Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Паолини Кристофер - Страница 23
- Предыдущая
- 23/177
- Следующая
Коли Ерагон замовк, губи Слоуна обернулись на тонку білу смужку.
— Ти помиляєшся, — відповів він.
— А я так не думаю. Та оскільки сумління не дозволяє мені тебе вбити, то твоє покарання, можливо, буде для тебе ще жахливіше за смерть. Я знаю, що те, що ти сказав мені раніше, — правда і що Катріна для тебе дорожча за все на світі. Тож твоє покарання буде таким: ти більше ніколи в житті не побачиш, не торкнешся своєї доньки й не скажеш їй жодного слова. Ти житимеш, знаючи, що вона з Рораном і що без тебе вони щасливі.
Слоун повільно втягнув повітря крізь стиснуті зуби.
— То ось яке твоє покарання? Ха! Але ти не можеш змусити мене, бо в тебе немає в'язниці, в яку б мене довелось посадити.
— Це ще не кінець. Я змушу тебе, бо ти вимовиш клятву мовою ельфів, мовою правди й магії, і цю клятву ти вже ніколи не зможеш порушити.
— Тобі не вдасться змусити мене присягнути, — вигукнув Слоун, — навіть якщо ти станеш мене катувати!
— Вдасться! І без жодних катувань. Більше того, я накладу на тебе закляття, яке поведе тебе на північ, аж доки ти не дістанешся ельфійського міста Елесмера, що стоїть у самому серці Ду Вельденвардена. Ти можеш спробувати опиратися, але моє закляття завжди тобі дошкулятиме, ніби сверблячка. І байдуже, скільки б ти з ним не боровся, ти все одно врешті-решт прийдеш до королівства ельфів.
— Тобі що, бракує сил мене вбити? — спитав у розпачі Слоун. — Ти просто нікчема, який боїться приставити меча до моєї горлянки. Невже ти змусиш мене, сліпого й безпомічного, блукати по цій дикій місцині, аж доки мене не роздеруть на шматки хижі звірі? — сказав м'ясник, плюнувши вбік Ерагона. — Ти жовторотий пуцьвірінок, болячка на тілі, байстрюк, шмаркач, товстопикий каменеїд, огидний мерзотник і пихата жаба, коротконогий, верескливий виродок жирної свині. Я б не віддав тобі жодної крихти, якби ти помирав з голоду, я б пожалів для тебе краплину води, якби ти горів, я б не вирив для тебе могили, якби ти помер. У тебе гній у кісточках, у тебе пліснява в мізках!
Ерагон був вражений Слоуновим красномовством, проте його захват зовсім не заважав юнакові задушити м'ясника або принаймні вилити на нього таку ж саму брудну лайку. Тим не менше, десь глибоко в душі Ерагон розумів, що хитрий стариган навмисне намагається його розлютити, аби він не стримався й завдав йому такого бажаного смертельного удару.
— Може, я й байстрюк, але не вбивця. — Слоун набрав повні груди повітря, але юнак урвав його, перш ніж він устиг бодай щось сказати. — Куди б ти не пішов, тобі не доведеться турбуватися про їжу, а дикі звірі ніколи не нападуть на тебе. Мої закляття захистять тебе від злих людей і зроблять так, аби тварини приносили їжу, щойно вона тобі знадобиться.
— Ти не зробиш цього, — прошепотів Слоун. Навіть у мерехтливому світлі зірок Ерагон побачив, як шкіра м'ясника стала блідою, ніби кістка. — Ти не зможеш. Ти не маєш права.
— Я Вершник дракона. І я маю стільки прав, скільки їх має король чи королева.
Сказавши це, юнак вирішив припинити порожні балачки й голосно вигукнув справжнє ім'я м'ясника. Обличчя Слоуна миттю спотворила гримаса жаху, він випростав руки й завив, ніби його смертельно поранили. Цей крик був пронизливий і самотній. Це був крик людини, котра змирилася зі своєю долею, від якої їй ніколи не втекти. А потім Слоун упав на землю й заплакав, ніби мала дитина.
Тим часом Ерагон ошелешено споглядав усе, що відбувалося з м'ясником. «Невже справжнє ім'я діє так на всіх? — думав він. — Невже зі мною станеться те саме, коли я про нього дізнаюся?»
Здолавши рештки свого жалю, юнак приступив до магічного закляття. Спочатку він повторив справжнє ім'я Слоуна, чітко й повільно вимовляючи кожен звук, а потім навчив м'ясника клятв прадавньої мови, які б не дозволили йому зустрітися з Катріною. Слоун намагався опиратися, він плакав і скреготав зубами, проте його шалений опір не мав жодних наслідків, бо Ерагон знов і знов вимовляв його справжнє ім'я, і м'ясникові доводилось миритися із цим. Завершивши з клятвами, юнак вигукнув п'ять заклять, що мали привести Слоуна до Елесмери, захистити його від усіх небезпек і змусити птахів, тварин і риб, які живуть у ріках та озерах, приносити йому їжу. Згідно із цим закляттям тварини мали використовувати енергію Слоуна, не завдаючи собі жодної шкоди.
