Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 54

• Предыдущая
• 54/151
• Следующая

І в цей момент японка пронизливо заверещала:

А-а-а-а-а-а!!! Допоможіть! Тут хтось є! А-а-а!!!

Українець не усвідомив, як скочив на ноги. Попереду тріщало галуззя Ґрем і Сьома рвонули навпростець до Сатомі, чиї крики стихли Поступившись гучним схлипуванням. Сам він вирішив не перти на- НПолом і подався праворуч, обходячи місце, де стояла дівчина. Якщо В|Міі пн бачить, значить, і його не бачать теж.

Американець із росіянином добігли до Сатомі.

Що з тобою?

Хто тут?

Я бачила... бачила... когось, — затинаючись, говорила японка- ось там... просто попереду.

Кого?

Левко чув, як тремтить голос Семена, але зберігав спокій. Українець радше напружений, ніж нажаханий. їх хочуть налякати. Якби їх хотіли повбивати, то давно перерізали б горлянки. Стараючись ступати обережно; хлопець заглиблювався в ліс.

- Не знаю Сьома... там хтось стояв... у тумані...

Хто ут?! — оглушливо скрикнув Ґрем. — Що вам треба?

«Правильно, покричи, янкі, — скрушно похитав головою украї¬нець, — покажи їм, де твоя макітра».

У відповідь — ні звуку.

—Тобі приверзлося, — трохи сердито проказав росіянин.

У тумані попереду нікого не було.

—Але я бачила...

—Там нема нікого. Пішли до табору, — обрубав Семен.

Левко почув, як тихо зашаруділо гілля за кілька метрів від нього.

—А де Леб? — спохватився Ґрем.

—Лео, ти в таборі? — гукнув росіянин.

Українець вирішив не відповідати. М’яко пригинаючи ступнями траву, він посувався до місця, де Сатомі засікла невідомий силует.

—Лео, що за жарти? — Мулат намагався говорити строго, але голос розколювався від перестраху.

Пригнувшись, Левко дивився під ноги, щоб ненароком не наступи ти на суху галузку й не накоїти шуму. Піднявши очі, він помітив, що туман трохи розійшовся, оголивши просіку, оточену двома рядами схо жих на бамбук рослин. У кінці просіки, за десять метрів від Левк;і, хтось стояв. Серце похлинулося скаженим клекотом. Сірий силує і проступав крізь туман, наче накритий білим рядном мрець на столі у моргу. Стояв і не рухався.

Українець не бачив обличчя, воно було сірим, пливким, як і віч і, обрис, але, судячи з положення голови, очі були спрямовані просто ми нього.

Хлопець відчув, як унизу живота зціпило м’язи, а в кишках ш нуртувало. Сміливість вивітрилась, і він ледь не закричав, як Оі томі хвилину тому. Пальці похололи, а на долонях виступив холод ний піт. Саме завдяки останньому Левко згадав, що тримає денні в правій руці.

Мізинцем лівої руки переконавшися, що направляє балончик пус ковим отвором від себе, хлопець витягнув руку, прицілився і натиску! на ковпачок. «Frontiersman» спрацював, видавши агресивне «пшс-с-с* і біла струмина, практично злившися з туманом, полетіла до загадко вого силуету.

Обрис незнайомця, який секунду тому виглядав лячним і заї ром ливим, враз втратив усю моторошність, захистившись типово лип ським жестом: він підняв передпліччя, затулив ним рот і ніс і відеіуі пив у туман.

«Принаймні ти людина», — відзначив Левко. Руки тряслися, а,# усвідомлення того, що силует матеріальний, що він — хай як це банально звучить — із нашого світу, перекинуло місток над прірвою па¬ніки, яка розверзласьу хлопця під ногами.

—Лео? — ліворуч пискнув Сьома. — Це ти?

—Я.

—Що це за запах? — Росіянин вловив суху вато-ядучий присмак отруйного газу.

Українець не відповів і пішов назад до табору.

Біля вогнища Сьома нахилився до Левка і проказав на вухо: г — Чомусь мені здається, що ти не хочеш, щоб я питав, звідки в те¬бе газовий балончик Калеба. — Він не бачив, як приятель ховав «Frontiersman» назад у рюкзак, але впізнав запах і, поміркувавши, склав усі частини історії докупи.

? — Не зараз, Сьомо. Нам треба йти.—Яким чином?

‘—Я ввімкну GPS-навігатор.’Просуватимемось, як літак у хма-рі, — по приладах. Буде важко, але ми мусимо забиратися звідси, г — «Garmin» ще ловить?

L Так, Ми зможемо йти.

«Ага, — подумав Семен, — поки хтось не наштрикнеться на гіл¬ку, залишивши на ній своє око». Проте вголос не перечив.

