Чорний красень - Сьюэлл Анна - Страница 22

• Предыдущая
• 22/40
• Следующая

Кінцевим пунктом моєї подорожі виявилася доволі пристойна стайня з непоганими умовами. Щоправда, не така простора й зручна, як у Біртвік-парку чи у графському маєтку: підлога у стійлах настелена не рівномірно, а з нахилом; стояв я головою до годівниці, тому передні ноги були вищі, аніж задні, від чого дуже втомлювався. Схоже, люди ще не збагнули, що кінь, якому зручно стояти і повертатися куди завгодно, працюватиме набагато краще. Що ж до іншого, то годували нас добре, тримали в чистоті, і, думаю, власник наш не був байдужим до своїх коней. Йому належало чимало кінних запрягів та екіпажів, які могли винайняти всі охочі. Деколи вони брали екіпаж із кучером, інколи сідали на козла самі.

Досі мною правили люди, які хоч знали, як це треба робити. Тут же, натомість, ніколи не бракувало візників-невігласів, та й просто роззяв, і позаяк ми були коні підневільні, то і наймали нас усі, кому заманеться. Я мав спокійну вдачу, на мене можна було покластися, і саме тому мені найбільше щастило на таких-от горе-візників. Якби узятися розповідати про всі можливі й неможливі способи правити екіпажем, які мені довелося на собі відчути, це забрало б силу-силенну часу, тому я обмежуся лише кількома випадками.

Перша категорія їздців — це ті, що переконані, нібито кінь зобов’язаний відчувати, хто старший. Вони туго загнуздують коня, позбавляючи його найменшої свободи руху. Такі їздці переконані, що коня треба «тримати в руках», а повід має бути туго напнутий, немов без цього кінь не встоїть на ногах. Якійсь кандибі, чиї губи від такої їзди загрубіли настільки, що не відчувають повода, це, може, і допомагає, але коневі, що міцно стоїть на ногах і відгукується на найменший порух віжок, це завдає неабияких мук, не кажучи вже про те, що це просто безглуздо.

Друга категорія їздців — абсолютна протилежність першій. Ті зовсім відпускають повід, в усьому покладаючись на коня, і просто сидять, склавши руки. Як ви гадаєте, чи зможе в разі небезпеки такий візник спрямувати коня туди, куди треба? І коли раптом кінь сполохається або спіткнеться, такий візник не дасть екіпажу ніякої ради, і закінчуються такі історії часто вельми сумно. Скажімо, особисто я не маю жодних упереджень до такої манери їзди, бо зазвичай я не сахаюся і не спотикаюся, а візник нехай собі показує дорогу і час від часу підганяє чи притримує мене. Хай там що, а коневі треба бодай трохи відчувати повід, коли, скажімо, він іде з гори, щоб він принаймні знав, що його візник не заснув.

Окрім цього, недбала їзда зазвичай розбещує коня, він відвикає працювати на совість, а коли потрапляє в інші руки, часто цю погану звичку доводиться вибивати батогом. Самі розумієте, приємного у цьому мало. Сквайр Гордон завжди пильнував, щоб ми не ледарювали і зберігали гарні манери. Він любив говорити, що розбещення коней — не менший злочин, ніж розбещення дітей, адже і тим, і тим доводиться за це розплачуватися.

А ще такі їздці недбалі не тільки до коней, а взагалі до всього. Під час їзди вони думають про що завгодно, але не про те, що треба. Якось мені довелося ходити у фаетоні, яким правив такий-от візник: сам він сидів на козлах, а його дружина і двоє дітей — у колясці. Тільки-но ми рушили з місця, як він одразу ж кинув віжки і ще двічі вперіщив мене батогом, хоча потреби в цьому не було. Нещодавно ремонтували дорогу, і навіть там, де покриття не поновлювали, дорога рясніла розсипаним щебенем. Мій погонич, знай собі, сміявся, жартував із дружиною, дітьми, звертав увагу на пейзажі обабіч дороги, а про мене геть-чисто забув. Гарний візник вів би коня так, щоб обминати щебенисті розсипи, та я про це вже навіть і не мріяв. І не дивно, що під час такої їзди дуже скоро я підчепив передньою підковою камінчик.

