Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 43

• Предыдущая
• 43/151
• Следующая

Левко сидів осторонь, міркуючи над тим, що бачив. Двічі він боя.г ко зводив обличчя, але нагорі не було нічого, крім затягнутих зелен¬ню бескидів. Підсвідомо хлопець намагався переконати себе, що чо ловік йому привидівся, та це не допомагало.

Українець трохи поспостерігав за товаришем, після чого опустим голову, втупившись під ноги. Несподівано помітив продовгуватий циліндричний предмет завдовжки з половину вказівного пальця, що лежав у траві біля лівої ступні. Гладенька поверхня предмету вказу вала на штучне походження. Підчепивши пальцями, Левко підням знахідку.

Під серцем кольнуло, але подиву хлопець не відчув.

Він тримав у руці гільзу від 5,45-міліметрового патрона до АК-74.

Левко покосився на товаришів, переконавшися, що за ним ніхто не підглядає, і став обережно розгортати руками траву довкола місця, де сидів. За півхвилини він знайшов п’ять гільз від куль того ж калібру, і жодна з них не лежала в землі, всі — на поверхні. Це означало, що потрапили гільзи на землю після минулого сезону дощів, іншими сло¬вами — протягом останніх дев’яти місяців.

Підійшов Семен, і Левко поспіхом сховав гільзи під себе.

—Проходу немає, — скрушно промовив росіянин.

— Не розумію... Ґуннар казав, що кам’яна дорога обходить Розко¬лину Черепів і веде навпростець до Паїтіті.

— Я думаю, вона там, — Сьома показав рукою нагору, — на пла¬то над нами.

— Зверху?

Так, продовжується.

— І?

—Поліземо і знайдемо її.

XLVIII

1 серпня 2012 року. 16:07 [UТС-5]

Мадре-де-Діос

Вони полізли, але дороги не знайшли. Натомість потрапили у найбільш густі зарості з початку подорожі. Прошиті ліанами дерева сто¬или передними суцільною багатометровою стіною. Протягом години Клоп ці просунулись не більше ніж на сотню метрів від прірви, і ця сот¬ий метрів ледь не доконала одного з них...

Абсолютно несподівано першою видихалася не Сатомі. За годину /Кі того, як ставати табором (загін продряпувався через особливо щільні хащі), Ян Фідлер закректав і опустився на коліна.

— Що з тобою? — підскочила до нього японка.

Чех глитав повітря дрібними й частими ковтками, майже не надимаю грудей. Він заклав руку за лямку наплічника, наче збираючись Мит .шімати, але завмер і не рухався, втупившись перед собою оскля¬нілим поглядом.

Допоможіть йому.

Стомі взялася стягувати з хлопця рюкзак. Ян остаточно сів, випроставши ноги

Я більше не можу... — прохрипів він. — Я далі не піду...

Здавалося, що то не Ян промовляє. Анемічні слова вилітали наче з нізвідки, настільки відсутнім був погляду хлопця.

—Ще цього не вистачало, — злизавши піт з верхньої губи, Лев¬ка подивився на чеха.

Сьома несхвально зикнув на українця, а тоді разом з американцем майнув допомагати Сатомі. Через півхвилини Яна звільнили від на¬плічника і всадовили на більш-менш чистому й сухому місці.

—Ти як, друже? — Сем усівся навпроти. — Нормальок? Попий води. Все буде добре.

Чех не дивився на росіянина. Міцно зчепивши долоні, він упирав¬ся поглядом у груди Семена, але зіниці не фокусувалися, неначе про¬зирали крізь плоть. Сьома скосив погляд униз і зненацька зауважив, що Ян якось дивно стискає долоні. Він тримав їх так, ніби намагався всією правою долонею потиснути основу великого пальця лівої.

Помітивши, що Семен дивиться на його руки, чех повернув їх тиль¬ними сторонами догори. Немовби приховував щось. От тільки ховати йому не було чого, крім...

—Яне, що ти робиш? — якомога м’якше вимовляючи слова, спи-тав росіянин.

Сьома ще раз покосився на руки товариша і нараз усе зрозумів. Як би Ян не повертав долоні, одна річ лишалася незмінною: пучка вели¬кого пальця лівиці незмінно торкалася ямки на правому зап’ястку бі¬ля закінчення променевої кістки. Пучка не рухалась, наче приклеєна. Семен добре знав, що означає відсутній погляді і «приклеєний» до зап’ястка палець, оскільки його тато також страждав через проблеми з серцем: ні на секунду не розчіпляючи долонь, Ян Фідлер рахував свій пульс.

