Невольник - Карпенко-Карий Иван Карпович - Страница 5

• Предыдущая
• 5/8
• Следующая

Всі. От як раз нагодив ся... Тебе тільки і бракує...

Недобитий. Я знав, що тут є порожне місце і для мене.

Опара. А звідкіля Бог несе?

Недобитий. З землі.

Опара. Та знаємо, що не з неба... А деж ти був?

Недобитий. Проти неба на землі... Гай, гай, п’єте горівку, а діда і не почастуєте...

Опара. Хиба не знаєш звичаю?... Бери коряк та і пий скілько влізе... Та де се ти таку бороду донняв?

Недобитий. У цапа пожичив.

Неплюй. (Регоче ся). Мабуть правду кажеш коли не брешеш...

Недобитий. Шкода брате у мене правди шукати. Я з нею тоді ще попрощав ся як з Неплюєм спізнав ся...

Неплюй. Ого приліпив... люблю за обичай... Тепер от і подлубай в голові, щоб до ладу відповісти.

Недобитий. Порожно у тебе в голові... Скільки і не длубай, а опріч вітру нічого не знайдеш...

Всі. (Регочуть ся). От, бандурист... Загнав Неплюя на слизьке...

Неплюй. (Регоче ся). Їй Богу молодець...

Опара. А ну діду з цапиною бородою, ушквар нам якої...

Недобитий. Ушкварив би та струни позасихали.

Опара. Від чогож то?...

Недобитий. Та від того, від чого твої порозкисали...

Опара. (Регочучись). Чи не бісова пара...

Голощук. (Підносить коряк). На дідусю... Промочи голосники...

Недобитий. О, сей то догадливий. Мабуть у твого батька не дурний був син...

Голощук. Чи не той, що Гарасимом звали?

Недобитий. Як що ти Гарасим, то той самий.

Голощук. Я він і є.

Опара. А нуж бо ушквар, бо мене вже так і кортить до танців.

Недобитий. А дуже кортить? Глядиж, щоб не погубив підошви...

Опара. Нічо... Я язиком полатаю...

Недобитий. (Грає і приспівує).

Опара. (Танцює).

Недобитий:

Oй так чини, як я чиню

люби жінку аби чию,

хоч попову, хоч дякову,

хоч хорошу мужикову…

Ой до мене сита, сита

ой до мене решета,

ой до мене запорожці,

бо я бідна сирота…

Розступіте ся міряни

нехай гиря погуляє,

щоб зазнали всі міряни,

як гуляють голоштани…

Опара. (Танцюючи): А ну піддай хто охоти... а то вже ноги ледво човгають ся...

Недобитий. З такими танцями лучше тиб і не рішав ся... Ти мабуть тільки язиком вмієш тропака вибивати...

Опара. Не сердь мене, бо як розсерджусь, то буду танцювати до самого світа...

Недобитий. У тебе і так вже либонь свитає в голові і в очах...

Опара. (Скидає жупан): Так ось-же тобі... (Танцює мов несамовитий)... Грай, коли граєш, побачиш чия візьме!...

Недобитий. Та хоч одпочинь, ладачо...

Опара. Піди геть... Не рушай... От так наші: і сюди і туди... Навприсядки... Підспівуй, піддавай хто охоти…

Недобитий. (Співає):

Ой ти старий, я молода,

та між нами незлагода...

Ой ти старий кахи-кахи...

Я молода хи-хи-хи-хи.

(Говорить): Та скинь бо, вражий чоловіче, і сорочку, щоб і та не заваджала.

Опара. (Паде па земно). Стрівай... Я одпочину, тай знов, а ти тимчасом заспівай якої жалібної... (Виймає з кишені гроші). На тобі тимчасом таляра, а потім заграєш мені ще аж за два.

Недобитий. (Співає):

Замовкли бандури, оглухли мабуть

Ні співу ні думи в хуторах не чуть

Лише по могилах голосить ворон

Козацької слави старої гомон.

О руская земле, о рідна моя,

Чи прийдем ще раз ми коли до коша.

