Чорний красень - Сьюэлл Анна - Страница 8

• Предыдущая
• 8/40
• Следующая

О, якби люди знали, як полегшує кінську долю легка рука і як вона допомагає зберегти в доброму стані рот і губи коня та не зіпсувати його вдачі, вони б не били нас повіддям, не смикали і не тягнули, як то часто роблять. Рот коня такий чутливий, що, коли його не зіпсувати грубим чи недбалим поводженням, він відчуває найменший порух візникової руки, і кінь за одну соту миті розуміє, чого від нього хочуть. Мій рот і мої губи не були зранені, і я думаю, що саме тому наша господиня віддала мені перевагу перед Джинджер, дарма що крок у неї був нітрохи не гірший за мій. Вона нерідко мені заздрила і все казала, що винне в цьому неправильне об’їждження та ще осоружні вудила в Лондоні; мовляв, саме тому в неї губи не такі ідеальні, як у мене. А старий Сер Олівер потім сказав:

— Ну-ну, спокійно! Не хвилюйся ти так. У тебе й так найбільший привілей. Кобилі, яка може витримувати вагу господаря (а він нівроку!) і зберігає пружність кроку, не личить журитися через те, що вона не возить леді. Ми, коні, маємо приймати речі такими, якими вони є, і всім бути задоволеними та старанними доти, доки до нас гарно ставляться.

Я часто запитував себе, як сталося, що в Сера Олівера такий короткий хвіст; направду, дюймів шість-сім завдовжки — не більше, з волосяною китичкою, що звисала з нього. Одного вихідного дня, який ми проводили в саду, я наважився у нього запитати, через яку таку пригоду він утратив свій хвіст.

— Пригоду! — форкнув він, несамовито глипнувши в мій бік. — Пригоди тут ні до чого. То був жорстокий, ганебний, холоднокровний учинок! Коли я був ще молодий, то потрапив до місця, де робили ці бузувірські штучки. Мене прив’язали і закріпили так, що я не міг поворухнутися, а потім прийшли вони і просто з кісткою, по живому обітнули мій довгий чудовий хвіст і забрали його геть.

— Який жах! — вигукнув я.

— Що жах, то жах! І справа не тільки в тому, що біль був нестерпний та довго допікав, і не тільки у принизливому становищі після втрати найкращої прикраси, якої тебе раптом позбавляють (і це можна пережити), а ще й у тому, що як тепер відганяти мух зі своїх боків та задніх ніг? Ви, хвостаті, просто зганяєте мух, навіть про це не замислюючись; ви й гадки не маєте, яка це мука, коли вас обсідають мухи та їдять поїдом, а вам їх ні за що з себе не зігнати. Ця вада — на все життя, і мука — теж на все життя, та, дякувати Небу, зараз цього вже не роблять.

— Ну, а для чого це робилося тоді? — запитала Джинджер.

— Данина моді! — промовив старий кінь, ударивши копитом. — Така була мода! Якщо ви знаєте, що це таке. У час моєї молодості не було жодного породистого молодого коня, якому би не обітнули хвоста на такий ганебний манір, ніби Бог, створюючи нас, не знав, що нам потрібно і як ми виглядаємо найкраще.

— Мабуть, мода винна і в тому, що нам закидають голови отими осоружними мундштуками, якими мене мучили в Лондоні, — сказала Джинджер.

— Саме так, — погодився він. — Я так собі думаю, що мода — це одне з найбільших нещасть на світі. Та погляньте хоча б, для прикладу, як вони обходяться із собаками, обтинають їм хвости, аби ті виглядали відважними, підрізають їм гарні вушка, щоб ті, розумієш, стояли сторчака. Колись у мене була приятелька, коричнева тер’єрка. Її звали Скай. Вона так мене обожнювала, що спати могла тільки в стайні. Вона спала в мене під жолобом, і там же, коли настала пора, привела п’ятьох маленьких цуценят. Жодного з них не втопили, бо вони були цінної породи, а як вона вже ними тішилася! А коли в них прорізалися очі і вони стали повзати довкола, то на це видовище варто було подивитися. Та одного дня прийшов служник і забрав їх усіх. Я, було, подумав, що він, мабуть, злякався, якби я ненароком на них не наступив. Та де там! Увечері нещасна Скай принесла цуценят назад, по одному у своіх зубах, але вже не тих щасливих безтурботних створінь, а закривавлених, із жалісним скиглінням. Кожному цуценяті обрізали по доброму шматку хвоста, а також м’якенькі частини вушок. Як їхня мати їх вилизувала! Яка вона була стурбована, бідолаха! Ніколи цього не забуду. З часом рани загоїлися, й вони забули про свій біль, але гарненькі м’які вушка, котрі, без сумніву, повинні захищати більш вразливі частини вух від пилу і травм, були втрачені назавжди. Чому ж люди не обрізають вух своїм дітям, аби ті виглядали гостровухими? Чому вони не обрізають їм кінчика носа, аби ті виглядали страшнішими? Чому людям можна все це робити, а з ними такого — ні? Яке вони мають право так мучити та спотворювати Божі створіння?

