Смерть — діло самотнє - Бредбері Рей Дуглас - Страница 13

• Предыдущая
• 13/61
• Следующая

— Що?

— Залазьте, хай вам абищо! Ви ще маєте довести те, що оце сказали. Я вам що — ідіот?

— Так. Цебто… ні. — Я відчинив дверцята машини й потрусив лівим кулаком у кишені куртки. — Отут у мене є й ще дещо — водорості, які хтось залишив цієї ночі біля моїх дверей і…

— Замовкніть і тримайтеся.

Машина рвонулася вперед.

Я все ж устиг скочити на сидіння.

Елмо Крамлі і я ввійшли в густий тютюновий дух вічного горищного присмерку. Крамлі кинув пильний погляд на порожнє місце між старими, що сиділи, хилячись один до одного, мов розсохлі лозові стільці. Потім ступив уперед і простяг до них руку, показуючи зжужмлене алфавітне конфетті.

Старі мали вже два дні на роздуми про оте порожнє місце між ними.

— Сучий син, — пошепки лайнувсь один з них. А тоді, блимаючи очима на паперову січку на долоні Крамлі, пробурчав: — Коли таку потерть показує мені поліцай, то вона напевне з кишень Віллі. Ви хочете, щоб я пішов з вами й упізнав тіло?

Інші двоє старих відсторонилися від цього, котрий говорив, так наче він сказав щось непристойне.

Крамлі кивнув головою.

Тремтливими руками старий зіперся на ціпок і важко підвівся. Крамлі хотів був допомогти, але старий обпік його таким лютим поглядом, що він ураз відступив.

— Не займайте!

І, грюкаючи ціпком об підлогу, так наче зганяв на ній зло за лиху звістку, старий видобувся за двері.

Ми вийшли за ним у туман, імлу та мряку, що знов заступили світло боже в нашій південнокаліфорнійській Венеції.

До моргу ми входили з вісімдесятирічним чоловіком, а коли видибали звідти, йому було не менш як сто десять, і він не міг навіть спиратися на ціпок. Очі його згасли, він уже й не пробував відштовхувати нас, коли ми вели його до машини, тільки все плакав.

— Боже мій, хто ж це так жахливо його підстриг? Коли це сталося? — хлипав він, бо йому треба було щось говорити, хай і дурниці, але говорити. — Це ви зробили з ним таке? — закричав він, ні до кого не звертаючись. — Хто це зробив? Хто?

Я подумав, що я-то знаю, але нічого не сказав. Ми витягли старого з машини, відвели назад до павільйону й всадовили на його місце на холодній лаві, де дожидали інші, вдаючи, ніби й не помітили нашого повернення. Втупивши очі один у стелю, а другий у підлогу, обидва чекали, поки ми підемо геть, а тоді вони вирішать, чи їм відцуратися свого давнього товариша, що тепер став для них чужинцем, чи присунутись ближче й зігріти його.

А ми з Крамлі, мовчазні й принишклі, поїхали до майже спорожнілого будинку з канарками на продаж.

Я залишився за дверима, а Крамлі пішов до кімнати старого, щоб побачити її голі стіни й оті імена — Вільям, Віллі, Вілл, Білл, Сміт, Сміт, Сміт, — що їх старий надряпав нігтем на тиньку, увічнюючи себе.

Вийшовши звідти, Крамлі став у коридорі й ще якусь хвилю дивився назад, у моторошну пустку кімнати.

— Боже милий, — прошепотів він.

— Ви прочитали написи на стіні?

— Всі до одного. — Крамлі озирнувся, і його видимо збентежило те, що він стоїть отак у коридорі й заглядає до кімнати. — «Він знов стоїть за дверима». Хто тут стояв? — Він обернувся й зміряв мене поглядом. — Ви?

— Ви ж знаєте, що ні, — відказав я, трохи позадкувавши.

— Я маю підстави заарештувати вас як зломщика, що забрався в чуже житло.

— Ви цього не зробите, — нервово промовив я. — І ці двері, й узагалі всі двері в будинку вже багато років не замикаються. Ввійти може хто завгодно. От хтось і ввійшов.

Крамлі озирнувся на німотну кімнату.

— Звідки мені знати, чи це не ви власним нігтем надряпали на стіні оті написи, щоб я вжахнувся й повірив у вашу маячну ідею?

— Літери на стіні кривулясті й непевні. Видно, що то стареча рука.

— Ви могли б і про це подумати й підробитися під старечі карлючки.

— Міг би, але ж не зробив. Господи, ну чого ще треба, щоб вас переконати?

