Смерть — діло самотнє - Бредбері Рей Дуглас - Страница 57

• Предыдущая
• 57/61
• Следующая

— Гниляк?

Генрі з шумом утягнув носом повітря, тоді випустив його.

— Гниляк, — мовив він.

Я кивнув головою.

— Ви знаєте, що робити.

— Я чую, як цокає лічильник, — сказав Генрі.

Краєм ока я бачив, як він пішов назад, тоді спинився й махнув рукою.

Шренк відсахнувся. Я також. Ціпок Генрі просвистів у повітрі й з лунким грюкотом упав на мостини.

— Може, знадобиться, — сказав Генрі.

Шренк і я стояли й дивилися на ту зброю на помості.

Я почув, як поїхало таксі, і цей звук наче підштовхнув мене. Я схопив ціпка й притис до грудей, так ніби й справді мав іти проти ножів чи револьверів.

Шренк подивився, як зникли в темряві вогники таксі.

— До чого вся ця бісова дурниця? — запитав він.

А з-позад нього Шопенгауер і Ніцше, Шпенглер і Кафка, погрузнувши в поросі й сперши на руки свої божевільні голови, і собі запитували пошепки: «Атож, до чого воно все?»

— Почекайте, я візьму черевики, — сказав Шренк і зник у хатині.

— Тільки не беріть нічого іншого! — гукнув я.

Він здавлено засміявся.

— Що я можу взяти? — відгукнувсь невидимий, нишпорячи в темряві. Потім з'явився в дверях і показав мені по черевику в кожній руці. — Ні револьверів, ні ножів не маю.

Він назув черевики, але шнурки не зав'язав.

А далі сталося таке, що я й повірити не міг. Хмари над Венецією надумали розійтися, і з-за них виплив повен місяць.

Ми обидва подивилися на небо, міркуючи собі, добре це чи погано, і для котрого з нас.

Шренк повів довгим поглядом по берегу та помосту.

— «І Тесля аж ридма ридав, що стільки там піску», — продекламував він. Потім, ніби дослухаючись сам до себе, тихенько пирхнув. — «Ходімо, устриці, — сказав, — гуртом по бережку. Приємно вирушити всім в прохідку отаку».[39]

І ступив уперед. Я залишився стояти.

— Ви що, не замикаєте дверей?

Шренк ледь позирнув через плече на книжки, що застигли на полицях, мов чорні стерв'ятники із затуманеними золотистими поглядами, чекаючи життєдайного дотику. Їхній невидимий хор виспівував безумні пісні, що їх я мав би почути ще багато днів тому. Я знов і знов перебігав поглядом по тих горах книжок.

О боже, де були мої очі?

Те жахливе урвище з фатальними кінцями, ті шереги життєвих поразок, той літературний Апокаліпсис війн, мерзоти, недуг, пошестей, занепаду, та прірва кошмарів, безодня маячні й сум'яття, звідки, геть збожеволівши, не знайдуть виходу до світла навіть миші чи щурі. Оте кримінальне стовписько дегенератів і епілептиків, що витанцьовують на виступах бібліотечних стрімчаків разом з усе новими й новими зачаєними в темряві нагорі юрбами нудотних і гидосних потвор.

Окремі автори, окремі книжки — то добре. Там щось з Едгара По, там з де Сада — така собі гостра присмака. Але це була не бібліотека — це була різниця, підземна катівня, фортечна вежа, в якій німотно гибіли, ув'язнені довіку, сотні людей у залізних масках.

Чому ж я не бачив усього цього, не розумів?

Тому що тут правив лихий карлик Румпельштільцхен.[40]

Навіть і тепер, дивлячись на Шренка, я думав: ось зараз як ухопить власну ногу та й роздере себе із злості на дві половини!

Одначе він був весело збуджений.

А це робило його ще страхітливішим.

— Оті книжки… — нарешті порушив мовчанку Шренк, не озираючись на свою бібліотеку, а й далі дивлячись на місяць. — Їм до мене байдуже. То чого б я мав дбати про них?

— Але…

— До того ж, — сказав Шренк, — кому б і справді забаглося вкрасти «Занепад Заходу»?

— Я думав ви любите своє зібрання.

— Люблю? — Він кліпнув очима. — Боже, невже ви не розумієте? Я все ненавиджу. Немає в світі нічого такого, що б я любив.

І рушив у той бік, де зникло в темряві таксі з Генрі.

— Ну, — мовив він, — ви йдете чи ні?

— Іду, — сказав я.

— Це що — зброя?