Де ділись, заділись ті давні часи

Славетні гетьманські, де ділись вони

Бувало атаман як кликне на бій

чубаті як хмари злітались як стій.

О руская земле, о рідна моя,

чи верне - поверне ще слава твоя…

В кайданах в пневолі козача сім’я,

по дворах шляхетських у наймах сестра

і сін на послуги пішов Москалям,

на глум і на посьміх самим ворогам.

О руская земле, о рідна моя,

коли вже скінчить ся неволя твоя.

Прокиньте ся діти, наспів вже той час -

«Заплакана Мати» вже кличе на вас,

щоб стать односердно за діло святе,

а слава та давня ще нам зацвите.

О руская земле, о рідна моя,

та чей ми прийдемо ще раз до коша…

(По співі): А тепер пращайте, мої любі... Я піду по наметах, огляну всіх, може хто занедужав... Треба порадити... Пращавайте... (Пішов).

Голощун. А диви, гей, Прохоре, що то за могилою наче курява підняла ся...

Неплюй. Хмара встає. Певно на дощ. (Прилягає вухом до землі). Ні, не чути, щоби тупотіло... Ну, що, пора і спочивать. Наказ був рано рушати, щоб у вечорі у моря стать... Назустріч повинні підійти байдаки... Пора вже і Туреччину провідать. Пора полататись, бо мені вже шинкар на бірг не вірить.

Голощук. Так намочить його, псявіру, у річці, щоб набрав віри.

Неплюй. Мочив... Не йме віри... Ну, та вже чорта лисого з'їсть, щоб він завтра не дав мені похмелитись. Задушу анахтемську віру...

Голощук. А опісля сам будеш шинкарювати, чи як?…

Неплюй. І то правда... Ну нехай ще поживе на світі... (Кладе ся спати).

Стефан. (Входить. Сів на камени і задумав ся). Ось вже рік минає як розлучив ся я з вірною дружиною і покинув рідну оселю, а серце з кождим днем все гірше болить і нічим його не заспокоїш... О колиб я мав крилечка, щоб полетіли хоч на хвилинку у рідний край і глянути хоч би з далека на той садочок вишневий, де з милою з голубочкою воркував і цілував її карі очи та чорні брови... Один би тільки разочок глянути в очи милій, почути із уст її одно щире слово і те слово додасть мені сили та відваги... Тепер я у славі та повазі... Та що з того? Нащо слава, коли серцеви нема супокою?...

Недобитий. (Входить. - Підійшов крадьком до Стефана). Здоров Стефане...

Стефан. Хто ти за чоловік? (Придивляє ся). Стрівай... Я тебе десь бачив...

Недобитий. Може і по знаку... Придивись гарненько...

Стефан. (Схопившись за голову): Я бачив тебе... ні... не памятаю...

Недобитий. Торік... на Зелених святах...

Стефан. Ти співав думу про Наливайка?

Недобитий. Може і я... (Здіймає бороду): Пізнаєш?

Стефан. (З криком): Той самий...

Недобитий. Та цить... Не гомони... Почують…

Стефан. Ти був там... у батька? Скажи ж мені, що сталось? Кажи ж, ти знаєш про кого я думаю...

Недобитий. Не годить ся козакови, та ще й того атаманови на війні няньчити ся з серцем... О, глянь навкруг себе: кождий з отсих бідолах кого-небудь покинув дома. Инший батька, матір, инший чорнобриву дівчнну, як от і ти. І усі вони ховають ся від людий з тією болячкою...

Стефан. Ти мене мучиш... Ніби щось страшного хочеш сказати.

Недобитий. Дитина ти, та ще й атаман...

Стефан. Одно слово тільки скажи, а я знов буду козаком, знов полечу на ворога як на весіля...

Недобитий. Ох, літа, літа молоді... (Сміє ся). На ж осьдечки тобі цидулочку від твоєї дружини... (Дає лист).

Стефан. (Цілує папір): Від неї... від моєї милої...

• Предыдущая
• 5/8
• Следующая