Подорож на Пуп Землі Т. 2 - Кидрук Максим Иванович - Страница 31

• Предыдущая
• 31/42
• Следующая

- Та-а-ак! Це мега круто!…

- Слухай, а звідки ти дізнався про гру? - через якийсь час спитав я.

- По «1+1» про неї розказували. По-моєму, про матч розтрубили на весь світ: це ж уперше з часів зародження футболу володар Кубка Лібертадорес приїжджав на товариський матч на острів Пасхи!

От тоді я нарешті розторопав, що цілком випадково став свідком одного з найбільш знакових футбольних поєдинків за всю історію Південної Америки.

Анакена

Я знав чоловіка на ім’я Іка Хіва. Він сказав мені таке:

«Ina he tangata mo tu’u ki Anakena ki runga kit e one. Te tangata mo tu’u, he Ariki, he nga poki o te Ariki, he tuъra, he vi’e o te Ariki…

Kona tapua mo te Ariki nу, e noho, e turu, e hopu imu’a i te hanga i Anakena» [51] .

Легенда про Анакену, записана зі слів Матео Верівері

Вітер стугонів, надимав кофту і роздратовано шматував шорти. Мружачись від солоних бризок, що наче піщинки в пустелі заліплювали лице, я переминався з ноги на ногу на слизькому камінні, нависаючи над самісінькою прірвою. Ян сидів навпочіпки, ледве втиснувшись у безпечну розщелину між скелями на березі, метрів сім від мене, тримав у руках мій бінокль та похідну сумку.

- Чувак, у тебе точно не всі клепки в голові, - промовив мій товариш.

Лівою рукою я тримався за скелину, на око оцінюючи відстань до наступного виступу. Далеко піді мною, то опускаючись, то підіймаючись, бурувала вода. Через величезну кількість підводних каменів вона пінилась, бурчала і булькала, неначе киплячий бульйон у каструлі. Трохи нижче і праворуч зяяла пащека велетенського гроту. Я знав цей грот, бо читав про нього у книзі Тура Хейєрдала. То була одна з печер, куди якоїсь ночі норвежця привели остров’яни, щоби показати свої родові камені. Звісно, артефактів у підземеллі вже давно нема, втім, мене легше було пристрелити, чим відмовити від спуску в грот, попри те, що вхід до нього знаходився на стрімкій кручі, що нависала над океаном. Туди ж лазив сам Тур Хейєрдал!

До печери лишалося зовсім небагато: перестрибнути через двометрову розщелину, вчепитися в скелю на протилежному боці, після чого спуститися трохи вниз. Двометровий просвіток, на дні якого яворилась вода, - не така вже й складна перешкода, якщо… є від чого відштовхнутися. Одначе я був у кросівках, через що погано відчував ступнями опору і раз за разом сковзав на скелі. Щоправда, на каменях довкола острова Пасхи інакше не можна. Або ти взутий і ризикуєш щомиті послизнутися й шубовснути у воду (це в кращому випадку, в гіршому - гримнутися довбешкою об камінь, в результаті чого вона, найбільш імовірно, трісне наче перестиглий кавун), або ж ти босий, але стоїш немов на голках, розігрітих до тисячі градусів. Мене, чесно кажучи, дуже дивував той факт, що Тур Хейєрдал забирався у цю печеру вночі…

- Мен, ти хоч розумієш, що коли хряснешся вниз, то доведеться викликати бригаду скелелазів із Сантьяго, аби те, що від тебе лишиться, звідти витягли, - пробував напоумити мене Ян. - Лізь назад і поїхали в Анакену!

- Тур Хейєрдал сюди лазив, значить, і я полізу! - розумним тоном прорік я, намацуючи ступнями надійнішу підпору.

- Те, що Хейєрдал не звернув тут собі карк, ще не значить, що не звернеш його ти!

Взагалі-то ми вже мали б валятися на м’якенькому піску посеред пляжу Анакенської бухти, але півгодини тому завернули трохи не туди.

То все я винен: щось намудрував з картою, через що Ян занадто рано повернув праворуч, не доїхавши якихось п’ять сотень метрів до повороту на Анакену. В результаті ми все ж спустилися до води, однак потрапили на інший, страшенно вузький і оточений грізними темно-багряними скелями пляж під назвою Овахе.

- Якщо я… е-е-е… не тойво, - сказав я, зазираючи в провалля. - Забереш собі мою колекцію дисків «Iron Maiden».

