Смерть — діло самотнє - Бредбері Рей Дуглас - Страница 43

• Предыдущая
• 43/61
• Следующая

Я.

Крамлі перевернув список, покрутив його в руках, тоді знов перебіг очима.

— Ну й звіринець ви зібрали, хлопче. А чого ж мені не знайшлося місця у вашій виставі?

— Усі ці люди так чи так надломлені. А ви? У вас є щось ніби самозарядний акумулятор.

— Це тільки відколи я познайомився з вами, синку… — Крамлі замовк і почервонів. — О боже, стаю сентиментальним. Тоді чому ви вписали до списку себе?

— Я смертельно переляканий.

— Воно так, але ж і ви маєте отой самозарядний акумулятор, і він працює справно. За вашою логікою, це має вас захищати. Що ж до всіх цих людей… Вони так квапливо, без оглядки, тікають, що неминуче попадають у прірву.

Крамлі знову покрутив у руках список і, уникаючи мого погляду, став читати його вголос.

Я зупинив його.

— Ну?

— Що «ну»? — запитав він.

— Далі чекати не можна, — сказав я. — Загіпнотизуйте мене, Крамлі. Ради всіх святих, Елмо, приспіть мене.

— Господи боже! — зітхнув Крамлі.

— Ви повинні це зробити не відкладаючи, цієї ж ночі. Просто зобов'язані.

— Ох ти ж господи… Ну гаразд, гаразд. Сідайте. Чи лягайте. Світло вимкнути чи як? Та дайте мені випити чогось міцного!

Я побіг, приніс два стільці й поставив їх один за одним.

— Це — той великий нічний трамвай, — пояснив я. — Я сідаю отут. Ви — позаду.

Я знову збігав до кухні й приніс Крамлі склянку віскі.

— Треба, щоб від вас тхнуло так само, як від нього.

— От за цю допомогу красно дякую. — Крамлі хильнув із склянки й заплющив очі. — Зроду не робив нічого безглуздішого.

— Мовчіть і пийте.

Він спорожнив склянку. Я сів. Тоді, про щось згадавши, підхопився й пустив один з африканських записів Крамлі — зливу в саванах. І враз по всьому будинку й навколо великого червоного трамвая залопотів дощ. Я вимкнув світло.

— Отак. Чудово.

— Закрийте рота й заплющте очі, — звелів Крамлі. — Господи, я не знаю, як це робиться!

— Цсс. Тихо, — сказав я.

— От-от, цсс. Тихо. Ну гаразд, синку. Засинайте.

Я пильно дослухався до його голосу.

— Поїхали помалу, — протягло говорив Крамлі, сидячи позад мене в трамваї тієї дощової ночі. — Все спокійно. Тихо. Помалу. Легенько. Гальмуємо на поворотах. Ідемо крізь дощ…

Він почав увіходити в ритм і, як я міг судити з його голосу, діставати втіху від цієї гри.

— Помалу. Поволі. Тихо. Вже за північ. Іде дощ, тихий дощ, — шепотів Крамлі. — Де ви, синку?

— Я сплю, — сонно озвавсь я.

— Спите і їдете. Ідете й спите, — бурмотів він. — Ви в трамваї, синку?

— В трамваї… — промимрив я. — Трамвай. Дощ. Ніч.

— Так-так. Їдьте далі. Вперед. По прямій повз Калвер-Сіті, повз кіностудії. Година пізня, в трамваї нікого, тільки ви і… ще хтось.

— Ще хтось… — прошепотів я.

— Ще хтось, він напідпитку.

— Напідпитку… — белькотав я.

— Він хитається, хитається, щось говорить, говорить, бурмоче, шепоче. Ви чуєте його, синку?

— Чую… говорить, бурмоче, шепоче… — тихо промовив я.

А трамвай їхав далі крізь ніч, крізь темну зливу, і я сидів на лаві, добропорядний пасажир, якого везли додому, сидів і спав, але все чув, чекав, погойдувався з боку в бік із заплющеними очима, похиленою головою та руками, закляклими на колінах…

— Ви чуєте його голос, синку?

— Чую…

— Відчуваєте його дух?

— Відчуваю…

— Дощ припустив дужче.

— Дощ…

— Темно?

— Темно…

— Така злива, що трамвай наче пливе під водою, а позад вас хтось хитається, просто позад вас, стогне, говорить, шепоче…

— Та-а-а-ак…

— Ви чуєте, що він каже?

— Трохи.

— Глибше, повільніше, їдете, посуваєтесь, погойдуєтесь… Чуєте його голос?

— Так.

— Що він каже?

— Він каже…

— Що він каже?

— Він…

— Глибше, спіть. Слухайте.

Я відчував на потилиці його віддих, гарячий від алкоголю.