Сер Олівер — дарма, що м’якої вдачі, — кінь старий і запальний, і те, що він сказав, було для мене цілковитою несподіванкою, до того ж такою страхітливою, що я відчув таку невимовну відразу до людей, якої ще ніколи не відчував. Джинджер, ясна річ, теж не могла отямитися від почутого. Вона хитнула головою, блиснула очима, роздула ніздрі і заявила, що люди — тупі, безсердечні тварюки.

— Хто то патякає про тварюк? — запитав Туптун, що саме повернувся від старої яблуні, де терся об низьку гілляку. — Тут хтось когось назвав тварюкою? Я вважаю це слово дуже поганим.

— Погані речі не назвеш інакше, як тільки поганими словами, — відрізала Джинджер і переповіла йому почуте від Сера Олівера.

— Усе це чиста правда, — погодився Туптун, — і там, де я колись жив, сам не раз ставав свідком тих штукенцій із собаками. Але тут ми про це говорити не будемо. Ми ж знаємо, що і господар, і Джон, і Джеймс завжди чудово до нас ставляться, і наговорювати на людей у такому місці, як це, не є ані справедливо, ані достойно. До того ж ви знаєте, що є ще десь гарні господарі та гарні конюхи, хоч, звичайно, наші — найкращі.

Мудрі слова доброго малого Туптуна, які, ми знали, цілком відповідають дійсності, трохи охолодили наш запал, особливо запал Сера Олівера, котрий душі не чув за нашим господарем, і, щоб змінити тему розмови, я запитав:

— Хтось може мені сказати, яка користь коневі від шор?

— Не може, — відрубав Сер Олівер, — бо користі від них жодної.

— Вважають, — промовив Суддя звичною для нього розважливою манерою, — що з ними кінь не буде сахатися, кидатися і лякатися, тобто не спричинить аварії.

— А чому ж тоді люди не вдягають шори верховим коням, а тим, що катають жінок, — і поготів? — поцікавився я.

— Бо їм так хочеться, — просто відповів Суддя. — У людей така мода. Вони мотивують це тим, що кінь, побачивши колеса власного екіпажа чи воза, обов’язково налякається, а налякавшись, може й понестися. Та вони забувають, що, коли кінь у запрягу чи під сідлом, на людних вулицях його і так з усіх боків оточують колеса, але вони його чомусь не лякають. Згоден, мало приємного, коли навколо тебе торохкотять колеса, але ж це не означає, що треба бігти світ за очі. Чи нам звикати до коліс?!.. Ми чудово розуміємо, що це таке і для чого воно, тож, якби нам не нав’язували тих шор, ми б їх не потребували. Ми б самі бачили куди їхати, крім цього, швидше злякаєшся тоді, коли бачиш якусь річ не цілком, а частково, не розуміючи, що це таке. Авжеж, не кожен із нашої братії спокійний, урівноважений, когось сильно били замолоду, хтось чогось налякався, і таким, може, й справді потрібні шори. Але щоб знати це напевне, потрібно опинитися в їхній шкірі.

— Як на мене, — додав Сер Олівер, — у нічну пору шори тільки шкодять. Ми, коні, бачимо в пітьмі набагато краще, аніж люди, і якби нам давали змогу бачити все те, що бачить людина, скількох трагедій можна було б уникнути. Пригадую, кілька років тому темної ночі повертався один катафалк, запряжений парою коней, і саме перед будинком фермера Спароу, там, де дорога іде попри ставок, колеса ковзнули у воду, і катафалк перекинувся у став. Коні потонули, кучер ледве врятувався. Ясна річ, після тієї пригоди став відгородили міцною огорожею, пофарбували на біло, щоб було видно здалеку. Але до чого я веду: якби тих коней не сліпили шорами, вони б самі і не наблизилися до води, і тоді б нічого не сталося. А коли перекинувся хазяйський екіпаж (вас тут іще не було), усі казали, що це сталося через загаслий лівий ліхтар. Мовляв, якби він не згас, то Джон побачив би велику вибоїну, що залишилася після ремонту дороги. Воно, звісно, так, та якби старий Колін їхав без шор, він і сам би помітив ту вибоїну (байдуже, з ліхтарем чи без), бо такі стріляні горобці рідко потрапляють у халепу. А так кінь весь побився, екіпаж розлетівся на друзки, і просто диво, що Джон не розбився на смерть.

• Предыдущая
• 8/40
• Следующая