Смерть — діло самотнє - Бредбері Рей Дуглас - Страница 9

• Предыдущая
• 9/61
• Следующая

Запала довга мовчанка. Над подвір'ям будинку задзвенів мелодійний голос. Слів я не розібрав.

— Скажіть їй, що мені потрібна «Тоска»!

— «Тоска»!.. — закричала місіс Гутіерес униз.

Знову довга мовчанка.

Будинок знову хитнувся, тепер у другий бік, так наче сама земля повернулась в опівденній дрімоті.

Линучи знизу повз місіс Гутіерес, до мене донеслися звуки музики з першої дії «Тоски».

— Фанні каже…

— Я чую музику, місіс Гутіерес. Це означає «можна»!

Я повісив трубку. В цю саму мить, наче за годинником, на берег за кілька кроків од мене обрушилася добра сотня тисяч тонн солоної води. Я кивнув головою, оцінивши богову точність.

Потім намацав у кишені двадцять центів і побіг до трамвайної станції, щоб устигнути на найближчий трамвай.

Вона була як гора.

Насправді її звали Кора Сміт, але вона прибрала собі псевдонім Фанні Флоріанна, і ніхто вже не називав її інакше. Я знав її багато років, ще відтоді, як і сам мешкав у тому багатоквартирному будинку, та й коли переїхав звідти до моря, і далі підтримував з нею дружні стосунки.

Фанні була така огрядна, що ніколи не спала лежачи. День і ніч сиділа в своєму здоровенному капітанському кріслі, що немов уросло в палубу найманого помешкання, і на лінолеумі під ним було видно вм'ятини й тріщини від величезної ваги господині. Рухатися Фанні намагалась якнайменше, а коли все-таки випливала з кімнати й протискалася в двері до передпокою і далі до тісної вбиральні, у легенях та горлянці в неї шуміло й клекотіло. Вона боялася, що колись ганебно застрягне в тій пастці, й не раз казала: «Боже, ото буде жах, як доведеться викликати пожежників і благати, щоб визволили мене звідти!» Потім вона поверталася до свого крісла, радіоприймача та патефона, а поряд, тільки руку простягти, стояв і холодильник, напакований морозивом, маслом, майонезом та всілякими іншими згубними для неї наїдками в згубній кількості. Фанні завжди щось їла і завжди щось слухала. Поруч із холодильником були книжкові полиці — без книжок, зате із сотнями платівок Карузо, Галлі-Курчі, Гледіс Суорсаут та інших славетних співаків. А опівночі, коли із шипінням змовкала остання платівка, Фанні скулювалась у своєму кріслі, наче приспаний темрявою слон. Її масивні кістки осідали в пишному тілі, і тільки кругле, як місяць, обличчя чатувало над тим владним обширом плоті. Підперта подушками, вона щораз мусила із зусиллям втягувати повітря, бо воно саме собою виходило з грудей, і Фанні завжди боялась ненароком відхилитися надто далеко назад, щоб тягар власної плоті, накотившись лавиною, не завалив, не здавив легені й не одібрав їй назавжди голосу та світла. Вона ніколи не говорила про це, та коли одного разу хтось запитав, навіщо в кімнаті ліжко, на якому ніхто не спить, очі Фанні погрозливо спалахнули, і більш про ліжко мови не було. Її ворог і вбивця жир був завжди з нею. Вона спала в своєму громадді, сповнена страху, а вранці прокидалася з радісним відчуттям: ще одна ніч минула, і вона пережила її.

У закутку під будинком стояв порожній ящик від піаніно.

— То мій, — казала Фанні. — Коли я помру, затягніть його сюди, запхайте мене всередину й спустіть униз на талях. То моя труна. Ну, а тим часом, любчику, подай мені оту банку з майонезом і велику ложку.

Я стояв перед надвірними дверима будинку й слухав.

Її спів линув униз коридорами та сходами. Починався він напрочуд чистою нотою, наче прозорий гірський потічок, тоді збігав водоспадом з другого на перший поверх і далі через вестибюль. Здавалося, той голос можна пити — такий він був чистий.

Фанні…

Поки я піднімався першим маршем сходів, вона виводила кілька рулад із «Травіати». А коли поволі долав другий марш, раз по раз спиняючись із заплющеними очима, щоб послухати, згори вже линув радісний спів мадам Баттерфляй, що вітала прибулий у гавань білий корабель і лейтенанта в білій морській уніформі.

То був голос тендітної юної японки, яка одного весняного дня чекала на пагорбі над морем. На столику біля вікна стояла фотографія тієї сімнадцятирічної японки. Дівчина важила щонайбільше п'ятдесят п'ять кілограмів, але то було дуже давно. Одначе це її голос раз по раз спиняв мене на ветхих сходах у передчутті радості.

Я знав, що коли підійду до дверей, спів урветься.

— Фанні, — казав я, ввійшовши. — Я чув, як тут хтось співав.