Ми йшли повільно, мало не впритул один до одного. Я з подивом побачив у своїх руках ціпок Генрі.

— Ні, скорше чутливий вусик комахи, — відповів я.

— Дуже великої комахи?

— І дуже сліпої.

— А та комаха знайде без нього дорогу? І куди це вона подалась о такій пізній порі?

— В одній справі. Зараз повернеться, — збрехав я.

Та Шренк був достоту детектор брехні. Почувши мої слова, він аж стенувся від задоволення. Навіть ходу пришвидшив, але потім спинився й пильно поглянув на мене.

— Як я розумію, він керується нюхом. Я чув, про що ви його запитали й що він відповів.

— Гниляк, — мовив я.

Шренк зіщулився у своїх старих лахах. Очі його зиркнули на ліву пахву, на праву, а тоді ковзнули вниз по численних плямах та вицвілих місцях, що мали багаторічну історію.

— Гниляк, — повторив я.

То була куля просто в серце.

Шренк похитнувся, тоді став рівно.

— З якої речі й куди ми йдемо? — задихано спитав він.

Я відчував, як під його засмальцьованою краваткою дрібно, наче в наполоханого кроля, пульсує жилка.

— Я думав, це ви мене ведете. А я знаю тільки одне. — Я рушив далі, тепер уже на крок поперед нього. — Сліпий Генрі винюшував дух заношених сорочок, брудної білизни, занедбаного рота. Винюшив і назвав його мені.

Я не став повторювати той бридкий епітет. Але за кожним моїм словом Шренк ще дужче зіщулювався.

— А навіщо я потрібен сліпому чоловікові? — спитав він нарешті.

Я не хотів відкривати йому всього зразу. Тричі одміряй — раз одріж.

— Через оголошення в «Янусі, тижневику Зеленої заздрості», — сказав я. — Я бачив його випуски крізь вікно у вашому домі.

То була чистісінька брехня, але вона влучила в ціль.

— Так, так, — погодився Шренк. — Але до чого тут сліпий… і ви?..

— До того, — глибоко зітхнувши, випалив я, — що ви містер Душогуб.

Шренк приплющив очі, прокрутив у голові думки і, знайшовши потрібну відповідь, засміявся.

— Душогуб? Душогуб! Сміх та й годі! З чого це ви взяли?

— З того. — Я простував уперед, а він, мов цуценя, дріботів за мною. І говорив я до туману, що копичився попереду. — Не так давно, переходячи ввечері вулицю, Генрі запам'ятав чийсь особливий дух. Той самий дух він унюхав у коридорі свого багатоквартирного будинку і оце сьогодні тут. Це ваш дух.

Малого чоловічка знов пройняв кролячий дрож, але він розумів, що йому ще нічого не загрожує. Ніяких доказів не було!

— Чого б то мені шастати хтозна-де, по якомусь злиденному багатоквартирному будинку, де я зроду не став би жити, ну чого?

— А того, — сказав я, — що ви шукали Самотні душі. І я, безмозкий, богом проклятий дурень, сліпіший за Сліпого Генрі, допомагав вам їх знаходити. Фанні таки мала рацію. І Констанс теж! О боже, я справді був цапом, що приносить смерть. Отією тифозною вошею. Я розносив заразу, цебто вас, скрізь, куди тільки йшов. Чи, власне, ви йшли по моїх слідах. Щоб знайти Самотні душі. — Я з шумом перевів подих. — Самотні душі…

І майже водночас із тим, як я це говорив, і Шренка, й мене аж затіпало, неначе в нападі лихоманки. Я казав правду, і вона, мов жар із відчинених дверцят топки, обпікала мені обличчя, вуста, серце й душу. А Шренк? Я ж бо витяг на світ таємницю його життя, його приховану скруту, і хоч усе те ще треба було розкрити й довести, але я знав, що принаймні вже зірвав азбестову оболонку й випустив вогонь назовні.

— Як ви сказали? — запитав Шренк, застигши, наче статуя, кроків за десять позад мене.

— Самотні душі. Це ж ваші слова. Це те, що ви робили останній місяць. Самотні душі.

І то була правда. В напливах туману переді мною німотно промайнула ціла похоронна процесія. Фанні, Сем, Джіммі, Кел і всі інші. Я ніколи не мав для них відповідної назви. Ніколи не замислювався над тим, що споріднювало їх між собою і пов'язувало докупи.

— Ви марите, — сказав Шренк. — Вигадуєте. Фантазуєте. Брешете. Я не маю з цим нічого спільного.

• Предыдущая
• 57/61
• Следующая