Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Паолини Кристофер - Страница 46

• Предыдущая
• 46/177
• Следующая

— Навряд чи нам вдасться замаскувати цю рану. Доведеться лишити цього бідолаху й сподіватися, що всі подумають, ніби на нього наступив переляканий кінь.

Останнім убитим, до якого вони підійшли, був командир загону. Його вуса втратили колишню пишноту й стирчали в різні боки. На чолі хвацького воїна зяяла кривава вм'ятина від каменюки, яку Арія зараз же обернула на рану, заподіяну ударом бойового молота. Якусь мить Ерагон пильно вивчав його вуса, а потім замислено сказав:

— Знаєш, усе-таки він мав рацію.

— Ти про що?

— Про те, що мені потрібна зброя, гарна зброя. Мені потрібен меч, — витерши руки об сорочку, юнак роззирнувся довкола й перелічив усі тіла. — Це всі, чи не так?

Арія ствердно кивнула. Тоді Ерагон зібрав свої обладунки, дбайливо загорнув їх у шмат тканини й поклав на дно торби, після чого виліз на верхівку невеличкого пагорба, куди на мить раніше здерлася Арія.

— Тепер нам краще не виходити на дорогу. Ще одна зустріч з людьми Галбаторікса вкрай небажана, — мовила вона й, тицьнувши на скалічену руку Вершника, з якої жебоніла кров, додала: — Перш ніж ми вирушимо далі, її неодмінно слід полікувати. — Не давши Вершникові ані секунди на роздуми, ельфійка схопила його посинілі пальці й вигукнула: — Вайзе хейл!

З Ерагонових вуст вирвався ледь чутний стогін, проте вже за мить його розтрощені хрящі й порване сухожилля стали такими, як і раніше. Коли закляття ельфійки перестало діяти, юнак кілька разів з недовірою стис кулак, аби пересвідчитись, що його рука знову така сама здорова, як і була незадовго до цього.

— Дякую, — буркнув він, зовсім не розуміючи, чому Арія взялася за його зцілення, коли він і сам легко міг із цим упоратись.

Тим часом ельфійка, здавалося, геть втратила до нього інтерес і стурбовано вдивлялася в безмежні простори рівнини.

— Я дуже рада, що сьогодні поруч зі мною був саме ти, Ерагоне, — мовила вона за якийсь час.

— Я теж радий, що ти була поруч зі мною, — важко зітхнувши, кивнув Вершник.

На вустах ельфійки промайнула ледь помітна посмішка. Якусь хвильку друзі мовчки постояли на верхівці пагорба, а потім Арія якось скрушно мовила:

— Час ушиватися звідси. Бачиш, якими довгими стали наші тіні? До того ж, невдовзі сюди дістанеться підмога й здійметься неабиякий шарварок, коли всі побачать, що цілий загін обернувся на обід для вороння.

Вершник і Арія спустилися з пагорба, шугнули в траву й побігли на південний захід, а за їхніми спинами, передчуваючи бенкет, залопотіли крильми перші хижі птахи.

Тієї ночі Ерагон сидів і пильно вдивлявся у язички невеликого вогнища, жуючи терпке листя кульбаби. На вечерю друзі мали корінці, насіння й пагони якихось рослин, що їх Арія назбирала на рівнині. Їжа була прісною й зовсім несмачною, але Ерагон навіть не мріяв про полювання на зайця чи птаха, щоб не розчарувати ельфійку. Окрім того, після сутички з ворожим загоном одна тільки думка про те, що доведеться знову позбавити когось життя, нехай навіть тварину, викликала у Вершника неймовірну огиду.

Година була пізня, і хоча друзі мали вставати на світанку, жоден із них не збирався лягати спати. Обхопивши ноги руками й поклавши підборіддя на коліна, Арія сиділа праворуч від Вершника. Краєчки її сукні позагорталися й нагадували пелюстки розхристаної вітром квітки. Вершник мовчки розтирав правицю лівою рукою, намагаючись позбутися болю, що засів десь глибоко у кістках. «Мені потрібен меч, — знову подумав він. — Короткий меч, щоб я міг бодай захистити свої руки, щоб не калічити їх тоді, коли завдаватиму комусь удар. А тепер, щоб захистити їх від своїх же ударів, мені доведеться вдягати рукавиці завтовшки в кілька дюймів. Але такі великі рукавиці виглядатимуть дуже кумедно. Окрім того, в них буде спекотно, та й не можу ж я все життя ходити в рукавицях. — Ерагон іще раз пильно глянув на свій кулак і поворухнув кількома пальцями. — А якщо мені доведеться битися з каблучкою Брома? Про сапфір можна не перейматися, він ніколи не розіб'ється, адже каблучку виготовили вправні майстри-ельфи. Проте з нею я можу найлегшим ударом розтрощити собі всі пальці. І розтрощити так, що годі буде й думати про зцілення. — Юнак стис пальці в кулаки й повільно покрутив ними туди-сюди, поглядаючи, як грає на них тінь, ніби зникаючи десь між кісточками. — Зрештою, я міг би вигадати закляття, що зупинятиме всі тіла, які рухатимуться на мене із небезпечною швидкістю, й не дати їм торкнутися моїх рук. Хоча… Ні… Це нікуди не годиться… А якщо це буде каменюка? Тоді моє закляття вб'є мене… Очевидно, рукавиці й магія тут не допоможуть. Як би мені хотілося мати гномівський набір Аскудгамлн, їхні „сталеві кулаки“».

