Выбери любимый жанр

Контррозвідка - Гуляшки Андрей - Страница 8


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

8

Поки він ішов, капітан Ковачев нерухомо стояв на місці. Він був ровесник Авакума, але здавався молодшим, а поставою — міцнішим. Мужнє, енергійне обличчя, сміливий, прямий погляд попелясто-синіх очей, трохи різкуватий і самовпевнений, свідчили, що ця людина не любить заперечень.

— Невже ти й досі не пізнаєш мене? — не намагаючись приховати ущипливих ноток у голосі, спитав його Авакум.— Який же ти детектив?

Славі Ковачев вийняв руку з кишені і мовчки знизав плечима. Він підійшов до мотоцикла, взявся за кермо і перекинув ногу через сідло.

— Ти завжди був оригінал у таких справах — гримуєшся, наче актор,— зітхнув він.— Проте і гримування, і детективи тепер такі задавнені поняття, як колишні криміналістичні книжки,— Він поставив праву ногу на приступку.— Вони справляють враження тільки на дітей піонерського віку!

— Справді,— посміхнувся Авакум.— Я пересвідчився в цьому, коли, підходячи до тебе, стежив за твоєю правою рукою. Чи не занімів у тебе вказівний палець?

Авакум і Ковачев разом брали участь у кількох операціях, їх знайомство, загартувавшись у ризикованій спільній праці, давно вже переросло в міцну дружбу. Але завжди, коли випадок зводив їх, вони сварились — щоправда, незлобиво; зустріч перетворювалась на дуель, хоч їх рапіри не завдавали шкоди.

— Ось наказ,— промовив Авакум і показав документ.— Хочеш роздивитись печатку зблизька?

— Немає потреби,— відмахнувся Славі Ковачев і додав, весело всміхаючись: — Невже ти думаєш, що службову особу, яка виконує разом з тобою спільне оперативне завдання, не повідомлять вчасно?

— Атож! — Авакум ляснув себе по лобі.— Мабуть, тому, що тебе вчасно повідомили, ти не зміг помітити номера того мотоцикла? Еге ж?

Славі Ковачев переставив ногу на педаль і насупився.

— Ти бував колись у Момчилові? — гукнув він крізь гуркіт мотора.— Не бував? Тоді їдь за мною, тільки дивись уважно, бо шлях за розтокою поганий!

І, не глянувши на Авакума, помчав уперед.

Хвилин через п'ять вони доїхали до розтоки. Біле шосе, по якому вони піднялися сюди, стрімко спускалося вниз, вилося між горбами, мов полотнина, розстелена на сонці, і зникало далеко на південному сході, за синявим горбом. З височини просто на південь ішов м'який путівець, затиснений обабіч густим чагарником. Він то в'юнився поміж широкими галявинами, рясно вкритими ожиною та високою папороттю, то ховався у тінявих лісах, де серед сосон подекуди височіли велетні ялиці, неначе підпирали небо своїми почорнілими стовбурами. Інколи дорога звивалась між стрімкими схилами, вкритими мохом і поцяткованими сірим та червоним лишайником, і тоді була схожа на справжній тунель, бо зверху, над схилами, дерева змикалися, утворюючи склепіння.

У цьому районі давно не випадали дощі, але тіняві місця на дорозі були вологі, на них видніли сліди копит і шин. Авакум, який їхав зі швидкістю не більш як тридцять кілометрів на годину, помітив сліди. Спочатку він не звернув на них особливої уваги, але на одному повороті різко натиснув на гальмо і скочив з сідла. Він став на коліна, вирвав аркуш з блокнота, поклав його на слід і трохи натис долонею. Потім домалював відбиток олівцем, сів на мотоцикл і ледве наздогнав Ковачева, який уже встиг від'їхати далеко вперед.

Хвилин через десять швидкої їзди дорога привела їх на гірську галявину. Перед ними в нерівній улоговині притулилося Момчилово. Далі за селом зводилося кошлате громаддя Карабаїру.

Не сходячи з мотоцикла, капітан Ковачев показав рукою:

— Глянь ліворуч. Яке враження справляє на тебе цей краєвид?

Кілометрів за два на схід від села Авакум побачив розкидані скелі, одні нижчі, інші вищі, всі бурі, оголені, із вубчастими вершинами. Десятки стрімких урвищ, на дні яких повзли пасма білястих туманів, прорізали гору і утворили це хаотичне нагромадження.

Авакум подивився в той бік і, хоч було жарко, відчув мороз на спині.