Чех лиш роздосадувано хитав головою. Я тим часом набрав у груди повітря і скоромовкою пролепетав:

- Раз на тиждень стирай з них пилю-у-у…

Затим переніс усю вагу на праву ногу, блискавично відштовхнувся нею від скелі і всім тілом рвонув через урвище.

- …ку! Уф!

Все. В дуже незручній позі (хоча, яка, в біса, різниця, у якій позі, головне, що дострибнув) я приклеївся до протилежної стіни. Гострі виступи муляли ребра, з подряпин на колінах та долонях сочилася кров, але я намертво закріпився на майже прямовисній кручі. Вхід у грот знаходився акурат під карнизом, на якому я стояв.

Чіпляючись пальцями за камені, я зігнувся навпіл, поволі нахиливши корпус. Потому, вивільнивши ноги, опустив їх донизу і повис на витягнутих руках навпроти продовгуватого лазу в підземелля. Ноги не діставали до твердої землі, одначе вона мала бути десь зовсім поряд. Розхитавшись, наче на гойдалці, розтиснув пальці і… за мить опинився всередині родової рапануйської печери, унікального місця, яке віками лишалося табу.

Звідкись згори долинув приглушений голос мого товариша:

- Ти як там? Голова ще на місці?

- Сорок секунд, політ нормальний, - жартома відрапортував я.

Склеп виявився не дуже глибоким. Він мав майже правильну півсферичну форму з радіусом три-чотири метри в основі, і був достатньо просторим, оскільки я міг стояти в центрі на повен зріст, майже не згинаючись. Усередині було пусто, якщо не звжати на нагромадження великих каменів коло протилежної стіни. Як вони потрапили у склеп, невідомо. Можливо, лежали тут від того часу, коли сформувався грот. Печера мала ще один вихід, який, проте, був настільки загромаджений нерівними прибережними скелями, що ззовні лишався практично невидимим. Я підійшов до другого отвору і визирнув назовні. Перед очима проступив брудний півмісяць пляжу Овахе, на який одна за одною накочувались хвилі… Саме в цьому місці майже сотню років тому висадився після корабельної аварії капітан Бенсон та члени його команди.

Міцні яйця - історія капітана Бенсона

Був собі колись такий собі капітан Бенсон, американець. На початку ХХ століття він командував торгівельною шхуною «El Dorado», котра курсувала між Орегоном та чилійськими портами, возячи різний крам. Під час одного з рейсів американцеві сильно не пощастило - він втрапив у тропічний шторм небувалої сили. До цього більше двох десятків років Бенсон полював на китів у Тихому океані, однак, за його словами, ще ніколи не бачив чогось подібного.

Шхуна Бенсона була завалена деревиною й тріщала по швах під натиском урагану. Через якийсь час американець наказав скинути весь вантаж у море, що, проте, не врятувало його судно. Корабель почав протікати відразу у кількох місцях, і скоро стало ясно, що довго він не протримається. Між тим шхуна знаходилась дуже далеко від берега, оскільки на шляху з Чилі до Америки кораблі зазвичай роблять чималий гак на захід, шукаючи кращого вітру.

Тікаючи з судна, що от-от мало піти на дно, одинадцять чоловік команди втиснулись на рятувальній шлюпці. Вони захопили з собою каструлю молока, бочку пісного супчику, коробку з пряниками та двадцять галонів питної води. Бенсон спромігся прихопити також секстант, однак, коли поліз за хронометром, з’ясувалося, що капітанська рубка залита водою, тож хронометр ніяк не дістати.

Насправді ніхто з команди вже не вірив у порятунок. Найближчою землею був острів Пасхи, і до нього лишалось… сімсот морських миль (тисяча триста кілометрів). Ба більше, не маючи хронометра, потерпілим довелося спочатку піднятися на північ, аби досягти потрібної широти (інакше вони ризикували просто «пролетіти» повз острів), що додало ще двісті миль до їхнього маршруту.

Тож капітанові Бенсону та його людям не лишалося нічого, хіба відчайдушно боротися за своє життя. Нещасливці ще кілька разів потрапляли у шторм, однак якимось дивом змогли вціліти. Під час однієї з бурь солона вода потрапила в діжку з прісною водою, зіпсувавши всі запаси. Відтоді до їхніх тортур додалася нестерпна спрага.

• Предыдущая
• 31/42
• Следующая