Проблема хліба - Підмогильний Валер'ян Петрович - Страница 2

• Предыдущая
• 2/3
• Следующая

Врештi я натрапив на баштан. Кавуни й динi лежали ще на огудиннi, й самий їхнiй вигляд зняв у менi всерединi цiлу завiрюху. В ротi пересохло i в головi потьмарнiло. Я нахилився, взяв каменюку на випадок собаки й посунув на баштан.

Перший-лiпший кавун, що я його схопив, був нестиглий, але я не мiг утриматись, почав тремтячими руками видирати його тепле, соковите м'ясиво та запихати собi в рот.

Пожерши його, я вже не мав сили взятися до другого. Страшенна притома опанувала мене, i я витягся на землi. По обличчю менi котився масний пiт, мiшаючись з липучим кавуновим соком. Розкинувши руки, я лежав пiд палючим сонцем, чисто змокрiлий, заплющивши очi.

Не знаю, чи швидко я опритомнiв. Мене штовхано й бито. Схопившись, я побачив сивого дiда, що цюкав мене цiпком i скажено лаявся:

— А, ворюго, волоцюго...

Я вирвав йому з рук цiпок, не розумiючи, за що мене бито. Тодi дiд кинувся на мене й схопив за горло рукою. Я хекнув i, почуваючи, що млiю, добув iз кишенi приховану на собаку каменюку та шерехнув нею дiда по головi. Вiн захарчав i впав.

Перемога збадьорила мене. Нахилившись, я зв'язав дiдовi руки очкуром i засмiявся. От так пригода Тодi тiльки я зрозумiв, що дiд-баштанник спiймав мене на злочинi. Он i курiнь, що я його не примiтив ранiше в улоговинi. Тiльки-но я побачив той курiнь, в мене все затремтiло, i я знову вiдчув у собi голод, як важке жало. Там, у куренi, напевно харчi!

Я бiжма побiг — i не помилився. На моє щастя, дiдовi, видимо, недавно принесено їжу. Знайшов цiлу добренну паляницю, шматок сала, яєчка й пшоно. Пiдобiдавши добре, я решту загорнув у хустку й пiшов геть, наспiвуючи.

Дорогою менi спало на думку, що личить перепросити дiда за неприємностi й з'ясувати йому якнайпростiше, що врештi нiхто з нас не винний: життя нас звело, змусило побитися, i коли вже нарiкати, то тiльки на життя. А ми, як ми розумнi, маємо стиснути тепер одне одному руки, закурити цигарку й любо погомонiти.

Приступивши до дiда, я побачив, що вiн чисто плаває в кровi. Годi йому дихати — я таки добре стуконув його! Таким способом на землi вiдбулося ще одне загубство.

Ще я тримаюсь. Єсть ще з пiвпуда борошна, їм я самий хлiб, курю махорку, та й то обмежено.

Вночi.

Пiд час спекулянтської подорожi менi трапилася ще одна пригода, яку я вже забув i з наслiдкiв її скористався оце допiру.

Справа така. Їхати менi випало ввечерi та ще й на вагоновому даху — всерединi вагонiв було повнiсiнько, як оселедцiв. Можна було ще їхати на буферах чи на паротягу верхи, але я обрав дах. Потьмарнiле повiтря обливало весь час обличчя, внизу наобабiч широкими просторами бiгла земля, й було почуття вiльного, дужого лету пiд хмарами. Я встав i заспiвав. Мою пiсню пiдхоплено на iнших дахах та в вагонах, i потяг летiв справдi, як дивовижний спiвочий птах, повний сили й завзяття.

Я злiз, сп'янiлий з руху, пiснi, повiтря й простору. Мене перегонили спекулянти й спекулянтки, i їхнiй вигляд викликав у менi нiби давнезнi спогади про подiї, що вiдбулися допiру. I було горно, нiби я не мав нiчого нi позад себе, анi попереду, й мене брав сумнiв, чи справдi я єсть.

Ззаду покликано:

— Товаришу! Товаришу!

Я озирнувся. Товста жiнка, зiгнувшись пiд лантухом удвоє, гукала на мене, засапуючись. Я спинився. Вона кинула лантух на землю майже плачучи.

Вона, бач, забарилась у вагонi й не запопала вже носильника. Нести несила. Чи не послужу я? Вона заплатить...

Я нахилився, взяв лантух на плечi й понiс. Вона йшла поруч, оддихуючи, i не вгавала менi дякувати. Далi спитала, хто я такий. Я сказав, що студент. О, вона має пошану до студентiв! Вона сама вчилася колись; гадала навiть до гiмназiї вступити — та де там? Тепер вона торгує на базарi пирiжками. Заробляє добре, та що це за життя? Коли ще був живий її чоловiк, машинiст, то ще хоч як було, та й то п'яниця вiн був. Ох, бив її!.. Свiту не бачила! А тепер одинока, як бур'янина в полi. Ой, життя!

