Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Паолини Кристофер - Страница 35
- Предыдущая
- 35/177
- Следующая
Юрба розступилась, і Ерагон побачив стіл, упритул присунутий до стіни. За ним сиділа самотня жінка, чиє обличчя було сховане в довгому каптурі темного дорожнього плаща. Довкола неї зібралося четверо товстих червонопиких п'яних фермерів. Двоє з них притулилися до стіни по обидва боки від жінки, ще один усівся навпроти, розвернувши стільця задом наперед. А четвертий поставив ліву ногу на край столу, звісивши собі на коліно своє велетенське черево. Фермери про щось жваво розмовляли, безтурботно розмахуючи руками. Ерагон не міг чути, про що саме вони говорять, але схоже було на те, що якоїсь миті відповідь жінки неабияк їх роздратувала, бо всі четверо спохмурніли й повипинали груди, ніби задерикуваті півні, що ось-ось готові кинутись до бою. Тоді один із них посварився на жінку пальцем.
Ерагон чудово розумів, що вони були чесними працьовитими чоловіками, які необачно втопили свою ввічливість і добрі манери в пивних кухлях. Таких бідолах він не раз бачив на свята в Карвахолі. Старий Герроу не поважав чоловіків, які не знали міри в пияцтві й завжди виставляли себе на посміховисько. «Це неподобство, — казав він. — Якщо ти вже п'єш не задля насолоди, а задля того, щоб забути свою лиху долю, то будь такий ласкавий, роби це деінде — там, де ти нікому не завдаватимеш клопоту».
Тим часом чоловік, який був ліворуч від жінки, несподівано потягнувся вниз і підчепив край її каптура пальцем, намагаючись його зняти. Однак незнайомка, з непритаманною для жінок швидкістю, перехопила його руку, відкинула її геть і застигла в тій самій позі, що була дотепер. Навряд чи хтось іще, крім Ерагона, чоловіка й самої жінки, помітив цю невеличку сварку, проте каптур, ніби сам по собі, упав з голови незнайомки, й Ерагон здивовано застиг. Жінка була наче як звичайна, але вона страшенно нагадувала Арію. І єдиною відмінністю між ними були лиш її очі та вуха. Очі — круглі й рівні, а не розкосі, наче в кішки, а вуха — звичайнісінькі, без гострих китичок, як у всіх ельфів. Вона була така ж вродлива, як Арія, проте виглядала не так екзотично.
Не вагаючись ані миті, Ерагон спробував проникнути в думки жінки, щоб дізнатися, хто ж вона насправді, але відразу отримав болючий магічний удар, що вивів його з рівноваги. Тим часом у його голові пролунав приглушений і радісний вигук: «Ерагоне!»
«Арія?»
Їхні очі зустрілись за секунду до того, як п'яна юрба знову стала вештатись кімнатою й роз'єднала їхні погляди.
Тоді Ерагон поспішив уздовж кімнати, розштовхуючи всіх, хто траплявся йому на шляху. Коли юнак опинився біля потрібного столу, фермери зміряли його недобрими поглядами, а один із них буркнув:
— І чого це ти приперся сюди, грубіяне? Чого тобі тут треба? Я б радив тобі забиратися звідси якомога швидше, чуєш?
Ерагон зібрав докупи всю свою витримку і якнайчемніше мовив:
— Шановні добродії, мені здається, що панянці не дуже приємне ваше товариство. От тільки не кажіть, що вам начхати на думку цієї чесної жінки!
— Чесної жінки? — зареготав той фермер, що був найближче до юнака. — Чесні жінки не мандрують самі-самісінькі.
— Дозвольте з вами не погодитись, бо я її брат, і ми збираємось жити з нашим дядьком у Драс-Леоні.
Чоловіки спантеличено перезирнулися, й троє з них стали хутко вилазити з-за столу, але останній, найбільший, зупинився за кілька дюймів від Ерагона й, дихаючи йому в обличчя, сказав:
— А чого це я маю тобі вірити, мій друже? Здається мені, що ти хочеш просто спекатися нас, щоб побути з нею на самоті.
«І чого це він підійшов до мене аж так близько», — подумав Ерагон.
Юнак стишив голос і промовив так, щоб його міг почути тільки цей товстун:
— Кажу ж вам, вона справді моя сестра. І, будьте такі ласкаві, добродію, облиште нас, бо я не хочу з вами сваритись.
— Я б залюбки це зробив, проте мені здається, що я зараз говорю з брехливим шмаркачем.
— Добродію, візьміть себе в руки й не шукайте пригод на свою голову. Адже ніч тільки-но починається, тут багато випивки й гарна музика. Облишмо нашу суперечку, бо ми того варті.
Товстун презирливо посміхнувся й голосно сказав:
— Не бійся, я б ніколи не став битися з таким пуцьвірінком, як ти.
Із цими словами він розвернувся й пішов зі своїми приятелями до шинкваса.
