Подорож на Пуп Землі Т. 2 - Кидрук Максим Иванович - Страница 13

• Предыдущая
• 13/42
• Следующая

Хоча байдужість - ні. Що завгодно, тільки не байдужість. Народ, який спромігся видовбати примітивними кам’яними сокирками майже дев’ять сотень гігантських колосів, розтягнути їх по всьому острову і повмощувати на ретельно викладених помостах, може бути яким завгодно, але не байдужим…

Скільки не старався, я не міг уявити, як це - рік за роком, наче у в’язниці, сидіти на крихітному шматку землі, оточеному тисячами миль бурхливого безлюдного океану, навіть не підозрюючи про існування інших островів, не кажучи вже про великий суходіл. Хіба можна жити повноцінним життям, творити й розвиватися, вважаючи, що кусень скелястої землі довжиною в сімнадцять кілометрів, - це і є увесь всесвіт? Виявляється, можна…

Може, вони чекали на когось? Чогось боялися?

З-перед очей не зникала вечірня картина: затока Ханга Кіо’е, овальний розрив у хмарах на заході, витягнуті сонячні промені просотуються крізь пошматоване хмаровиння і, ковзаючи над водою, наче стріли влітають на острів. Там, де іскристі стріли вперше торкаються суші, підсвічуючи золотом невисоку траву, оживляючи бездушні сірі камені, височіють п’ять гордих велетнів. Найменший - сім метрів висотою. Незворушні погляди порожніх очей, трохи випнуті вперед щелепи, міцно стулені губи і акуратно складені руки внизу живота - п’ятеро мовчазних титанів стоять у ряд, поруч один із одним, на ідеально рівній широкій платформі, складеній з невеликих круглих камінців. Аху Тахай - перший великий аху, побачений мною на острові. І взагалі - перший справжній аху в моєму житті.

Я повернувся на інший бік, аби не бачити місяця. Мене дратувало власне безсилля. Про що він тоді думав? Той геніальний інженер, жрець чи правитель. Той, хто силою власної волі щоранку зганяв сотні людей до кратера Рано Рараку, примушував заточувати убогі сокирки, до отупіння довбти неподатливу скелю, переносити (саме переносити, а не тягти!) абсолютно непошкодженими багатотонні статуї через пагорби і долини, а потім встановлювати їх вертикально на узбережжі. Для чого були ті велети? Не може бути, щоб таких титанів будували просто так!

«Мабуть, їм таки було самотньо, дуже самотньо на цьому нікчемному шматку суші», - подумав я і провалився, наче в колодязь, у глибокий сон.

Сучасне життя на острові Пасхи

Наступного ранку я прокинувся аж о десятій. Враховуючи різницю часу між Сантьяго та островом Пасхи (мінус дві години), я хропів без передиху повних чотирнадцять годин. Дивно, бо напередодні я спав нормально і не перевтомлювався. Очевидно, причиною став отой невідомий седативний запашок, який увесь вчорашній день витав над островом. Чи надходив той запах від квітів невідомих рослин, чи від дерев, чи мав якесь інше походження, я так і не довідався.

* * *

Після повернення до України мене закидуватимуть питаннями про те, як живуть сучасні рапануйці, чим вони харчуються, де беруть воду, як виробляють електроенергію, перебуваючи так далеко від цивілізованої землі тощо. Тому перед тим, як перейти до власне пригод на острові Пасхи, в цьому розділі я наведу кілька замальовок, що описують різні сфери сучасного життя на Рапа Нуї.

Люди

Вчені стверджують, що в часи розквіту цивілізації, коли острів ще був щільно вкритий непрохідними хащами, а нероз’їдена ерозією земля давала щедрі врожаї, на Рапа Нуї проживало від п’яти до десяти тисяч людей. Особисто я схиляюся до цифри у п’ять тисяч, оскільки на більшу кількість народу на острові просто не вистачить води.

Під час прибуття перших мореплавців, візити котрих, цілком імовірно, збіглися в часі з екологічною катастрофою, спричиненою людським фактором, населення скоротилося до однієї-двох тисяч. Згодом, у результаті зіткнень між кланами, вивезення місцевих жителів на роботи в Перу та завезених європейцями «цивілізованих» хвороб, кількість корінного населення продовжувала неухильно зменшуватись. Сотню років тому вся людність острова Пасхи налічувала не більше трьохста аборигенів.

