Українсько-французькі зв'язки в особах, подіях та легендах - Ткаченко Анатолий Федорович - Страница 84
- Предыдущая
- 84/128
- Следующая
таменту водного і лісового
господарства Михайла Ли-
фаря і його дружини Софії,
дочки власника старовин-
ного маєтку під Києвом.
Лифарі пишалися своїм
походженням. Їхні предки були козаками Запорізької
Січі247, про що свідчать грамоти, видані Лифарям ко-
шовими отаманами Війська Запорізького та українсь-
кими гетьманами.
Дитинство і юність Сергія проходили на берегах
Дніпра в стародавньому красені Києві та в маєтку діда.
Любов до України і рідного міста він увібрав у себе,
463
спостерігаючи народні барвисті обряди-святкування,
слухаючи народні пісні та розповіді діда про минуле
України, про предків-запорожців. Цю любов він проніс
крізь усе життя, перебуваючи далеко від батьківщини.
Згадуючи про дитинство та юність, писав: «Для кия-
нина немає нічого дорожчого від Києва з його Дніпром,
котрий з дитинства проймає всю істоту». І далі додав,
що навіть чудовий Париж не може змусити його, кия-
нина, забути про Київ і Дніпро.
У 1913 році Сергій вступив до 1-ї київської гімназії,
хоча мріяв потрапити до кадетського корпусу і бути
військовослужбовцем, як усі його дванадцять дядьків.
До корпусу приймали з десяти років, потрібно було
очікувати ще два роки. Але у 1914 році почалася Пер-
ша світова війна, і мрія залишилася нездійсненною.
У Сергія було щасливе дитинство, проходило воно в
Києві, який він покидав тільки на час подорожей до за-
міського маєтку діда. Подорожі до діда були для нього
святом, а в Києві він дуже любив проводити час на Дні-
прі. Скориставшися яким-небудь старим рибальським
човном, переправлявся на Труханів острів і, лежачи в
кущах на піску, поринав у мрії, годинами спостеріга-
ючи за хмарами, за їх переміщенням. Часто залишав-
ся на острові до вечора, щоб діждатися появи зірок на
темному небі.
Він був дуже допитливим і жадібно засвоював
знання, дивуючи викладачів і товаришів винятковою
пам'яттю. Але вчитися лінувався і весь вільний час
віддавав музичним вправам та читанню. Серйозна му-
зична освіта почалася одночасно зі вступом до підго-
товчого класу гімназії. Спочатку він навчався в кон-
464
серваторії грі на скрипці у професора Б.І. Воячека
(1857-1934). Але скрипка його не задовольняла, і через
рік він перейшов до класу рояля. У Сергія був гарний
голос, дуже чистий і ніжний альт. Співу навчався у ди-
ригента церковного хору Софійського собору Я.С. Ка-
лішевського (1856-1923). Співав у гімназичному хорі і
під час церковних церемоній у хорі Софійського собо-
ру. Батьки дуже пишалися його музичними успіхами.
На фронт Першої світової війни (1914-1918) пішли
всі дядьки Сергія. Патріотичне збудження охопило не
тільки дорослих, а й дітей. Сергій та його старший брат
Василь спробували втекти в діючу армію, але були ви-
явлені в поїзді, який відправлявся на фронт, і повер-
нуті додому. Невдовзі в Києві з'явилися поранені, гім-
назію перетворили у тиловий шпиталь і після уроків
Сергій, як і усі гімназисти, доглядав за пораненими
солдатами і офіцерами.
Його інтелектуальний розвиток почався дуже рано,
особливо в царині музики. До театру він вперше потра-
пив 1916 року, і перші свої театральні враження отри-
мав від драми Олександра Дюма-батька «Кін або Геній і
безпутство», опери Петра Чайковського «Пікова дама»
та концерту Федора Шаляпіна. Від побаченого та почу-
того був у захопленні. Тоді ж його охопила пристрасть
до читання книжок. Особливо любив читати билини,
переробляв їх на свій лад, уявляючи себе Іллею Му-
ромцем, Святогором або Добринею Микитовичем.
