Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Паолини Кристофер - Страница 8

• Предыдущая
• 8/177
• Следующая

Роран поворухнув лівою ногою, і дерево під ним жалібно застогнало. І тієї ж миті стіна, об яку бився Ерагон, розлетілась на безліч шматочків, бо Рорана відволікли сторонні думки: «Що це… Чорт забирай! Не зважай, бо він прорветься. Катріна… пам'ятай про Катріну. Не зважай на Ерагона. Тієї ночі, коли вона згодилась вийти за мене заміж, запах трави та її волосся… Це він? Ні! Зосередься! Не…»

Скориставшись Рорановим сум'яттям, Ерагон кинувся вперед і силою власної свідомості знерухомив його, перш ніж він знову встиг звести захисну стіну.

«Ти зрозумів головну ідею», — сказав Ерагон, а вийшовши зі свідомості Рорана, мовив уже вголос: «Але ти маєш навчитися бути зосередженим навіть тоді, коли перебуватимеш у вирі битви. Ти маєш навчитись думати не думаючи… звільнити себе від усіх надій та сподівань і зберігати тільки ту думку, яка є твоєю зброєю. Ельфи навчили мене однієї дуже корисної речі: потрібно пригадати якусь загадку, віршик або пісню. І якщо в тебе буде те, що можна повторювати безліч разів, тобі стане значно легше захистити свою свідомість від вторгнення».

— Я буду наполегливо тренуватись, брате, — пообіцяв Роран.

— Ти справді її любиш? — спитав Ерагон тихим голосом, і його запитання нагадувало більше ствердження, оскільки відповідь була аж надто очевидною… юнак навіть не був певен, що про це взагалі слід говорити. Звісно, колись давно брати охоче обговорювали принади молодих панночок Карвахола, проте жодного разу серйозно не говорили про кохання. — Як це сталося?

— Вона мені сподобалась. До чого тут подробиці?

— Та годі тобі, — мовив Ерагон, — я був занадто злий, аби питати про це до того, як ти вирушив у Терінсфорд, а ми не так уже й часто бачимось, якщо не зважати на ті чотири дні, які ми провели разом. Мені просто цікаво.

Роран потер скроні, і шкіра довкола його очей вкрилася зморшками.

— Правду кажучи, розповідати майже нема про що. Я завжди щось відчував до неї, але це не було так важливо, аж доки я не став чоловіком. Та після обряду я почав думати, із ким би мені одружитися й кого б я хотів бачити матір'ю своїх дітей. Під час одного з наших приїздів до Карвахола я побачив Катріну. Вона спинилася біля будинку Лоринга, щоб зірвати центифолію, яка росла в затінку під карнизом. Тоді Катріна глянула на квітку й посміхнулася… Це була дуже ніжна й дуже щаслива посмішка. От саме тоді я й вирішив, що буду робити все, аби вона завжди так посміхалася. Я хотів дивитись на цю посмішку аж доти, доки не помру, — у куточках Роранових очей зблиснули сльози, проте жодній із них так і не судилося скотитися на його щоки. — Боюсь, мені не вдалося цього зробити.

— І ти провів її додому, — зачекавши якусь хвильку, спитав Ерагон, — чи не так? Слухай, а як ти ще завойовував її серце, коли не зважати на ті компліменти, які я мав переказувати Катріні від твого імені?

— Ти питаєшся так, ніби тобі потрібні якісь інструкції.

— Та не вигадуй!

— Це ти не вигадуй, — мовив Роран. — Я ж знаю, що ти брешеш. По-перше, ти якось дурнувато усміхаєшся, а по-друге, в тебе почервоніли вуха. Може, ельфи й дали тобі нове обличчя, проте вуха в тебе аж ніяк не змінились. То що там у тебе з Арією?

Така проникливість Рорана неабияк збентежила юнака.

— Нічого! Певно, це місяць так кепсько впливає на твій розум.

— Будь чесним. Ти ловиш кожне її слово, ніби це діаманти, а твій погляд так прикипає до неї, наче ти кілька років поспіль не їв, а вона — скатертина з наїдками, яку розклали за дюйм від тебе.

Почувши Роранові слова, Сапфіра ледве втрималась, щоб не захихотіти, і з її ніздрів вирвалась хмаринка диму.

Однак Ерагон не звернув уваги на неї й мовив:

— Арія — ельф.

— Та ще й дуже вродливий. Гострі вушка й розкосі оченята — не такі вже й вади, якщо зважати на те, яка вона чарівна. Та що там, ти й сам тепер схожий на кота.

— Але Арії понад сто років.

Ця звістка була для Рорана неабиякою несподіванкою, тож його брови повільно поповзли вгору.