Не зводячи очей з галасливого натовпу, Ерагон шмигнув за стіл і всівся поруч з Арією.
— Що ти тут робиш? — схвильовано спитав він, майже не поворухнувши губами.
— Що-що? Шукаю тебе!
Юнак здивовано зиркнув на ельфійку, а та у відповідь звела свої гарні брови.
— І ти тут зовсім сама? — не вірив Ерагон, весь час спостерігаючи за п'яною юрбою й удаючи, що посміхається.
— Уже ні… Ти маєш кімнату на ніч?
Вершник заперечно похитав головою.
— От і добре, бо в мене вже є кімната, й ми можемо там поговорити.
Вони одночасно встали, і юнак попрямував за ельфійкою до старих і рипучих сходів, які вивели мандрівників до брудного, оббитого деревом коридору на другому поверсі, освітленого однією-єдиною свічкою. Арія провела Ерагона до останніх дверей праворуч і вийняла з широкого рукава свого плаща залізний ключ. Відімкнувши двері, ельфійка шмигнула до кімнати, дочекалась, доки Ерагон зайде досередини, й миттю замкнула двері на ключ.
Кімнату освітлювало бліде оранжеве сяйво ліхтаря, що висів на іншому боці селищного майдану Істкрофта. У його світлі юнак помітив масляну лампу, що стояла на низькому столику.
— Брізінгр, — прошепотів він і запалив ґніт іскрою, що злетіла з його пальця.
Проте навіть тоді, коли лампа запалала, кімната залишилась темною. Її стіни були оббиті таким самим каштановим деревом, як і коридор. Темне дерево поглинало більшу частину світла, роблячи саму кімнату малесенькою й захаращеною, попри те, що, крім столу, тут було саме тільки вузьке ліжко, прикрите брудним простирадлом. На ліжкові стояла невеличка торбинка Арії, в якій вона зберігала свої припаси.
Не зводячи очей з Арії, Ерагон зняв зі своєї голови пов'язку, а Арія розстібнула брошку, що тримала на її плечах плащ, і жбурнула його на ліжко. На ельфійці була сукня кольору зеленого лісу, власне кажучи, та сама сукня, в якій Ерагон побачив її вперше. Та найдивнішим було те, що тепер Вершник був схожий на ельфа, а Арія, навпаки, — на людину, тому здавалась йому не такою чужою.
Ельфійка першою порушила їхню мовчанку:
— Сапфіра розповіла, що ти залишився, аби вбити останнього з разаків і дослідити Хелгрінд. Чи не так?
— Це частина правди.
— А якою ж тоді є вся правда?
Ерагон важко зітхнув, бо знав, що Арія не відчепиться від нього, аж доки він усе їй не розповість.
— Спочатку ти маєш пообіцяти мені, що нікому не розкажеш того, що зараз від мене почуєш, аж доки я тобі цього не дозволю.
— Обіцяю, — миттю сказала Арія прадавньою мовою.
Потому юнак розповів їй про те, як знайшов Слоуна і як вирішив не брати його до табору варденів. У кількох словах він пояснив, що наклав на м'ясника закляття й дав йому шанс змінитися та знову побачити світ.
— І що б не сталося, — сказав він насамкінець, — Роран і Катріна в жодному разі не повинні дізнатися, що Слоун іще й досі живий. Бо коли вони про це дізнаються, на нас чекає великий клопіт.
Арія сіла на край ліжка і якийсь час розглядала мерехтливий вогник лампи, а потім мовила:
— Ти мав його вбити.
— Може, й так, але я не зміг.
— Ерагоне, ти повівся як боягуз, адже твої почуття не мають ставати на заваді твоїм завданням.
— Справді? — невдоволено спитав Вершник, бо закид Арії неабияк обурив його. — Та будь-хто, у кого був ніж, міг би вбити Слоуна. А те, що зробив я, було в сотню разів складніше.
— Фізично, може, й так, але не морально.
— Я не вбив його тільки через те, що вважав це неправильним. — Ерагон спохмурнів, добираючи слова, за допомогою яких можна було б усе пояснити ельфійці. — Я не… боявся. Це було якесь зовсім інше відчуття. Розумієш… я можу вбивати в бою, проте я не годен вирішувати те, кому дарувати життя, а кому слід померти. Адже в мене нема ані досвіду, ані мудрості… Кожна людина, Аріє, має свою межу, яку їй не судилося перетнути, і коли я дивився на нікчемного Слоуна, то зрозумів, що знайшов її. Віриш, навіть якби я захопив у полон Галбаторікса, то все одно не вбив би його. Я просто привів би його до Насуади й короля Орина. І якби вони прирекли його на смерть, то я б радо відрубав йому голову, проте не раніше. Можеш називати це як тобі заманеться, але я такий, який є, і не збираюся за це вибачатись.
- Предыдущая
- 35/177
- Следующая
