома,
А тіні, а тіні, а тіні ідуть на війну.
Підійду впритул — ти не зможеш мене розстріляти,
Не зможеш втекти, розрядивши пекельний наган.
Самотня собі, я для себе і батько, і мати,
Осіння бджола і холодний від поту туман.
Знівечила відстань, тож маю молитися Богу.
Підніжжя його не витримує відбитків ніг.
Самотня і вся, не залишу для себе нічого,
Лиш знов опаду на гарячий від страху поріг.
Лиш ти не подібний до мене, а отже, а отже,
Підійду впритул — і побачу політ кажана.
Загусну в ребро, щоб усе-таки — змилуйся, Боже…
Душа — то неволя і смуток, а решта — війна.
«Не смертні ми. Кому потрібна смерть…»
Не смертні ми. Кому потрібна смерть,
Яка й невмерлим висисає душу?
Люблю тебе — і лиш любов'ю змушу
Вціліти, як шалена круговерть,
Мов океан, підхопить, понесе
Наш утлий човник в безвісті творіння…
Не смертні ми. Тож пустимо коріння.
І прийдуть сни. І матимемо все.
6
- Предыдущая
- 6/35
- Следующая
