Смерть — діло самотнє - Бредбері Рей Дуглас - Страница 22

• Предыдущая
• 22/61
• Следующая

— У Констанс Реттіген? — вигукнув я. — Та я ж не раз бачив пізно вночі дивне мерехтливе світло у її підвальному вікні або ж нагорі, у вітальні. Виходить, то були ви?

— А хто ж іще? — засяяв Шейпшейд. — Ось уже багато років після останнього сеансу тут я трюхикаю пляжем з десятком кілограмів кіноплівки під кожною пахвою. Цілими днями вона спить, цебто Констанс, а потім цілими ночами дивиться зі мною фільми й гризе хрустку кукурудзу — отака вона, Констанс Реттіген, — і ми сидимо, тримаючись за руки, наче двоє схиблених дітлахів, обкрадаємо фільмосховища й часом плачемо, та так, що за слізьми й не видно, як перемотувати плівку.

Я подивився на піщаний берег поза фасадом кінотеатру і несамохіть побачив, як містер Шейпшейд тюпає поночі понад морем, несучи з собою хрустку кукурудзу й Мері Пікфорд, льодяники й Тома Мікса, — туди, до палацу стародавньої цариці, щоб бути її сумирним закоханцем у мигтінні незліченних часток світла й тіні, з яких на чарівному екрані виникає така сама безліч сходів і заходів сонця.

А потім побачив, як перед самим світанком Шейпшейд дивиться на Констанс Реттіген, що біжить голісінька до моря, — так казали люди, — поринає в холодні солоні хвилі, тоді виринає з цілющими водоростями в рівних білих зубах і велично заплітає коси; а тим часом Шейпшейд у світлі перших променів сонця шкандибає додому, сп'янілий від спогадів, мугикаючи собі під ніс акорди чудодійного «Верлітцера»,[21] що басовито бринять у його єстві, серці, душі й на щасливих устах.

— Слухайте. — Він увесь подався вперед, неначе Ернест Тізігер у темних переходах «Лиховісного старого дому» чи грізний Доктор Преторіус у «Нареченій Франкенштейна». — А ви коли-небудь дивилися фільм з того боку екрана? Ні? То підніміться сьогодні ввечері на сцену і зайдіть за екран. Яке враження! Мовби опиняєшся у фантастичному кабінеті доктора Калігарі. Повік мені дякуватимете.

Я потиснув йому руку й аж прикипів до неї очима.

— Боже мій! — вигукнув зачудовано. — Та вона ж точнісінько як ота лапа, що простяглась із темряви з-за книжкових полиць у «Коті й канарці» і потягла геть адвоката, перш ніж він устиг прочитати духівницю!

Шейпшейд поглянув на свою руку, що лежала в моїй, і знов аж засяяв.

— Ну ви ж таки й меткий хлопчина!

— Прагну цього, містере Шейпшейд, — сказав я. — Чимдуж прагну.

В темній залі я майже наосліп добувся проходом до просценіуму, а там намацав мідний поручень і, мало не загримівши зі східців, піднявся на завжди оповиту нічним мороком сцену, тоді бочком прослизнув за екран і звів очі на величезні привиди на полотні.

Атож, то були справжні привиди — височенні, бліді, з чорними западинами очей, примарні тіні минулого, що вигиналися перед моїм навскісним зором, мов підталі карамельні палички, жестикулювали й безгучно ворушили губами серед тиші, ніби дожидаючи, поки заграє орган, який ще мовчав.

Швидко змінюючи один одного, на екрані мелькали уривки з різних стрічок: ось Дуглас Фербенкс із викривленим обличчям, ось Ліліан Гіш, чия постать спливала, наче розтоплений віск, униз по полотну, а ось Товстун Арбекл, дуже схудлий, як дивитися під таким гострим кутом, з дивно видовженою головою, що билась об горішній край екрана й зникала в темряві, — і я стояв, відчуваючи, як набігають десь під дошками підлоги й помосту припливні води, як уся будівля кінотеатру, мов приречений корабель на мертвій хвилі, хитається, порипує і тремтить, як крізь шпари підлоги просочується солоний дух моря, а на екрані тим часом мигтіли все нові й нові картини, білі, як вершки, чорні, як чорнило, і, здавалося, зала то здіймалась, наче ковальський міх, то із зітханням осідала, й разом з нею осідав і я.

І в цю мить гримнув орган.

Таке саме було кілька годин тому, коли невидимий величезний пароплав увігнався в поміст.

Увесь кінотеатр похилився, подавсь угору, а тоді шугнув униз, наче візок на «Крутих гірках».