Коли Ерагон промовив останнє закляття, було вже далеко за північ. Сп'янілий від утоми, він притулився до своєї палиці з глоду.
— Усе, — мовив Вершник і хотів було вже поринути в сон, проте Слоун глухо застогнав, наче намагався щось сказати. Спохмурнівши, Ерагон став перед ним на коліна й уважно зазирнув йому в обличчя — м'ясник розідрав нігтями щоки, й тепер вони були закривавлені, а з його лівої, менш скаліченої очниці, текли сльози. Відчуваючи гострий жаль і провину, юнак бачив перед собою чоловіка зі зламаним життям, чоловіка, в якого забрали все найдорожче, не залишивши навіть мрій, і саме він, Ерагон, був тим, хто зламав це людське життя. І хоча Вершник справедливо покарав м'ясника, у його серці залишилась якась неприємна огида. «Це треба було зробити, — подумав він, — але ніхто, ніхто не має робити те, що зробив я».
Одним словом, тепер м'ясник був зовсім іншою людиною. Він продовжував лежати на землі й марити: «Тільки шматок мотузки… Я не хотів… Ізміро… Ні, ні, будь ласка, ні…». Тоді Ерагон поклав йому на плече руку, й Слоун поволі прийшов до тями.
— Ерагоне, — прошепотів він. — Ерагоне… я сліпий, а ти посилаєш мене пішки через усю країну… пішки самого. Я клятвопорушник і я не можу більше із цим жити. Допоможи мені, хлопче, убий мене! Звільни мене від цього тягаря.
Та Ерагон лиш тицьнув йому в праву руку свою палицю з глоду й мовив:
— Візьми мою палицю, й нехай вона допоможе тобі у твоїй мандрівці.
— Убий мене!
— Ні.
Тієї ж миті навколишню темряву розітнув надломлений крик м'ясника, і він заборсався на землі, люто гамселячи її кулаками:
— Жорстокий, який же ти жорстокий! — застогнав він і, знесилівши, затих.
Ерагон миттю схилився над його вухом.
— Я не жорстокий, — швидко зашепотів він, — бо даю тобі надію. Коли ти дійдеш до Елесмери, ельфи подарують тобі житло й дозволять робити все, що ти захочеш, аж до кінця свого життя. Але щойно ти зайдеш до Ду Вельденвардена, то вже ніколи не вийдеш із нього… Послухай, Слоуне, коли я жив у ельфів, вони розповіли мені, що справжнє ім'я дуже часто змінюється з віком. Ти розумієш, що це означає? Це означає, що людина може створити себе заново.
Проте Слоун нічого йому не відповів.
Тоді Ерагон залишив палицю біля м'ясника, перейшов на інший кінець табору й простягся на землі. Очі юнака злипалися від утоми. Пробурмотівши закляття, що мало розбудити його перед світанком, він упав в обійми глибокого сну.
Коли до Ерагонових вух долинув якийсь звук, довкола була сіра холодна мряка. «Летта», — мовив спросонку юнак, і звук зник. За ніч його м'язи геть затерпли, тож він звівся на ноги й підняв руки над головою, щоб кров швидше рухалася жилами. Уся Ерагонова спина була вкрита синцями, тому він дуже сподівався на те, що йому ближчим часом не доведеться розмахувати своїм мечем. Опустивши руки, юнак зиркнув у той бік, де мав спати Слоун. Проте його вже не було.
Натомість Ерагон помітив сліди ніг та палиці й одразу ж усміхнувся. Сліди були заплутані й звивисті, але все ж таки прямували вбік великих ельфійських лісів.
«Я хочу, щоб йому пощастило, — подумав Ерагон і трохи здивувався своїй думці. — Я хочу, щоб йому пощастило, бо це означатиме, що в усіх нас є шанс виправити свої помилки. І якщо Слоун зможе з ними впоратися й визнає, що накоїв багато лиха, то зрозуміє, що його клятва не така вже й сувора». Щоправда, Ерагон не сказав Слоунові найголовнішого — якщо той покається й стане доброю людиною, то королева Ісланзаді накаже своїм чарівникам зцілити його зір. Однак цю винагороду потрібно було заслужити, не здогадуючись про її існування, інакше підступний стариган міг би легко надурити ельфів, і ті вилікували б його передчасно.
- Предыдущая
- 23/177
- Следующая
