Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 76

• Предыдущая
• 76/151
• Следующая

1. У Білій кімнаті (ісп. ).

—Я наскочив, якраз коли він фотографував, — докинув вартовим,

—Чому ти не взяв золота? — не піднімаючи очей від «Нікона, тихо поцікавився Джейсон. — Чому пішов далі?

—Навіщо воно? — проскиглив росіянин і повторив: — Я хотіи побачити письмена.

Несподівано Джейсон пожбурив фотоапарат Левку (українець лед-ве встиг зреагувати, піймавши камеру за сантиметр від долівки), піс¬ля чого звелів другому перуанцю, який тримав Сьому:

—Відпусти його.

—Просто відпусти. –

—Він же порушив...

—Ти наполовину дерев’яний, аміґо? — У голосі задеренчали металеві нотки.

—Слухаюсь. — Вартовий забрав руки від Семена, а для не реконливості позадкував до стіни, хоча не зміг приховати розчару вання.

—Лягайте спати, — порадив Джейсон хлопцям і дівчині. — За втра у нас багато справ. Добраніч... — І погасив світло.

Сьома колодою повалився на матрац.

LXXXVIII

— Що це було? — надійшов з глибини здивований голос Грема. ‘

—Я думала, він уб’є тебе на місці. — Зв’язки Сатомі досі тремтіли. — А він навіть не сказав, щоб ти більше туди не потикався.

—Що це було? — передражнив мулата Левко. — Хочеш, твою маму, дізнатися, що це було? — Він повернувся до Сьоми і заши-л пів: — А я хочу знати, якого ти хера поліз у ті ходи?

Пауза. Сьома, склавши руки, мовчки тупився під ноги. Левко оска-женів:

—СУЧИЙ ТИ СИН! Ти смердючий кавалок собачого лайна!

—Чувак... — спробував захищатися Сьома.

—Не кажи мені «чувак», придурку! — Левко нахилився вперед і стишив голос. — Я гепу рву, щоб придумати, як нам утекти, а ти... — Руки зі скорцюбленими пальцями потяглись до Семена, він був гото-вий задушити товариша.

—Я не зможу втекти, — огризнувся Сьома. — Ти забув, що я в гіпсі? Я не зможу йти через джунглі, навіть якщо ми виберемось ізПаїтіті.

—Е?!

Українець присунувся впритул і заговорив іще тихіше (Грем і Са- Німі його ледве чули):

-Я зараз кажу не про джунглі, йолопе. Ґрем знає, як підняти в повітря той вертоліт, що стоїть біля котеджу. Розумієш, що це означає?

І І.ім залишається придумати, як відволікти вартових, вибрати момент, коли ніхто не заважатиме, і фу-у-х...

Хлопець показав рукою, як вони злітають у небо.

Сьома підняв голову:

-Вибач, чувак, я не знав про це...

-Нам дозволили вільно пересуватись по Паїтіті, Ти хоч усвідом-люєш, яке це щастя? Я міг вільно вештатись терасою, спостерігати, планувати... Зате тепер, через твою безмозку вихватку, до нас при- гіавлять вартового, а може, взагалі посадять під замок і годуватимуть крізь ґрати, немов звірят у зоопарку. І тоді, друже, ми хором говори¬мо «прощавай» надії на щасливе визволення.

—Вибач...

—Досить, — втрутилась Сатомі, підсунувшись до хлопців. — Не кричи на нього. Все владнається. Якби Джейсон хотів поставити вар-тового, він лишив би його просто зараз.

Японка мала рацію. Та й Лео, виговорившись, заспокоївся. Йому кортіло спитати, що Сьома бачив у глибині споруди, але він стриму^ на вся, розуміючи, що це попсує весь ефект від його гнівної тиради.

Розумом Семен осягав, що закиди Левка небезпідставні. Подав-шись у підземелля, він підставив їх усіх. Але серце нашіптувало інше. Росіянин згадував м’які барви Білої кімнати (як назвав її один із перу-анців) і безпричинне піднесення, що переповнило груди, щойно він зайшов усередину. Він пам’ятав, як хвилі вразливого зеленого світла огинали його, лагідно торкаючися шкіри, і несподівано зловив себе на думці про те, що... не хоче тікати. Навіть на вертольоті.

—This guys are fucking billionaries’, — задумливо проказав Сьома.

—Блін, і що з того? — Українець струснув долонями з розчепіре-ними пальцями біля голови. — Нам треба придумати, як звалити звід-ціля.

—Я б не поспішав з висновками.

—Що?

—Думай, Лео, думай. Я не впізнаю тебе, — повільно проговорив Семен.

1 Ці хлопці — довбані мільярдери (англ.).

—Для чого ти це розказуєш? Я не розумію.

Сьома зітхнув.