Вершник посміхнувся й згадав гнома Шргнієна. Той мав чудернацький пристрій, який дозволяв йому лупцювати все що завгодно, не зважаючи на біль. У кістки всіх пальців гнома, окрім вказівних, були вживлені спеціальні металеві гнізда, куди вставлялися шипи, які гном міг викрутити будь-якої миті. Сама по собі ідея дуже подобалась Ерагонові, проте він був явно не готовий просвердлити у своїх кісточках дірки. «А окрім того, — міркував ні її, — мої кісточки значно тонші, ніж кісточки гномів, і хтозна, чи вдасться вставити в них металеві гнізда так, щоб це не зашкодило суглобам… Словом, Аскудгамлн — не вихід із ситуації…»

Низько схилившись над своїми руками, Вершник прошепотів — «Тхаефатхан», і його кулаки миттю відчули поколювання безлічі дрібних невидимих голочок, так, ніби він упав у зарості жалкої кропиви. Відчуття було таке разюче й неприємне, що йому кортіло підскочити і якнайдужче розтерти свої руки. Тим не менше, юнак усе ж таки стримався. Він сидів не поворухнувшись і спостерігав за тим, як шкіра на його кісточках спочатку набрякла, а потім обернулася на білі мозолі завтовшки в півдюйма. Вони нагадували рогові нарости, що утворюються на кінських копитах. Припинивши дію магії, юнак став задоволено розглядати свої мозолі, що височіли над кожною кісточкою, ніби мініатюрні гори. Тепер його руки поважчали й набули нової сили, проте він так само, як і раніше, вільно рухав пальцями, не відчуваючи жодних незручностей. «Може, це й огидно на вигляд, — думав він, потираючи мозолями правої руки об долоню лівої, — може, з мене й сміятимуться, але мені начхати — ці мозолі врятують мене від смерті».

Радіючи з того, що ось так, зовсім несподівано, знайшов вихід зі складної ситуації, Вершник ударив куполоподібну каменюку, яка стирчала із землі за півметра від нього. Повітря сповнив глухий звук, проте Вершник майже нічого не відчув. Удар по каменюці нагадував удар по рівній дошці, кілька разів загорнутій у товсту тканину. Набравшись сміливості, Ерагон дістав із торби золоту каблучку Брома й вдягнув її на палець, переконавшись у тому, що мозолі були значно вище, ніж коштовний подарунок Брома. Потому він ударив камінь удруге, проте удар вийшов такий самий, як і першого разу, тобто не завдав Вершникові жодної шкоди.

— Що це ти там робиш? — поцікавилась Арія, поглядаючи на нього крізь вуаль свого чорного волосся.

— Нічого, — знизав плечима юнак і витягнув перед собою руки. — Мені раптом здалося, що варто трохи змінити форму своїх кулаків перед тим, як іще раз доведеться битися з кимось голіруч.

— Тобі буде важко носити рукавички, — зиркнувши на його кісточки, мовила Арія.

— Я завжди можу їх зрізати, і все буде гаразд, — не забарився з відповіддю Ерагон.

Схвально кивнувши, ельфійка знову поринула в споглядання вогню. Ерагон тим часом приліг на землю, спершись на лікті й випроставши ноги. Він був упевнений в тому, що зможе перемогти в усіх битвах, які чекали на нього невдовзі, однак загадувати далі не наважувався. Адже якби він зараз бодай на мить замислився про те, чи вдасться йому із Сапфірою перемогти Мертага або Галбаторікса, то його серце неодмінно б узяли в крижані лещата страх і неспокій. Споглядаючи мерехтливий вогонь, Вершник намагався забути про всі свої страхи й про той тягар відповідальності, що лежав на його плечах. Плавне перетікання вогню повільно заколисувало юнака, й незабаром у його голові повільно, ніби сніжинки в зимовому небі, загойдалися уривки фраз, думок і образів. Він уже був поринув у сон, як серед хурделиці думок перед ним постало обличчя того воїна, який благав пощади. Ерагон почув його скиглення, побачив його заплакане обличчя, а потім слух юнака стрілою пройняв глухий звук, що з ним під його дужими руками Вершника хруснула шия бідолахи.

• Предыдущая
• 46/177
• Следующая