— Ну що, що?

— Він каже…

Трамвай завищав на сталевому закруті в моїй голові. Посипались іскри. Гримнув грім.

— Ага! — закричав я. І знов: — Ага! — І ще раз: — Ага!

Я нажахано корчився на стільці, пориваючись утекти від того безумного віддиху, від палючого спиртного страхіття. І ще від чогось, про що я тоді забув. Але тепер воно знов було поруч, обвівало мені потилицю, обличчя, заходило в ніс.

Дух розкопаних могил, різниць, сирого м'яса, що надто довго лежало на сонці.

Не розплющуючи міцно склеплених повік, я почав тужитися, щоб виблювати.

— Синку! О боже, прокиньтеся, синку, синку! — заволав Крамлі, термосячи мене, ляскаючи по обличчю, тручи мені потилицю; потім опустився на одне коліно й почав шарпати за волосся, за щоки, за руки, вже й не знаючи, де вхопитися чи труснути. — Ну ж бо, синку, бога ради, ну!

— Ага! — пронизливо крикнув я знову, підхопився зі стільця й полетів у могилу з тим жаским падлом, трамвай прогуркотів наді мною, в могилу періщив дощ, а Крамлі все шарпав мене, аж поки з мого рота вихопився невтримний кислий струмінь недотравленої їжі.

Крамлі витяг мене в садок на свіже повітря, поставив на ноги, упевнився, що дихаю я нормально, а тоді пішов у будинок прибрати й невдовзі повернувся.

— Ну й ну, — сказав він, — таки спрацювало. Ми дістали більше, ніж сподівалися, так?

— Так, — кволо відповів я. — Я чув його голос. І сказав він саме те, чого я й чекав. Назву, яку я дав вашій книжці. Але тепер я почув його голос виразно і майже здогадуюся, хто він. Якщо десь його зустріну, то впізнаю напевне. Ми підступаємо до нього, Краме, підступаємо. Він уже не втече. До того ж тепер я знаю про нього й ще дещо.

— Що саме?

— Від нього тхне трупом. Тієї ночі я цього не помітив, а як і помітив, то з переляку забув. Але тепер пригадалося. Він мрець чи майже мрець. Від нього смердить, як від здохлого собаки на вулиці. Його сорочка, штани, піджак — усе ветхе й затхле. А ще сморідніше його тіло. Отож… — Я поплентав у дім і опинився за письмовим столом Крамлі. — Тепер я маю нову назву для своєї книжки.

Я почав клацати на машинці. Крамлі стояв і дивився. На папері з'являлися слова. Ми прочитали їх.

З підвітряного боку смерті.

— Оце назва, — мовив Крамлі.

І пішов вимкнути африканську зливу.

Похорон Фанні Флоріанни відбувся наступного дня пополудні. Крамлі урвав годинку від служби й одвіз мене на гарне старосвітське кладовище, що лежало на пагорбі, звідки відкривався краєвид узгір'їв Санта-Моніки. Я був здивований, побачивши під кладовищенським муром стільки машин, а ще дужче — з довгої вервечки людей, що несли квіти до свіжовикопаної могили. Там зібралося чоловік двісті, не менше, а квітів було море.

— Сили небесні! — вигукнув Крамлі. — Ви погляньте на цей натовп. Бачите, хто там стоїть? А онде позаду, то не Кінг Відор?

— Відор, авжеж. А ото Салка Фіртел. Колись він писав сценарії для Грети Гарбо. А поруч нього — містер Фокс, адвокат Луїса Б. Майєра. Онде й Бен Гетц, що очолював лондонську філію «Метро-Голдвін-Майєр». А отам…

— Чому ви не казали мені, що ваша приятелька Фанні зналася з такими видатними людьми?

— А чому Фанні не казала про це мені? — відповів я запитанням на запитання.

«Фанні, люба Фанні, — думав я, — як це схоже на тебе — ніколи не згадати, ніколи не похвалитися, що стільки таких людей багато років піднімались і спускались сходами старого багатоквартирного будинку задля дружньої балачки, спогадів про минуле, твого співу. Боже мій, Фанні, ну чом ти не звірила мені своєї таємниці? Як приємно було б про це знати. І нікому б я не розказав».

Я розглядав обличчя над квітами. Крамлі робив те саме.

— Думаєте, він тут, синку? — тихо спитав він.

— Хто?

— Той, хто, як ви вважаєте, вкоротив віку Фанні.

— Я впізнаю його відразу, тільки-но побачу. Ні — тільки-но почую.

— І що тоді? — мовив Крамлі. — Зажадаєте арештувати його за те, що якось уночі, кілька днів тому, він їхав у трамваї п'яний?

• Предыдущая
• 43/61
• Следующая