—Лео, ці люди знайшли золото інків. Може, й не інків, зараз на це начхати. Не знаю, скільки в них жовтого металу, але точно не мені ше, ніж вивіз звідціля Пісарро п’ять століть тому. Це мільярди доле рів. Мільярди сраних доларів, які не потрібно відмивати, адже ме^ тал — він і є метал! — Росіянин перевів подих і повів далі: — КожеІ із них є мільйонером. Кожному вистачить грошей на три життя, навіту якщо вони, не озираючись, витрачатимуть їх на дівчат, наркоту й’неч скінченні вечірки.

Так.., — Зненацька у Левка все похололо всередині. Здається! він зрозумів, до чого підводить Семен.

—А тепер скажи мені, Лео, чому вони досі не звалили звідціля?, Чому сидять у цій глушині?

Кімната з Білого мармуру

LXXХІХ

14серпня 2012 року. 08:40 [UТС- 5]

Паїтіті

Розставивши ноги, Джейсон стояв посеред «нори». На ньому були широкі джинси, похідні бутси і легка вітрівка.

У коридорі спинився один зі стрільців.

—Сьогодні допомагатимеш Марко на кухні. — Чоловік показав пальцем на дівчину.

—Хто такий Марко? —т підозріло зиркнула на чоловіка Сатомі.

—Наш кухар. Не бійся, красуне, кулінар буде чемним, обіцяю, інакше я використаю його яйця замість м’ячиків для гольфу. Можеш йому так і сказати. Головне, аби робила все, що він накаже по кух¬ні. — Джейсон повернувся до мулата, оцінюючим поглядом ковзнув по мускулах на руках і грудях. Завдячуючи спеці і паршивому харчу-ванню (особливо вдні, що передували полону), вони здулися, та все ж вражали. Сивочолий задоволено гмикнув. — Тебе, ніґґа, сам Бог Ве¬лів послати на плантацію.

—’ Яку плантацію? —так само насторожено, як і японка мить то¬му, поцікавився Грем.

Джейсон роздратовано клацнув зубами, з боків міцно стиснутих губ концентричними півмісяцями скупчились зморшки. Ніздрі віддулися, над ними проступили дві ямки, так його заціпило. Левко зміркував, що чоловік, мабуть, більш вибухонебезпечний, ніж нітрогліцерин. Спалахує від найслабшого непродуманого посмику. Спопеляючи по-глядом мулата, Джейсон озвався, і звучав він так, наче проштовхує вгору по стравоходу печінкові камені завбільшки з перепелині яйця:

Ви з мене знущаєтесь, шмаркачі? Ви гадаєте, у нас тут клуб «чо- мучок» чи зібрання дошкільнят, які можуть до безкінечності дістава¬ти запитаннями?

— Очі химерно пульсували, переливались сріблом, але від цього чоловік не змахував На божевільного.

Він помовчав, пройшовшись поглядом по хлопцях та дівчині, а тоді прогарчав, бриз-каючи слиною:

—Ви не ставите запитання — ви робите, що я наказую! Вдовбайте це в свої тупі казанки, бо, дупою присягаюся, двічі паш вторювати я не збираюсь. — Він тицьнув пальцем на Ґремаї промовив \ абсолютно рівним і спокійним голосом: — Якщо я сказав, що ти йдеиР на плантацію, ти маєш викрикнути «з радістю, сер!» і почати збиратисЯ

Ніякої реакції. Хлопці мовчки витріщались на Джейсона, СаТоіда прикипіла очима до долівки. Джейсон розвернувся впівоберта до ге*| вала, чий силует вимальовувався у галереї:

Він якийсь загальмований. — Після чого ривком підлетів до Ґрема (Левко сахнувся, здавалося,’сивочолий почне шматувати мулгЯ та голими руками) ізнову перейшов на крик: — Я сказав: ти маєш ви-І крикнути «з радістю, сер!» і почати збиратися!!

Ґрем спершу відсахнувся, як і Левко, але тут-таки поквапно під-| вівся і став ритись у наплічниках. Він безглуздо перебирав речг, не знаючи, що саме треба «збирати».

Джейсон повернув голову до українця:

—Лео, ти полетиш зі мною. Назад до незворушного, стрима-‘ ного тону. Складалося враження, що говорить зовсім інша людина! якої ще секунду тому в «норі» не було.

Левко здригнувся і тільки потім усвідомив, що озвучив запитання «куди?» подумки.

—Так, сер. — Пом’явшись трохи, він ледве ворухнув язиком: — Можна я спитаю?

— Ну, що знов?

—Мені щось брати з собою?

Х’юз-Коулман посміхнувся:

— НІ. Хіба візьми теплу сорочку чи легку кофту. В пустелі зранку? прохолодно.

• Предыдущая
• 76/151
• Следующая