— Та невже?

— Щось із «Богеми».

— Дуже дивно. Цікаво, хто б це міг тут співати?

Ми вже багато років вели цю гру, балакали про музику, обговорювали симфонії, опери, балети, слухали радіо, грали на старенькому патефоні «Едісон», але ніколи, жодного разу за всі ті тисячі днів Фанні не заспівала, коли я сидів у її кімнаті.

Та сьогодні все було не так, як звичайно.

Коли я вибрався на другий поверх, спів змовк. Але то вона, мабуть, міркувала, як мене зустріти. Може, випадково виглянула у вікно й побачила, що я йду вулицею. Може, з першого погляду прозирнула мене наскрізь. Чи, може, мій голос, долинувши з далекого околишнього містечка по телефону, доніс до неї (що було неможливо) всю тугу тієї ночі з її холодним дощем. Хай там воно як, але в огрядному тілі Фанні Флоріанни спрацювала якась несхибна інтуїція. І на мене чекали сюрпризи.

Я стояв перед її дверима й дослухався.

У кімнаті щось розмірено порипувало, так наче хвилі розгойдували великий корабель. Там робило своє діло щире співчуття.

Долинуло тихе шипіння: патефон!

Я постукав у двері.

— Фанні! Це я, Шалапут.

— Voila![8]

Вона відчинила двері, і гримнула музика. Велика й важенна Фанні за якусь хвилю встигла опустити нагострену бамбукову голку на заїжджену платівку, гайнути до дверей, узятися за ручку й завмерти в чеканні. А з першим же помахом диригентської палички вона широко розчахнула двері, і музика Пуччіні хлюпнула назустріч, поглинула мене й затягла до кімнати. Фанні Флоріанна допомогла їй.

То була перша платівка з «Тоски». Фанні всадовила мене на хиткий стілець, узяла за руку і вклала в неї келих доброго вина.

— Я ж не п'ю, Фанні.

— Дурниці. Ти глянь на себе в дзеркало. Пий! — Вона граційно закружляла, наче один з отих дивовижних бегемотів із Діснеєвої «Фантазії», що раптом стали легкі, як пір'їнки, а потім страховинним і дивним громаддям угрузла в своє беззахисне крісло.

Ще не дограв перший бік платівки, як я вже плакав.

— Ну, ну, — прошепотіла Фанні, знов наливаючи мені в келих. — Ну ж бо, не треба.

— Від Пуччіні я завжди плачу, Фанні.

— Я знаю, любчику, але ж не так гірко.

— Ваша правда, не так гірко. — Я відпив половину вина з келиха. То був «Сент-Емільйон» урожаю 1938 року, з доброго виноградника, принесений кимось із багатих приятелів Фанні, що їхали до неї через усе місто щиро погомоніти, посміятися, відвести душу в товаристві одне одного, незалежно від того, чиї статки більші. Колись я бачив, як піднімалися старими сходами родичі Тосканіні, й зупинився, даючи їм дорогу. А одного вечора назустріч мені спускався Лоренс Тіббет, і ми розкланялись. Вони завжди приносили до розмови найкращі вина й завжди йшли від Фанні усміхнені. Центр світу може бути для людини де завгодно. От він і був тут, на другому поверсі багатоквартирного будинку на злиденній околиці Лос-Анджелеса.

Я витер сльози, що накапали мені на рукав піджака.

— Розказуй, — мовила прекрасна гладуха.

— Я знайшов мертвого чоловіка, Фанні. Та ніхто не хоче мене вислухати!

— Боже мій! — Рот у неї розтулився, і її кругле обличчя стало ще кругліше; очі злякано розширились, потім лагідно й співчутливо втупились у мене. — Бідолашний хлопчина. І хто ж він?

— Один із тих симпатичних дідів, що завжди сидять у павільйоні біля кінцевої станції, де продаються квитки на приміський трамвай. Вони засідають там ще від тих часів, коли Біллі Санді вдався до Біблії, а Вільям Дженнінгс Браун виголосив свою знамениту промову.[9] Я бачив їх у тому павільйоні, ще коли був хлопчаком. Чотири діди. Здавалося, вони сидітимуть там вічно, немов приклеєні до дерев'яної лави. Я, мабуть, і не зустрічав жодного з них деінде в містечку. Вони просиджували там цілі дні, тижні, роки, курили люльки чи сигари, балакали про політику й судили-рядили, як дати раду країні. Коли мені було п'ятнадцять, один із них поглянув на мене й спитав: «Ну, а ти, хлопче, коли виростеш, то змінюватимеш світ тільки на краще, еге ж?» «Так, сер!» — відказав я. «Сподіваюся, так і буде, — промовив він. — А ви, товариство?» «Так», — озвалися всі й усміхнулись до мене. То от, старий, що тоді мене запитував, і є той мрець, якого я знайшов минулої ночі в лев'ячій клітці.

• Предыдущая
• 9/61
• Следующая