—Дай сюди. — Сьома торкнувся долоні чеха.

Ян відсмикнув руки (продовжуючи тримати долоні в замку).

—Дай мені руку, —тихо, але твердо наполіг росіянин.

Чех опустив долоні. Семен акуратно взяв його за праве зап’ястя і приставив великий палець до точки, де міряють пульс. Сила ударіи була слабкою, ледве промацувалася, але темп був скаженим. Віль-ною рукою росіянин схопив мобілку, що теліпалась на шворці на шиї, і у програмах відшукав Секундомір. Запустив відлік часу і став рахува ти, з жахом відмічаючи, що кількість порахованих скорочень серця зростає більш ніж удвічі швидше за кількість відлічених Секундоміром секунд.

: — Г’осподи. друже, що з тобою таке? — пополотнів Семен.

І в цей момент Ян Фідлер знепритомнів.

XLIX

Полилась вода, полетіли ляпаси, Сатомі кинулась допомагати Семе¬ну, Грем і Левко тримались осторонь, сконфужено спостерігаючи за ітим, ідо відбувається. Левко очікував, що мулат більше переймати¬меться станом здоров’я свого «коханця», проте американець ніяк не реагував, зберігаючи безпристрасний вираз обличчя.

Через хвилину Ян опритомнів, обвівши друзів затуманеним погля¬дом.

—- Що з ним? — злякано спитав українець.

— Пульс понад сто вісімдесят ударів на хвилину, — пригніченим [голосом відказав Семен.

— Чорт. — Левко переступив з ноги на ногу. — Це через наван-таження? Він зможе йти?

— Ні, Лео, він не зможе йти далі з пульсом під двісті!

— Не гарчи на мене, чувак. Я питав не про далі. — Від найближ¬чої клініки їх відділяло півтора десятка кілометрів по джунглях і май¬же триста по Такуатіману.

— Як ти? — Сатомі притримувала руками бліде обличчя Яна.

— Недуже... — Що мовою «сердечників» означає «препаскудно», і —Таке у тебе вперше?

Чех заперечно замотав головою:

—Вибачте... я не... у мене були проблеми з серцем... але я не ду¬мав... не хотів, щоб ви...

— Чорт, ти ж знав, куди перся! — не витримав Левко.

І— Заткнись, Лео! — осадив українця Семен.

Левко обхопив руками голову і відійшов на кілька кроків назад по прорубаній просіці.

«Оце так вляпались...»

Через п’ять хвилин тахікардія вляглася, і на обличчя Яна Фідлера іюиернулися рожеві фарби. Сьома підійшов до Левка. Хлопці довго мончали, штрикаючи один одного хмурими позирками.

— Оце підстава, — зрештою видихнув росіянин.

— Ага.

-Вибач, що підвищував голос, я трохи здрейфив. — У хлопця до- I І тремтіли руки.

І ти мені пробач, — м’якше сказав українець,

і— Проїхали...

Маємо довезти його назад... — Левко чверть хвилини вагався, мерці ніж сказати останнє слово у фразі, — ...живим.

Сьома, смикнувши кадиком, голосно глитнув слину.

Вранці Яну покращало достатньо, щоб він міг іти без допомоги. Хлопці поділили між собою його покладу, спустилися з плато в Розколину і неспішно вирушили назад.

L

2 серпня 2012 року. 10:11 [UТС—5

Мадре-де-Діос

Почався дощ. Джунглі наповнилися пришерхлим лопотінням крапель по листю; звук, який фанати фентезі, певно, сприйняли б за оплески ельфів.

—Привал, — скомандував Семен.

Ніхто не заперечував. Група тепер зупинялась щогодини, даючи Яну відпочити.

Чех виглядав цілком здоровим, хоча, почуваючись винним, ні з ким не розмовляв. Він розумів, що, оскільки вони загубили дорогу, втрати ли дві третини спорядження і половину харчів, їм у будь-якому разі до-велося б відступити, та попри це мучився від кислого почуття провини.

Злива посилилась. Менш ніж за хвилину друзі промокли до тріски.

Левко сів на наплічник, відпив води і, закручуючи пляшку, неспо¬дівано побачив хід, що відгалужувався від кам’яної дороги і вів на пів¬день. У суцільній товщі заростей праворуч від тракту (якщо стояти спиною до Розколини Черепів) виднілася стежка. Втоптана трава, об¬ламане гілляччя (що формувало виразний коридор висотою півтор.і метри) свідчили про те, що доріжкою користуються.

—Сьома, — покликав Левко.

• Предыдущая
• 43/151
• Следующая