— Чогось більшого, ніж мурашки по шкірі, ось що я вам скажу.

— Тоді, — мовив я, знов застромивши руки в кишені й до пори стискаючи в кулаці жмуток водоростей, — решта нагорі. Підніміться. Погляньте. А тоді спустіться й скажіть мені, що ви там побачили.

Крамлі схилив голову набік і кинув на мене отой свій мавп'ячий погляд. Потім зітхнув і поплентав нагору, мов старий роз'їзний торговець, що несе в кожній руці по важенному ковадлу.

Піднявшись сходами, він на довгу хвилю прикипів до місця, неначе лорд Карнавон[13] перед гробницею Тутанхамона. Нарешті зник за дверима. А мені вчувся примарний шурхіт і щебет давно померлих птахів. Мені вчувся шепіт мумії, що зринала з річкового намулу. Але то озвалася в мені моя муза, жадібна до гострих вражень.

А насправді я чув, як Крамлі ступає в кімнаті старої, і грубий шар пороху на підлозі глушив його ходу. Чув, як задеренчала пташина клітка, коли він доторкнувся до неї. Потім почув, як він нахилив голову, дослухаючись до подиху часу, що линув з пересохлих і болісних уст.

І останнє, що я почув, було ім'я зі стіни, вимовлене пошепки раз, і другий, і третій, так ніби жінка з канарками читала одне по одному єгипетські письмена.

Коли Крамлі спустився вниз, він уже ніс ті ковадла в душі, і обличчя його було стомлене.

— Я виходжу з цього діла, — мовив він.

Я мовчки чекав.

— «Хірохіто сходить на трон», — проказав він давній газетний заголовок, щойно побачений на дні пташиної клітки.

— І Аддіс-Абеба? — спитав я.

— Невже це справді було аж так давно?

— Тепер ви бачили все, — сказав я. — То якого дійшли висновку?

— А якого висновку я мав дійти?

— Хіба ви не прочитали цього на її обличчі? Не добачили?

— Чого?

— Того, що тепер її черга.

— Що?

— Це ж очевидно, написано в її очах. Вона знає про чоловіка, що стоїть у коридорі. Той піднімався і до її дверей, але не ввійшов. Вона просто чекає і молиться, щоб це нарешті сталось. Мене всього аж мороз бере, ніяк не можу зігрітися.

— Те, що ви вгадали з отими трамвайними квитками і встановили особу померлого, ще не робить вас чемпіоном тижня із спіритизму. Вас, кажете, мороз бере? Це мене мороз бере. Тільки на ваших прозираннях і моїх дрижаках не заїдеш і на смітник.

— Якщо ви не поставите тут варту, ця жінка за два дні буде мертва.

— Якщо ми ставитимемо варту до кожного, хто за два дні має померти, то в поліції нікого не залишиться. Чи ви хочете, щоб я пішов до свого начальника й дав йому настанови, як краще розпорядитись особовим складом? Та він спустить мене зі сходів і пожбурить навздогін мій поліційний жетон. Зрозумійте, вона ніхто. Мені соромно це казати. Але такий уже в нас закон. Якби вона була кимось, ми, може, й поставили б…

— Тоді я сам вартуватиму.

— Подумайте, що ви кажете. Вам треба буде й поїсти, й поспати. Ви не зможете стовбичити тут весь час, самі знаєте. І при першій же нагоді, коли ви побіжите купити булочку з сосискою, той хтось, чи щось, чи що воно там є, якщо воно й справді існує, гайне нагору, лоскотне її, і вона пуститься духу. Та й, власне, ніколи тут нікого не було. Просто вітер ганяв уночі по коридору якийсь жмуток старого паперу. Ото його й чув старий бідолаха. А тепер чує місіс Канарка.

Крамлі подивився на довгі темні сходи, що вели до оселі, де не було вже ні пташиного співу, ні весни в Скелястих горах, ні недолугого органіста, що якогось давно забутого року грав для своїх маленьких жовтих друзів.

— Дайте мені час подумати, — сказав він.

— І стати співучасником убивства?

— Знову ви своєї! — Крамлі шарпнув надвірні двері, і вони зарипіли на іржавих завісах. — Що за чортівня! То ви мені майже подобаєтесь, то доводите мене мало не до сказу!

— Це справді так? — запитав я.

Та він уже пішов.

Крамлі не озивався вже цілу добу.

Скрегочучи зубами, я сів до «Ундервуда», заклав Крамлі між валики й прокрутив їх.

«Говоріть!» — надрукував я.

• Предыдущая
• 13/61
• Следующая