Якби зі мною був містер Гордон, Джон чи хто-небудь, хто знає, що таке їзда на конях, я би й трьох кроків не ступив, як вони помітили б, що зі мною щось сталося. І навіть уночі досвідчена рука через віжки відчула б, що мій крок чомусь змінився, візник спустився б з козел і дістав клятий камінь. А цей тип, знай, сміявся і правив теревені, а камінь глибше й глибше засідав поміж підковою та стрілкою.[60] Один його край був гострий, а інший — округлий, і вам кожен кучер скаже, що це найгірший з усіх каменів: гострим кінцем він натирає ногу, а круглим може будь-коли ковзнути по дорозі, і падіння тоді неминуче…

Мій візник був або підсліпуватий, або дуже недбалий; не знаю, чого мав більше, але він гнав мене з цим каменем у підкові ще добрих півмилі, аж нарешті таки помітив. Та я вже так накульгував, що не помітити цього було просто неможливо.

— Дивися, як він кульгає! — вигукнув він, помітивши мою кульгавість. — Ні, ти бачиш, нам підсунули криву шкапу! Чи є в них совість?!..

Сказавши це, він махнув віжками, ляснув батогом і крикнув:

— Гей, ти, нема чого вдавати ветерана! Дорога є дорога, і ти хоч на одній нозі скачи — зі мною цей номер не пройде.

За деякий час нам трапився фермер, який їхав назустріч на гнідому жеребці. Він зняв капелюха, вітаючись із нами, і тут же зупинився.

— Вибачте, сер, що втручаюся, — мовив фермер, — але мені здається, що вашому коневі щось заважає. Таке враження, ніби йому за підкову заліз камінь. Із вашого дозволу, гляну на його ноги. До речі, для коней дрібне каміння на дорозі — справжнє лихо.

— Ми винайняли цього коня, — пояснив мій візник. — Не знаю, що з ним сталося, але хіба так можна робити — пропонувати людям кульгаві шкапи.

Фермер спішився, намотав повід собі на руку і, не довго гадаючи, підняв одну мою ногу — ту, яка до нього найближча.

— Ну от, так і є! Там камінь за підковою, а ви говорите, що кульгавий!

Спершу фермер намагався витягти камінь голіруч, але камінь сидів, міцно затиснений між підковою й копитом. Тоді він витягнув із кишені щось схоже на зубило і дуже обережно, хоча і не без труднощів, видовбав злощасний камінець.

— Дивіться, що було за підковою! — він показав камінь. — Дякуйте Богові, що ваш кінь не впав і не скалічив собі ноги!

— Оце так дивина! — не повірив мій візник. — Хто б міг подумати, що з кіньми трапляються такі халепи!

— Та невже? — глузливо посміхнувся фермер. — Як бачите, трапляються, до того ж, від коня це не залежить. На такій дорозі від прикрої пригоди ніхто не застрахований. Тож коли не хочете, щоб ваш кінь скалічів, добре дивіться, а в разі чого — негайно виймайте камінці. А ця нога добряче натерпілася, — додав він, обережно опускаючи мою ногу на землю, і лагідно поплескав мене по шиї. — І ще, сер, дозвольте дати вам пораду. Копито в коня помітно пошкоджене, чвалом його не женіть, а що він якийсь час кульгатиме, так від цього вже нікуди не втечеш.

Із цими словами він скочив на свого жеребця, зняв на прощання капелюха перед дамою та й поскакав далі.

Коли він від’їхав, мій візник став смикати віжками та ляскати упряжжю, мабуть, натякаючи на те, що треба їхати далі. Я, звісно, так і зробив, радіючи, що спекався каменя, хоча біль від нього все ще дошкуляв.

Ось такі неприємні пригоди трапляються з нами — найманими кіньми.

Кокні[61]

Існує ще одна категорія візників — люди, котрі вважають, що кінь — це не жива істота, а паротяг абощо. Передусім це городяни, які про власного коня і не мріють, а їздять здебільшого залізницею.

На їхнє переконання, кінь — це той самий паротяг, тільки менший. І коли вже за нього заплачено, вважають вони, то хай буде ласкавий їхати стільки, скільки хоче клієнт, з такою швидкістю, яку той забажає, і везти стільки вантажу, скільки скажуть. Хоч яка дорога — непрохідна від бездоріжжя чи суха й рівненька, гладка чи кам’яниста, крута чи полога, — їх це нітрохи не бентежить, а ти біжи, не сповільнюючи кроку, і жодних тобі потурань, і ніхто тобою не переймається.

• Предыдущая
• 22/40
• Следующая