Ми йшли довго, на краймiсто, i вона весь час розповiдала. Спинилася перед невеличким будинком. Скiльки я вiзьму? Нiчого, я просто прогулявся. Та як то? Тепер i з рiдкого батька беруть!.. Дуже просто. Ну якщо так то хай я зайду до неї колись попоїсти пирiжкiв, увечерi вона завсiди дома, якщо не їде куди по харчi. Куди їй ходити? Вулиця така, будинок такий, звуть Марта.

Сьогоднi, гулявши, я згадав про це, i аж слинка менi покотилась, коли я уявив собi маснi пирiжечки. Я ж їм самий хлiб, курю махорку? Постановив пiти.

Я застав її вдома, i вона зрадiла невимовне. Вона й надiї не клала, що я, студент, згадаю про неї, бiдну спекулянтку. Ну, тепер ми будемо добре знайомi! Вона, бач, зовсiм-зовсiм самотня. Ой, життя! Вдень на базарi сама лайка, а ввечерi дома однiсiнька як палець. Який же я любий! Ну хай же я сяду! Я, бач, не пiшов на бульвар забавлятися з панночками, а завiтав до неї, бiдної спекулянтки! Пирiжечки ще в печi, зараз будуть. А чи не перекушу я чого-небудь? Може, оселедця з свiжою картоплею? Горiлки, хай я вибачу, немає — хiба вона сподiвалася такого гостя?

Я сiв, приємно вiдчуваючи себе паном становища. Враз з'явився оселедець; i треба сказати, я пожер його з кiсточками, як кроля гадюка. А вона сидiла й захоплено дивилася менi в рот, нiби я їй велику послугу робив, ївши, — i без угаву дивувалася, який то я любий хлопець.

По оселедцю я далеко збадьорiшав, а пiсля солодких пирiжкiв i зовсiм звеселiв. Встав — почав походжати по хатi, жваво розмовляючи. Вона сидiла й щасливо дивилась на мене. Так несподiвано я зробив радiсть цiй жiнцi.

Вона була товста, неохайно вбрана, з грубими рисами обличчя. Тiльки очi були тужнi й здавалися гарними. Менi спало на думку, що вона зовсiм не пiдходить до мого колишнього iдеалу дружини. Я, бувши колись зелений юнак, обмiркував взагалi питання про дружину й дiйшов висновку, що то повинна бути жiнка гарненька, дурненька й не товста. Це ще бiльше звеселило мене.

Побачивши на стiнi гiтару, я спитав, чи не вона це грає. Ой, нi, то її чоловiк, машинiст, грав був. Вiн п'яниця був, бив її, але вона має жаль за ним. Мужчина хоч поб'є гiрко, та й приголубить солодко. Погано без мужчини жити, та ще тепер, та ще молодiй — їй же тiльки тридцять п'ять. А я граю? Ну, так хай я заграю! Я взяв гiтару, заграв i заспiвав. То спiвала моя душа, радiючи, що напхане черево не турбуватиме її хоч якийсь час.

Вона слухала й заплакала. Ой, як я нагадую їй її чоловiка! Вiн точнiсiнько так грав.

Довiдавшись, що я їм самий хлiб, вона трохи не зомлiла. Врештi я пiшов од неї, мавши чималий пакунок iз харчами, пачку цигарок i запросини на пирiжки в недiлю, конче в недiлю, вона чекатиме.

На вулицi я щораз посмiхався. Допiру справдi вiдбулася казка, хоч i шлункова, та ще й повторитися мала!

Сьогоднi недiля, день i для мене святковий. Минулi днi я ходив мов безнадiйно закоханий. Часом мене опановувала млявiсть; я з тонкою насолоднiстю мрiяв про маснi пирiжечки, i, коли уявляв собi їхнiй смак, кров менi палахкотiла й бухала в голову. Я викликав їхнiй образ, i коли вони, мов живi, лежали передi мною, рожевенькi й гарненькi, — менi душу захоплював нестримний потяг до них, i я навiть написав на честь пирiжечкiв прекрасний сонет.

А сьогоднi я мав їх фiзично. Розкiшна рiч — фiзичне посiдання.

Уже вечiр холодний. Вже незабаром зима, i всi знають про це, тiльки, мов змовившись, мовчать i вдають, що ще тепло. Ще юнаки в бiлому, дiвчата в прозорому й дерева вперто затримують решту листу. Смiшно! Я надiв пальто, от i все.

Я так i знав — була горiлка. Запалено велику лампу, й стiл накрито скатертиною. Вона прибралась у нову сукню й надiла корсет. Була баранина, кава й пирiжки. Ми випили по кiлька чарок, i моя голова з незвички трохи обважнiла.

По вечерi ми сiли поруч; я взяв гiтару й спiвав. Вона сидiла близько мене й, щасливо посмiхаючись, хапала мiй голос.

— Який же ви молодий, який молоденький, — захоплено казала вона, — ви менi чи не в сини годитесь!.. Дайте я поцiлую, як мати... Ви ж, мабуть, сирiтка!..

• Предыдущая
• 2/3
• Следующая