Українські народні казки - Автор неизвестен - Страница 7

• Предыдущая
• 7/8
• Следующая

Вовк і злякався.

- Ні, - каже, - зайчику-побігайчику, не вижену - боюсь. Зайчик ізнов пішов, сів під дубком та й плаче. Коли біжить лисичка, побачила зайчика та й питається:

- А чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

- Як же мені,лисичко-сестричко, не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить?

А лисичка:

- От я його вижену!

- Де тобі, лисичко, його вигнати! Тут і ведмідь гнав - не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, а то ти!

- Отже, вижену!

Побігла лисичка до хати та:

- А хто, хто в зайчиковій хатці?

А коза з печі:

От лисичка теж злякалась.

- Ні,- каже,- зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.

Пішов зайчик, сів під дубком та й знову плаче.

Коли це лізе рак-неборак та й питається:

- Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

- Як же мені не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить?

А рак:

- От я його вижену!

- Де тобі його вигнати! Тут ведмідь гнав, та не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, і лисиця гнала, та не вигнала, а то ти!

- Отже, вижену!

От поліз рак у хатку та й питається:

- А хто, хто в зайчиковій хатці?

А коза з печі:

А рак усе лізе та лізе, виліз на піч та:

Та як ущипне козу клешнями!.. Коза як замекає, та з печі, та з хати - побігла, тільки видно!

От зайчик радий, прийшов у хатку та так уже ракові дякує! Та й став жити в своїй хатці.

Жив раз давно-предавно чоловік, котрий мав кота, гусей та кури.

Як наступило літо й сонце добре припекло, гуси зібралися воду шукати. Ідуть, ідуть, ідуть. Зустріли курочку.

- Куди йдете, гуси?

- Шукаємо воду, бо велика спрагота.

- І я йду з вами,- каже курочка, бо ж і її сонце пригріло й дуже тепло їй вчинилося, що аж рот роззявила...

- Ну, ходи з нами.

Ідуть, ідуть, ідуть.

Зустріли кота.

- Куди йдете? - питає кіт.

- Шукаємо воду.

- І я з вами піду, добре?

- Ходи.

Ідуть, ідуть, ідуть. Нарешті побачили озеро. Гуси знялися на крила й полетіли у воду. Плавають, купаються, й так їм добре, що аж гогочуть.

Курочка й кіт стали на березі й дивляться. Сонце парить. Дуже хотіли б залізти у воду, але бояться... Аж ось помітили у воді таких, як вони, кота й курочку.

- Ну, коли вони не бояться, то чого нам боятися?

І поскакали у воду... Але нараз почали тонути. Лиш з бідою вибралися на берег.

Кіт глянув на озеро, й так йому недобре вчинилося, що аж затрясся, втерся лапками та й каже:

- Не буду я більше такий дурний, щоб лізти у воду. Помиюся я й на печі.

А курочка собі:

- І я не буду дурна лізти більше у воду. Ліпше попорпаюся у попелі.

При цьому зібралися і йдуть додому. Курочка скочила в купу пороху й од радості замахала крилами.

- Се моя купіль! Сто раз ліпша, як вода!

А кіт шмигнув до хижі, скочив на піч, замурчав і почав лапками митися.

- Не проміняю я піч на озеро. На печі не треба плавати.

І від того часу гуси купаються у воді, коти миються на печі, а кури порпаються в поросі.

А хто не вірить, най перевірить!

Раз тягнули чотири волики тяженький плуг вечором з поля додому. Тягнуть вони, тягнуть; аж надлітає уперта муха, сідає собі поважно на ріг одного вола і їде з ним помаленьку. Надлітає тим часом друга муха і питає ту, що сидить на розі вола:

- А ти звідки їдеш, сестро?

- З поля,- відповідає та,- цілий день орала з волами, аби люди мали хлібця досить!

Що варт такий чоловік, котрий чужою працею хвалиться?..

Колись іще, як дріжжі були такі ріденькі, як водичка, так рак пішов по дріжжі і ходив сім літ. От прийшов він додому, став через поріг перелазить, упав і глечик з дріжжами розбив та й каже:

- Скора робота, так нагла смерть!

Півень, тріпочучи крилами, злетів на пліт і почав на все горло кукурікати. З сусіднього лісочка підкралася лисичка.

- День добрий! - гукнула вона.- Почула, як ти гарно кукурікаєш. Чудовий у тебе голос. Тільки не знаю, чи вмієш ти так співати, як співав твій батько.

- А як же співав мій батько?

- Він на одній нозі ходив по плоту і, заплющивши одне око, так гарно кукурікав, що й ну...

- І я зможу! - сказав півень, випрямився, заплющив око і почав кукурікати.

- А чи зможеш ти стояти на одній нозі і, заплющивши очі, співати?

- Зможу! - крикнув півень.

Та тільки заплющив він очі, як лисиця підскочила і схопила його.

Понесла лисиця його в ліс і хотіла вже з’їсти, а він і каже:

- Твоя мати не так робила!

- А як же вона робила? - спитала лисиця.

- Схопивши півня, вона, перш ніж розірвати його, мала звичку співати.

- Я вся вдалася в матір! - промовила лисиця.

Заплющивши очі, вона почала щось шепотіти.

Півень тільки цього й чекав: змахнув крилами, злетів і сів на дерево.

- Ось тобі й маєш, півень мене перехитрив,- облизавшись, промовила лисиця, зітхнула і голодна подалася в ліс.

Були собі лисичка й журавель. Ото й зустрілися якось у лісі. Та такі стали приятелі!

Кличе лисичка журавля до себе в гості:

- Приходь,- каже,- журавлику, приходь, лебедику! Я для тебе - як для себе.

От приходить журавель на ласкаві запросини.

А лисичка наварила кашки з молоком, розмазала по тарілці та й припрошує:

- Призволяйся, журавлику, призволяйся, лебедику!

Журавель до кашки - стукав, стукав дзьобом по тарілці - нічого не вхопить.

А лисичка як узялася до страви - лизь та лизь гарненько язиком, поки сама всю кашу чисто вилизькала.

Вилизькала та до журавля:

- Вибачай, журавлику,- що мала, тим тебе й приймала, а більше нема нічого.

- То спасибі ж,- мовить журавель.- Приходь же, лисичко, тепер ти до мене в гості.

- А прийду, журавлику, прийду, лебедику!

На тому й розійшлися.

От уже лисичка йде до журавля в гостину. А журавель наварив такої-то смачної страви: узяв і м’яса, й картопельки, й бурячків - усього-всього, покришив дрібненько, склав у глечичок з вузькою шийкою та й каже:

- Призволяйся, люба приятелько, не соромся!

От лисичка до глечика - голова не влазить! Вона сюди, вона туди, вона й боком, і лапкою, і навстоячки, і зазирати, й нюшити... Нічого не вдіє!

• Предыдущая
• 7/8
• Следующая