Перша світова війна закінчилася для Росії Лютне-
вою революцією 1917 року, за нею настали Жовтневий
переворот 1917 року, Громадянська війна та воєнна ін-
тервенція 1918-1920 років. Це були роки безперервних
465
кошмарів. Мешканці Києва пережили грабіжі, обшуки,
арешти, розстріли від петлюрівців, німців, більшови-
ків, білих, поляків, влада яких змінювалася багато ра-
зів. У Громадянську війну загинула бабуся Сергія, по-
звірячому вбита ватагою грабіжників, зазнав репресій
від більшовиків його дідусь, загинуло багато товари-
шів-гімназистів, які билися проти червоних. У 1919
році Сергій і його брат Василь у складі зведеного заго-
ну гімназистів та кадетів брали участь у боях за Київ
проти наступаючих червоних частин. Осколком снаря-
да Сергій був поранений у праву руку, із бою його виніс
брат. Їхні товариші в цьому бою майже всі загинули.
Важке життя цієї доби загартувало його душу й тіло,
виховало волю до боротьби, впертість і самодисциплі-
ну. Пережити цей час йому допомагало читання творів
Л.М. Толстого, О.С. Пушкіна, М.В. Гоголя, І.С. Тургенє-
ва, Ф.М. Достоєвського.
Навесні 1920 року Сергій із братом Василем і бать-
ком ховалися від червоних у лісах під Києвом, боячись
арешту та розправи за службу в білій армії. Коли поча-
лася війна з Польщею (кінець квітня 1920 року), черво-
ні оголосили загальну мобілізацію усіх юнаків, які на-
родилися у 1903-1905 роках. Сергій був мобілізований
і відправлений на пароплаві вверх по Дніпру до фрон-
ту. З настанням темряви він утік, стрибнувши у воду,
і доплив за течією до Києва. Пізніше стало відомо, що
пароплав з мобілізованими юнаками підірвався. Вте-
ча врятувала йому життя. В часи нетривалої польсь-
кої окупації Києва (травень-червень 1920 року) Сергій
склав іспити за шість класів гімназії.
У 1921 році Лифаря призвали до Червоної армії і,
466
як гімназиста, зарахували до командного складу. Так
у шістнадцять років він став червоним командиром.
Склавши іспит з політичної підготовки, Лифар прий-
няв присягу і став командиром роти. Служба в армії
гнітила його своєю одноманітністю, і через місяць він
подав прохання відрядити його для навчання в універ-
ситеті. Вступивши до університету, де навчалися без-
грамотні студенти, Лифар зрозумів, що йому там нічо-
го робити і невдовзі залишив його.
На той час товариші Лифаря вже закінчили консерва-
торію, серед них був Володимир Горовіц (1904-1989), який
став згодом видатним піаністом. Лифар був на випускно-
му концерті й гірко жалкував, що поранення в руку не до-
зволило йому здійснити свою мрію — стати музикантом.
Не знаючи, чим себе зайняти, він годинами сидів за
фортепіано, граючи улюблені уривки з творів Моцар-
та, Шопена та Чайковського, або цілими днями тиняв-
ся Києвом. Якось він зайшов до балетної студії, якою
керувала у
1915-1921
роках Броніслава Ніжинська
(1891-1972). Тут йому відкрився світ краси і грації, світ
танцю. І Лифар вирішив стати танцівником. Згадуючи
про це, він писав у книзі «Страдные годы»: «Я увійшов
до студії Ніжинської... став осторонь, і серце моє зако-
лотилося по-новому, тріпотливо і схвильовано, душа
прокинулася від мертвого сну, мною оволоділо ніколи
ще не звідане, невимовне чисте захоплення, таке захо-
плення, що сльози підступили до горла і від захоплен-
ня хотілося плакати. Я став танцівником, ще не вмі-
ючи танцювати, ще не знаючи танцювальної техніки,
але я знав, що оволодію нею і ніщо, ніякі перешкоди не
зупинять мене на цій моїй дорозі».
467
Однак Ніжинська відмовилася прийняти його до
своєї студії без пояснення причини. Її відмова була
для Лифаря великим ударом, і він вирішив вступити
до балетної секції Центростудії, в якій теж викладала
Ніжинська. Та заняття у Ніжинської тривали недовго,
оскільки вона невдовзі емігрувала до Франції. Не діяти
- Предыдущая
- 84/128
- Следующая