LХІV

Перед полуднем туман відступив, але хмари залишились, утримуючи Під покровом тропічного лісу депресивну півтемряву.

Коли повітря очистилось достатньо, щоб продовжувати похід без ііііиігатора, Левко відімкнув його і спробував відшукати кам’яний фнкт. Але не знайшов нічого. Дорога зникла, наче й не було її. Хло- I |ЄIII> відхилявся щораз далі то на південь, то на північ від маршруту, н і «по безрезультатно. Мощений шлях наче крізь землю провалився.

І Іорадившись, хлопці вирішили не повертатись до місця останньої шиитки, натомість продовжувати йти на захід. Довелося знову вмикати GPS-навігатор. До вечора на індикаторі сигналу супутника зали¬шились одна поділка.

Опів на шосту, коли стали табором, Семен вилучив момент, коли it!НІН були самі, і спитав Левка:

Ти щось бачив у тумані? — Питання гризло його весь день. Він І Не покладався на свідчення Сатомі, дівчина надто швидко заспокої- У)Ж ь, повіривши, що їй примарилось, а Левку був схильний вірити. — І 1н гк цс просто так застосував ведмежий балончик?

Українець знизав плечима:

—Важко сказати. Все було біле. Ми були налякані. Що завгодно могло привидітись.

Сьома лишився незадоволеним відповіддю:

—Тоді знай: я питав у Ґрема, що йому сказав Атаучі, мотивуючи відмову.

—І що?

—Індіанець сказав, що ми всі загинемо. Тут нібито живуть демо¬ни, що роблять дивні речі з людськими головами, і нас вони не випустять.

Вони крокували пліч-о-пліч, розсуваючи руками низькі гілки.

—Тоді й ти знай. —І Левко косував убік, уникаючи очей прияте¬ля. — «Демон» закрив носа рукою і драпонув, підібгавши хвоста, ко¬ли я пальнув по ньому з балончика.

Сьома шумно видихнув і прикусив нижню губу.

LXV

9 серпня 2012 року. 18:03 [UTC—5)

Мадре-де-Діос

«Дзвони» вдарили рівно о шостій.

Пум-м... пум-м... бан.

Бан.

Пум-м-м...

Почувши перші удари, Сьома схопився і непомітно віддалився під наметів.

У Швеції росіянин носив мобілку на шиї на спеціальній торочці, ча сом закидаючи її в нагрудну кишеню сорочки, іноді лишаючи простії теліпатись. Попри те що в Мадре-де-Діос телефон став непотрібним, Сьома й надалі тягав мобілку на шиї.

Ставши поміж дерев, куди не долітало потріскування багаття і ро і мови Ґрема, Левка й Сатомі, Семен узяв телефон, відкрив папку «Програми» і запустив додаток «Диктофон».

Пум-м... пум-м... бан. Коротка пауза. Бан. Ще коротка паузи Пум-м-м. По тому триваліша перерва, і знову... Бан... пум-м...

Бан... пум-м... пум-м. Пауза. Бан... Пум-м. Пауза. Пум-м... бан»\ пум-м... пум-м.

За дві хвилини він мав на мобілці цифровий запис вечірнього бум кання.

Тієї ночі Сьома майже не спав, замість симфонічних опер чи Виси цького раз за разом прокручуючи записані звуки.

LXVI

Ніч з 9-го на 10 серпня видалася спокійною.

Вранішній туман у п’ятницю був не таким густим, як минулого дня. Мандрівники змогли рушити відразу після сніданку, несвідомо стара¬ючись якнайскоріше забратись подалі від місця ночівлі.

По дорозі Левко чотири рази наштовхувався на камені, які лише З великою натяжкою можна було вважати штучними. Крім них — жодного сліду зниклої дороги. Друзі прямували на захід через неза¬йманий тропічний ліс.

Очетвертій годині на індикаторі сили супутникового сигналу наві¬гатора не лишилося жодної поділки.

Точно о шостій — наче куранти — прозвучали «дзвони». Бумкан¬ня лунало в стороні і дивним чином страху не викликало. За три дні хлопці й дівчина призвичаїлись і перестали вбачати у загадкових «дзвонах» приховану небезпеку, сприймаючи їх за невід’ємний, хоч і незбагненний атрибут подорожі.^

LXVII

10 серпня 2012 року. 18:59 [ОТС—5]

Мадре-де-Діос

Левко вмощувався на ніч, витрушуючи зі спальника павуків та всяку Іншу повзучу наволоч. Семен піднявся схилом від струмка і став на МежІ табору, знишка спостерігаючи за Левковими приготуваннями.

• Предыдущая
• 54/151
• Следующая