— Не можу в це повірити! — мовив він. — На вигляд вона зовсім юна.

— Але це правда.

— Хай буде як буде, та все, що ти сказав, Ерагоне, — дрібниці, а серце ніколи не звертає на них уваги. То вона тобі подобається чи ні?

«Якби Арія аж так йому подобалась, — сказала Сапфіра Ерагонові й Рорану, — я б і сама спробувала поцілувати її».

«Сапфіро!» — Ерагон ображено хльоснув дракона по лапі.

Трохи помовчавши, Роран знову став розпитувати Ерагона:

— Мені здається, що між тобою й Арією щось стоїть. Ти говорив із нею або з її родиною? Знаєш, це зовсім нерозумно залишати такі справи на потім і мучити себе.

— Так, — відповів Ерагон, не зводячи погляду зі своєї палиці. — Я говорив із нею.

— І що ж ви вирішили?

Ерагон не спромігся відразу на відповідь, тому Роран розчаровано вигукнув:

— Витягти з тебе відповідь іще важче, ніж витягти з багна Бірку. — Ерагон посміхнувся, почувши про Бірку, одну з конячин, що жила на їхній фермі. — Сапфіро, може, хоч ти мені щось поясниш? Бо від Ерагона я навряд чи чогось доб'юся.

— Я їй не потрібен, — Ерагон вимовив ці слова без жодних почуттів, так, ніби розповідав про горе якоїсь чужої людини, проте всередині в нього палав такий глибокий і нестерпний біль, що він відчув, як Сапфіра відійшла на кілька кроків.

— Мені дуже шкода, — сумно мовив Роран.

Доклавши неймовірних зусиль, Ерагон насилу проковтнув грудку, яка глибоко-глибоко застрягла йому в горлі, так глибоко, що йому почало здаватися, ніби вона тисне на саме серце.

— Та нічого.

— Мабуть, це пролунає дуже невчасно, — сказав Роран, — але я впевнений, що одного чудового дня ти зустрінеш іншу жінку, яка змусить тебе забути про Арію. Адже є безліч дівчат, ба навіть більше — заміжніх жінок, які б охоче стали дружиною Вершника. І тобі буде зовсім неважко обрати дружину серед найвродливіших красунь Алагезії.

— А що б ти зробив, якби Катріна тобі відмовила?

Таке несподіване питання неабияк спантеличило Рорана, з виразу його обличчя було видно, що він навіть не міг цього уявити.

Тим часом Ерагон продовжував далі:

— І що б ти там не казав, і скільки б в Алагезії не було вродливих жінок, і як би ти мені не доводив, що люди здатні закохуватися більше, ніж один раз… Мене це не обходить! Знаєш, якби я бував у компанії дам із двору короля Орина, то я б, напевне, вирішив, що котрась із них мені подобається. Але не все так просто. І я можу скільки завгодно звертати увагу на інших жінок, я можу переконувати себе, що серце — то зла підступна тварюка… Та чи варто мені це робити?

— Твій язик звивається, як коріння ялинки, — мовив Роран. — Годі говорити загадками.

— Гаразд, невже ти й справді віриш, що звичайна жінка може збагнути, хто я такий? Чи усвідомити могутність моєї сили? Хто зможе розділити зі мною життя? Таких дуже мало, й усі вони чаклунки. А крім того, хто з них безсмертний?

Роран голосно зареготав, і його грубий, грудний сміх прокотився по всьому ярку:

— З таким самим успіхом ти міг би попрохати собі сонце в кишені або… — по цих словах Роран несподівано замовк і весь напружився, немовби готувався до стрибка вперед, а потім став невпізнавано спокійним. — Слухай, але ж ти не такий.

— Такий.

Роран намагався знайти потрібні слова:

— Це сталося через твою зміну в Елесмері чи через тренування для Вершників?

— Через тренування для Вершників.

— Тепер я розумію, чому Галбаторікс не помер.

— Авжеж, саме тому.

Гілка, яку Роран кинув у вогонь, луснула з глухим тріском і розлетілась на маленькі друзочки. Це сталось тому, що головешки під нею прогріли сухе дерево аж до тієї частини, в якій причаїлась маленька краплинка води або соку, що вибухнула й обернулась на пару.

— Це майже неможливо збагнути, — мовив Роран. — Смерть — це частина того, чим ми є. Вона веде нас уперед. Вона змушує нас боятися й вчиняти безумства. Як можна залишатись людиною, якщо ти безсмертний?

— Та годі тобі, я не той, кого не можна здолати, — зауважив Ерагон. — Мене й досі можна вбити стрілою чи мечем. І я ще й досі можу занедужати на одну з якихось невиліковних хвороб…

• Предыдущая
• 8/177
• Следующая