— Ця місцевість зветься Зміїця,— сказав Славі Ковачев.— Я не бував у цих місцях, але чув про них дуже багато неприємного. На кілька кілометрів уздовж і вшир тільки голі скелі й густі непрохідні зарості чагарника. Йдеш і йдеш, все чагарники по коліна, по плечі, а між ними — скелі, потріскані, вищирені. Ліворуч і праворуч теж пустка, скільки сягає око. Ні доріг, ні стежок. Улітку на скелях гріються проти сонця різні плазуни — ящірки, вужі, змії. Можливо, звідси пішла й сама назва — Зміїця. А урвища такі, що коли стоїш на споді й дивишся вгору, здається, ніби попав у самісіньке пекло. Кажуть, там завжди вогко, і, мабуть, це так, бо в спеку урвища оповиті туманом від випарів. Бачиш? Немов дим повзе. Коли влітку схоплюється буря, то найбільше грому буває в цих місцях. Що їй треба — один біс знає! А взимку ще гірше! У Зміїці два роки тому скоїлося велике лихо: вовки розірвали лісничого. Як мені розповідали, тут багато вовків, вони блукають зграями біля дороги, що веде з Ликіте до Момчилова й дугою огинає Зміїцю... Торік, у жовтні, знов у цій самій пустці наші прикордонники захопили диверсанта Кадемова. Ти, мабуть, чув про це? Кадемов із села Ликіте. Він тоді намагався переправитися на південь. Тепер його дух блукає то в образі самотнього вовка, то в образі вужа в цих глухих місцях.— Славі Ковачев посміхнувся.— В образі самотнього вовка або в образі вужа... Взагалі з усієї цієї навколишньої дикої місцевості Зміїця найнеприємніша. Та якби ти мені запропонував, я, байдуже, що зона така страшна, погодився б і серед ночі її обійти, тільки з надійним ліхтарем у руці. А ти? Пішов би ти вночі в ці місця?

— Тільки з двома ліхтарями,— невесело посміхнувся Авакум.

9

Ранком третього дня після цих подій полковник Манов читав письмові рапорти обох контррозвідників. Він дивувався їхнім суперечливим висновкам, різним характеристикам, які вони давали заарештованому вчителеві Методію Парашкевову.

Славі Ковачев писав:

«Цьому чоловікові 45 років, неодружений, мав вигляд справжнього горянина, людини, що дуже часто влітку і взимку блукає в горах. У Момчилові розповідають, що він завзятий мисливець. Родом Парашкевов з міста Преслава. Батьки його були заможні люди, мали великі виноградники. Батько помер у 1945 році, а. мати — на рік пізніше. Братів і сестер не має. Вчителював (до Дев'ятого вересня) в Шумені та Провадії. Після Дев'ятого вересня до кінця 1946 року жив у Софії, не працював ніде (?) Потім, на початку 1947 року, сам виявив бажання працювати вчителем у якомусь родопському селі (?).

У Момчилові про нього гарної думки, але, як на мене, він небезпечний і дуже хитрий ворог. З усього видно, що, перебуваючи в Софії, Парашкевов зв'язався з ворожою шпигунською агентурою і за її завданням пішов учителювати в Родопи, ближче до кордону. Щоб тримати зв'язок з відповідними резидентами й особами, які переходять кордон, вія про людське око вдавав запеклого альпініста і завзятого мисливця. Так учитель міг вільно блукати, де йому заманеться, тобто зустрічатись у потайних місцях із зрадниками, шпигунами, диверсантами.

Докази, що саме він викрав креслення у військово-геологічному пункті, незаперечні. Старшину міліції вдарено пістолетом по голові через тридцять секунд після розмови з учителем. Насичений хлороформом рушник належить Парашкевову. Це стверджують його хазяйка й сусіди. В шухляді стола ми знайшли і сам хлороформ — велику ампулу з пульверизатором, а під розбитим вікном — недопалок сигарети з кепським тютюном фабрики «Бузлуджа» — його звичайне куриво. В піджаку Парашкевова була саме пачка «Бузлуджі» і в ній — сім сигарет. Затримано вчителя тоді, коли він лаштував у дорогу свій ранець. Це, певно, було для нього несподіванкою, бо він не встиг сховати хлороформ.

Свідки розповідають, що останнім часом Парашкевов часто повертався додому опівночі (?).

На допиті він тримався надто самовпевнено, навіть прикидався ображеним. Так звичайно поводяться вороги, поки факти слідства не притиснуть їх до стіни.

На моє запитання: «Де ви були до півночі, перед тим як зустрітися зі старшиною міліції?» він відповів: «Гуляв на околиці села». Я його спитав: «На якій околиці?» Він відповів: «На західній». А свідок Марко Крумов, який живо на східній околиці села, стверджує, що бачив його близько десятої години вечора на дорозі до села Ликіте, яка проходить повз Зміїцю. А ця місцевість, як відомо, розташована не на захід, а на схід від села. Торік тут оточили і ліквідували диверсанта Кадемова, родом із села Ликіте.

8
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело