Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Паолини Кристофер - Страница 25

• Предыдущая
• 25/177
• Следующая

Вислухавши її, Фадавар примружив очі, задер носа й гордо мовив:

— Жіноча гордість — велика дурниця. Ти не витримаєш без нашої допомоги.

Він сказав це рідною мовою, тож Насуада теж була змушена перейти на неї. Це було щось жахливе, й за такий підступний крок дівчина, не задумуючись, убила б Фадавара, якби на те була її воля. Насуадина вимова й розгублені інтонації свідчили про те, що вона кепсько знала рідну мову й виросла не в їхньому племені, а отже — була чужинкою.

— Я завжди рада новим спільникам, — сказала вона, — проте не збираюсь виконувати ваших забаганок. Ваші племена сильні та розумні, й вони самі зможуть показати варденам усе, на що здатні Гадаю, що покладатись на мою милість для них буде просто принизливо. Тож скажіть мені, хто ви — голодні собаки, що скавулять і канючать під моїм столом, чи справжні чоловіки, які самі здатні себе прогодувати? Якщо на те ваша ласка я радо прийму вас до лав варденів, щоб ми спільними зусиллями якнайшвидше розбили Галбаторікса.

— Тьху! — вигукнув Фадавар. — Твоя пропозиція така ж підступна, як і ти сама. Ми не станемо вашими слугами, ми обрані! Ти ображаєш нас, дуже ображаєш! Твоя посмішка тепла й привітна, але в серці у тебе отрута скорпіона.

Насилу вгамувавши свій гнів, Насуада спробувала заспокоїти воєначальника:

— Я аж ніяк не збиралась вас ображати — я тільки сказала те, що хотіла сказати. І якщо ви спитаєте мене, чи люблю я мандрівні племена я відповім вам — ні, не люблю, проте й не відчуваю до них жодної ненависті. Що в цьому поганого?

— Це ще гірше, ніж просто погано! Це справжнє віроломство! Твій батько ніколи не відмовляв нам, бо ми були однієї крові, а ти чхати хотіла на те, що було в минулому, й виганяєш нас, ніби жебраків, із порожніми руками!

Зачувши це, Насуада збентежилась. «Виходить, Елва мала рацію — цього ніяк не уникнути, — подумала вона. — По її тілу пробігло легке, ледь помітне тремтіння. — І якщо це має статися, то навіщо мені зайві теревені».

— Ми звертались до вас із проханнями, — голосно мовила вона, — але ви не виконали їх навіть наполовину.

— Ні, ми все виконали!

— Брехня! І навіть якби ви говорили правду, то вардени зараз у надто хиткому становищі, щоб давати вам щось і не отримувати з того жодної користі. Ви просите мене про послугу, але що за це отримаємо ми? Ви допоможете варденам своїм золотом і коштовним камінням?

— Не зовсім, але…

— Ви дозволите нам скористатися послугами ваших майстрів безкоштовно?

— Напевно ні…

— То як же ти хочеш, щоб твої люди отримали керівні посади? Ви навіть не можете заплатити своїм воїнам, бо ваш народ уже б'ється на нашому боці — у лавах варденів і в лавах армії короля Орина. Воїне, бери те, що належить тобі по праву, і не канюч чогось більше.

— Ти брешеш, аби прибрати до рук усю владу! Адже я прошу те, що належить нам по праву! І саме тому я тут. Ти забагато говориш, але жодне з твоїх слів не має сенсу, бо ти зрадила нас своїми вчинками. — Він розвів руками, ніби говорив перед багатотисячним натовпом, і браслети на його зап'ястках дзвінко брязнули. — Ти визнаєш, що ми твій народ. Тоді ти ще й досі маєш дотримуватись наших традицій і вірити в наших богів!

«Ось воно що, — подумала Насуада. Вона не: могла збрехати й сказати, що вже не живе за старими законами. Адже якщо вона таке скаже, то вардени втратять племена Фадавара й решту кочівників разом з ними. А їхня допомога дуже їм потрібна. — Я маю втримати всі сили, які зараз зі мною, щоб зберегти бодай примарну надію перемогти Галбаторікса».

— Я дотримуюсь, — відповіла вона.

— Тоді я скажу, що ти геть безсила, аби очолювати варденів. І це моє право — я викликаю тебе на випробування довгих ножів. Якщо ти переможеш мене, ми визнаємо твою силу, а якщо програєш, то змушена будеш піти, і варденів очолю я.

Насуада помітила, як в очах Фадавара зблиснули радісні вогники. «Ось чого він хотів, — збагнула вона. — І він би кинув мені виклик навіть тоді, якби я пристала на його пропозицію».