Приріст населення на Рапа Нуї почався з другої половини XX століття за рахунок переселення на острів материкових чилійців. Нині на острові на постійній основі проживають 3700 осіб.

До 11:00 всі рапануйці сплять. Коли ви виберетесь у Ханга Роа раніше десятої ранку, то застанете лиш порожні вулиці, де гулятиме вітер. Всі ресторани, кафе, магазини, пункти прокату автомобілів стоять закриті аж до обіднього ланчу.

Поспіх та гарячковість вважаються на Рапа Нуї ознакою поганого тону. Острів знаходиться настільки далеко від цивілізованого світу, що всі ті вигадані невідомо ким і для чого правила, тупуваті розпорядки дня та уїдливі формальності, які правлять нудотним світом білих комірців, на ньому не діють. Тут царюють спокій і затишок. Тут ніхто нікуди не квапиться, всі заглиблені у споглядання красот навколишнього світу та самих себе. Тому вам не лишається нічого іншого, як прийняти цю ангельську атмосферу, повністю розслабившись, занурившись у тягучу й солодку, мов мед, флегму, або… забиратися геть із острова.

Нині більшість рапануйців живуть з того, що обслуговують туристів. Крім того, на острові є бригада лікарів, дві дюжини поліцейських, що слідкують за порядком в аеропорті, та паркові рейнджери, що охороняють моаі.

Втім, у давнину рапануйці були далеко не такими сумирними. Остров’яни славилися нечуваною, а іноді просто хамською злодійкуватістю. Перші дослідники острова Пасхи (Роггевен, Ґонзалес та Кук) в один голос бідкаються, що в аборигенів відсутнє почуття власності, а точніше, що вони плюють на нього і гребуть усе, що бачать і до чого можуть дотягнутися. Під час першої вилазки вглиб острова з людьми Роггевена стався неприємний інцидент: один з аборигенів підскочив до лави голландців і нахабно зірвав шапку з голови якогось солдата. Діло завершилося сутичкою, в якій загинуло кілька остров’ян, однак згодом мир було відновлено.

У своїй книзі «Подорож до Південного полюса та навколо світу» Кук також згадує цю малоприємну остров’янську рису: «Ми щойно відкрили, що вони [аборигени] є професійними злодюжками, а ще вони хитрують під час обміну, як жодні інші тубільці, з якими мені довелося зустрічатися. Неймовірним зусиллям ми ще могли втримати капелюхи на наших головах, однак було практично неможливо вберегти хоч що-небудь у наших кишенях, навіть те, що вони самі ж нам продавали. Остров’яни хапалися за першу ліпшу можливість поцупити що-небудь. Через це іноді виходило так, що ми купляли одну й ту саму річ два чи три рази поспіль, і врешті-решт так її й не отримували».

Найцікавіше, що рапануйці обкрадали не тільки європейців, а й самих себе. Джеймс Кук описує цікавий трапунок, коли під час однієї з висадок між англійцями, чиї запаси на кораблях уже вичерпувалися, та остров’янами зав’язалася жвава бартерна торгівля. Європейці пропонували яскраві тканини та різний мотлох в обмін на солодку картоплю, яку, як підмітили моряки, аборигени викопували в полі неподалік від їхнього місця висадки і одразу ж тягли на обмін. Торгівля проходила хутко й злагоджено, пише Кук, поки не прийшов якийсь остров’янин (як згодом виявилось - хазяїн поля) і не розігнав усіх до бісової матері, забравши картоплю назад у англійців.

Вулкани

Рапа Нуї є островом вулканічного походження. Він має форму неправильного трикутника зі сторонами 16, 18 та 24 кілометри, на вершинах якого здіймаються згаслі вулкани. Першим майже три мільйони років тому «вистрілив» Маунґа Пуакатікі (Maunga Puakatiki) або Пойке (Poike), піднявши острів на три тисячі метрів над рівнем океанського дна. Через півмільйона років відбулися виверження двох інших вулканів: Маунґа Тереваки (Maunga Terevaka) на захід від Пойке та Рано Кау (Rano Kau) на південному заході, які надали острову Пасхи сучасного вигляду. Кратери цих вулканів (Теревака і Пойке мають їх по декілька) існують і нині.

• Предыдущая
• 13/42
• Следующая