Орган гримів і ревів, вивергаючи Бахову прелюдію до-діез-мінор, так що обсипався порох зі старовинних люстр, журливо, мов погребальні шати, тріпотіли завіси на дверях, а сам я, стоячи за екраном, рвучко сягнув рукою, аби за щось ухопитися, хоча й страшенно потерпав, як би те щось не вхопилося за мене.

А на екрані наді мною бліді примари чогось домагалися, палко промовляли щось німотними устами, і привид сягнисто простував униз сходами Паризької опери в своїй білій масці у вигляді черепа та капелюсі з пір'ям — чи не так само, як хвилину тому й містер Шейпшейд простував темним проходом, щоб із брязкотом відслонити завіску на мідних кільцях, яка закривала орган, сісти перед ним, наче сама Доля й Провидіння, розчепірити пальці на клавішах і, заплющивши очі й розтуливши рота, дати волю Бахові.

Боячись озирнутися назад, я дивився повз велетенські примари на невидиму публіку, що, прикипівши до місць, здригаючись від звуків музики, заворожена жаскими образами, здіймалась і опускалась на хвилях вечірнього припливу, що набігали на берег під підлогою кінотеатру.

Чи був серед тих блідих облич, що заворожено дивилися на мерехтливі картини минулого, і він? Той розкаяний лиходій з трамвая, любитель нічних ходінь понад каналом, непроханий досвітній гість, що приносить із собою дощ, — чи не оце його обличчя, чи, може, онде там? Безбарвні місячні кола тремтіли й розпливались у темряві, купка в перших рядах, решта посередині зали, разом чоловік п'ятдесят чи шістдесят, і кожному з них загрожувала страшна небезпека так само прогулятись у тумані, зіткнутися з якимсь кошмаром і безгучно піти на дно під цмокання припливної хвилі, що повертається по нову поживу.

І я міркував собі: котрий же з цих нічних подорожніх він, і що я маю гукнути, аби змусити його побігти до виходу й самому кинутись за ним навздогін?

З екрана скалився величезний череп, закохані тікали на дах опери, привид переслідував їх, розкинувши поли свого червоного плаща, підслуховував їхні боязкі любовні освідчення й злісно посміхався, орган тривожно волав, зала здригалась і хиталася від важких хвиль, що немовби наперед справляли морський похорон на той випадок, якщо підлога розверзнеться і всі ми гримнемо вниз.

Мій погляд ковзав від одного тьмяного обличчя до іншого, дедалі вище, вище, до віконечка кінобудки, звідки виднілася частина лоба та палюче око душевнохворої людини, яке пильно дивилося вниз, на заворожливі фатальні образи, що їх малювали на екрані гейзери світла й тіні.

Воронове око Едгара По.

А власне, Шренка!

Знавця карт таро, психолога, френолога, нумеролога і…

Кіномеханіка.

Хтось же мав крутити фільм, поки Шейпшейд, не тямлячи себе від захвату, терзав клавіші органа. Здебільшого старий сам ганяв із каси до кінобудки, а звідти до органа, вистрибуючи, мов прудкий хлопчисько, замаскований під невгамовного літнього чоловіка.

Але сьогодні?..

Хто ж би ще мав подавати цю пізню вечерю з усіляких потвор, ходячих кістяків і волохатих лап, що зривають сріблясті перла з шиї сонної жінки?

Тільки Шренк.

Орган трохи примовк. Привид щез. На екрані замигтів новий уривок — із «Джекіла і Хайда», виробництва 1920 року.

Я зіскочив зі сцени й побіг проходом, серед усіх тих духів зла і вбивць.

Око Едгара По у віконечку кінобудки зникло.

Коли я добіг до будки, там нікого не було. Стрічка сама собою розмотувалась у схожому на величезного світляка апараті. Джекіл, що саме мав обернутись на Хайда, клубочком покотився вниз по скісному пучку білого проміння і вліпився в екран.

Музика змовкла.

Спустившись униз, я побачив, що Шейпшейд, знесилений, але щасливий, знов сидить у касі й продає квитки в туман.

Я обіруч схопив і міцно потиснув його долоню.

— У вас не буде поганого рису, еге?

— Що? — гукнув Шейпшейд зрадувано, але не розуміючи, про що йдеться.

— Ви житимете вічно, — сказав я.

— Хіба ви знаєте те, чого не знає сам бог? — спитав Шейпшейд. — Приходьте на нічні сеанси. О першій — Конрад Фейдт у «Калігарі». О другій — Чані в «Смійся, паяце». О третій — «Горила», о четвертій — «Кажан». Хто може бажати більшого?

• Предыдущая
• 22/61
• Следующая