Кілька секунд подумавши, дівчина відповіла:

— Може, я й помиляюся, але я гадала, що, за цією традицією, той, хто виграє, отримує над племенами супротивника таку саму владу, як і над своїми. Хіба не так?

Вона насилу стримала посмішку, коли побачила на обличчі Фадавара вкрай розгублений вираз, і сказала собі: «Ти навіть не чекав, що я можу про це знати?»

— Твоя правда, — озвався Фадавар.

— Гаразд! Я прийму твій виклик, але з однією умовою: у разі моєї перемоги твої корона й скіпетр мають стати моїми. Згода?

— Згода… — понуро кивнув Фадавар і так грюкнув скіпетром об землю, що той аж угруз у неї, а потім схопився за браслет на лівій руці й став його знімати.

— Зажди, — мовила Насуада. Потім вона підійшла до столу й, узявши в руки маленький мідний дзвоник, подзвонила спочатку двічі, а після невеличкої паузи ще чотири рази.

За мить до намету ввійшла Фарика. Вона здивовано зиркнула на гостей Насуади й, уклонившись, сказала:

— Я слухаю вас, моя пані.

— Можеш продовжувати, — кивнула Насуада до Фадавара, а потім звернулася до служниці: — Допоможи мені зняти сукню, бо я не хочу її зіпсувати.

Фарика геть збентежилась від такого прохання:

— Прямо тут, пані? Перед усіма цими чоловіками?

— Авжеж тут. І бажано хутчіше, бо в мене немає часу сперечатись із власною служницею. — Дівчина відповіла надто грубо, бо її серце шалено калатало, а шкіра стала такою чутливою, що м'яка підкладка вбрання здавалась їй грубшою за полотно. Тож повага й витримка були зараз не для неї. Зараз вона думала тільки про майбутній бій.

Доки Фарика розв'язувала й витягувала шнурівки її сукні, що йшли від самісіньких плечей аж до кінця спини, Насуада стояла непорушно. Потім служниця здійняла Насуадині руки вгору й витягла їх із рукавів, а легка сукня впала до ніг дівчини, і та залишилась у самій тільки білосніжній сорочці. Насилу вгамувавши тремтіння, Насуада спробувала не зважати на жадібні погляди чотирьох воїнів і переступила свою сукню, яку служниця миттю підхопила з брудної долівки.

Фадавар тим часом знімав із рук браслети, замерехтівши гаптованими рукавами своєї сорочки. Упоравшись із браслетами, він зняв з голови велетенську корону й передав її одному зі своїх людей.

У цей час знадвору долинули якісь голоси, а вже за мить до намету влетів хлопчик-посильний на ймення Джарша. Зробивши кілька кроків, він, уважно роздивляючись стелю, оголосив:

— Король Орин із Сурди, Джормандер від варденів, чаклунка Тріанна із Ду Врангр Гата та Наако й Рамусева з племені Інапашунна.

Клацнувши підборами, Джарша вилетів із намету, після чого досередини, на чолі з королем Орином, увійшли всі, кого він згадав.

— А, воєначальнику, — мовив король, побачивши Фадавара. — Це велика несподіванка для мене. Я довіряю тобі… — він затнувся, так і не договоривши, і витріщив очі на Насуаду. — Що таке, Насуадо, що все це означає?

— Я б теж хотів це знати, — буркнув басом Джормандер, схопившись за руків'я меча й роздратовано поглядаючи на чоловіків, що витріщались на оголену дівчину.

— Я покликала вас сюди, — мовила вона, — щоб ви стали свідками випробування довгих ножів між мною та Фадаваром, а також для того, аби потім ви всім розказали правду.

Наако й Рамусева, двоє сивоволосих чоловіків, схоже, були неабияк збентежені такою звісткою, бо підійшли один до одного й почали про щось шепотіти. Тріанна схрестила руки, блиснувши браслетом у вигляді змії, що звивалась довкола її тонкого зап'ястка, проте залишалась спокійною. І тільки Джормандер вилаявся й мовив:

— Ти що, з глузду з'їхала, моя пані? Адже це безумство! Ні, ти не можеш!

— Можу й буду!

— Моя пані, якщо ти це зробиш, то я…

— Я знаю, що ти неабияк хвилюєшся за мене, але це моє остаточне рішення. І я нікому не дозволю втручатися! — дівчина бачила, що Джормандер був готовий не послухатись наказу й кинутися її захищати, адже він був вірний їй як ніхто інший.

— Але ж, Насуадо, — мовив король Орин, — це випробування не зовсім те…

• Предыдущая
• 25/177
• Следующая