Дурниця - Мирний Панас - Страница 9
- Предыдущая
- 9/12
- Следующая
Ми всі насторочились. Що воно за змагання і хто б це такий добивався сюди?
- А піди дізнайся, що воно там таке? - наказав пан становий жандармові. Тілько що той порвався було іти і забрязкотів острогами, як двері в столову розчинилися і в їх трохи не разом вскочили: наша шептуха - баба Горпиниха, а за нею стражник, що надержував її ззаду за край кожушанки. Горпиниха, держачи в одній руці щось кругле, зв'язане у хустину, другою рукою вхопилася за одвірки і, з усієї сили напружуючись, тягла стражника за собою.
- Стій, бабо, стій! - наставляючи проти неї руки, запинив їй дорогу жандар. Побачивши перепону спереду, стражник випустив з рук край кожушанки баби Горпинихи, а та, поточившись, так і вскочила в жандармові обійми. Пищимуха не видержав і на всю хату зареготався, і я, ледве здержував себе, щоб не сміятися; другий жандар, що стояв біля дверей, теж грав очима. Один тілько пан становий був спокійний і рішучий, хоч би довелося і смерть прийняти.
- Моя ти матінко! - скрикнула баба Горпиниха, - одного ірода здихалася, другому у лабети піймалася! Бий вас сила божа!.. Згинь, сатано! Щезни! Пропади... Тьфу! Тьфу! Тьфу! - спльовувала баба Горпиниха.
- А що тобі, бабо, тут треба? - виходячи на поріг кабінету, спитався її пан становий.
Як угледіла баба Горпиниха станового, то відразу її обличчя так і заграло радістю, немов вона рідного батька побачила.
- Здоровенькі були, наш начальник і благодітель! - замовила вона, низько уклоняючись становому. - Прикажіть ради самого Христа-спаса, щоб осі гнобителі, - бодай вони шибениці не минули! - не знущалися з баби Горпинихи. Що я їм такого зробила? З чим лихим удалася сюди, що вони мене не пускають? Я до свого пана, - дай йому, господи, віку довгого та життя доброго! - йшла. А він - отой прудиус, - і вона махнула рукою в той бік, де стояв стражник, - в одну шкуру: не пушу!.. Я - вперед, а він - за мною; та вхопив мене, як той рябко, - звиніть, що скажу, - за край кожушанки, та й тягне назад, не пускає!
- Бабо, бабо! Так не можна на стражника казати, - почав її остерігати становий. - Який він рябко? Рябком тілько собаку звуть, а він - стражник... законом наставлений на те, щоб за порядком слідити... Він ваш начальник.
- Який він начальник, коли він тілько й зна, що чіплятися до всякого? - заперечила баба Горпиниха. - Ви у нас начальник! Ви - і розпитаєте, ви - і розсудите, як слід... А він?.. Ох дайте хоч одсапнути! дайте хоч одпочити! А то ж так заморив, так заморив, що й духу нестає! - заскаржилася баба Горпиниха, позираючи кругом себе, де б його сісти і, набачивши першого стула та не питаючи нікого, - прямісінько так і повалилася на його.
- Спочинь, спочинь, бабо, та й розкажеш, чого прийшла сюди, - каже їй становий. - А ти - повернувся він до стражника, - іди справляти своє діло.
Стражник вийшов, і жандар знову став на своє місце біля одвірків, а пан становий походив, походив по кабінету і сів на свого стула. Баба Горпиниха сиділа у столовій і важко одсапувалась.
- Осе таке! - розмовляла сама з собою. - І не думалося такої напасти зажити!.. Хоч би приснилося що таке, що помітку дало б про напасть... І не сталося ж нічого, а от - дивись ти!
- Напасть, бабо, не по дереву ходить, а по людях! - промовив до неї Пищимуха.
- Що кажете таке? - не вчувши, запитала баба і, уставши з стула, напрямилася до нас іти. Жандар порвався було їй дорогу заступити, та пан становий зупинив.
- Пусти, пусти бабу. Хай скоріше розкаже, чого їй треба, та мерщій і йде собі, - сказав він.
Баба Горпиниха, човгаючи по долівці ногами і поправляючи очіпка на голові, увійшла до нас.
- Ну, кажи, чого тобі треба? - попитав її становий.
- Та чого ж мені треба? - перепитала баба Горпиниха. - До пана мені треба. Пріську-московку знаєте? - приступаючи до станового, мовила вона.
- Яку Пріську-московку? - спитався становий.
- От тобі й забули! - здивувалася баба... - Товсту таку та дебелу: як іде, то під нею аж земля двигтить!.. Чорнобрива та кароока, а на обличчя - як на кір горить! Її чоловіка у москалі взято, а їй той рік бог сина дав.
- Від того, може, що журилася дуже за чоловіком? - лукаво моргнувши оком, спитався становий. Баба єхидно усміхнулася і нащось витерла пальцями куточки свого рота.
- Та, може, й від того! Хіба воно не горенько молодій та при здоров'ї жінці зостатися самій без чоловіка?.. От мені дивно, що ви її не пам'ятаєте? - знову вона повернула на своє. - А вона вас добре знає. Якось ви одного разу запізнилися по службі та й зосталися переночувати у волості... Вона либонь тоді і приходила до вас...
- Ти казна-чого не плещи, а кажи діло! - замовив до неї становий, коли побачив, що баба Горпиниха чогось затнулася.
- Розпитатися у вас, чи не чутно що про її чоловіка, - похопилась баба. - «Увічливий, - каже, - такий отой пан становий, - пошли йому, боже, доброго здоров'я!.. Почала я, - каже, скаржитися на своє гірке життя, що і запасу нема ніякого, і заробити нігде... І що б же ви, - каже, - думали?.. Корбованця дав! - скрикнула баба.
- Та кажи вже діло! - перебив її сердито пан становий.
- Ну, так ота Пріська-московка та візьми і занедужай... бог його знає, що з нею сталося таке!.. Милісінька, здоровісінька була, а то зразу - і ноги ломить, і руки зводить, а в животі, - то вибачте, що скажу, - як корова реве!.. А я... та ви ж таки знаєте, що я цьому горенькові трохи допомагаю... Ото вона прислала старшу дівчинку по мене... «Будь ласка, - каже, - бабусю, прийдіть та допоможіть матері, - криком кричать на всю хату!» Ну, звісно, як же мені не піти? - Пішла я з дівчиною. Увійшла в хату, а вона, нещасна, на полу в'ється та криком кричить! От я і почала її відчитувати... Вичитаю од перестріту - не бере, зачала від уроків - не помагає... А вона, нещасна, трохи на стіну не випинається... І-і-і, лишенько! Що ж тобі, - думаю, - робити! Скинула я горщичок... запарку заварила. Почала утихати моя молодиця... «Ну, слава тобі, господи! - думаю. - Значить, натрапила на слід...» Підождала я трохи, питаю: А що тобі? - «Ох, - каже, - спасибі вам, бабусю, від живота одійшло, та до серця доступило... так пече, так пече!..» - Потерпи ж, - кажу я їй, - трохи. Побіжу я ще до свого пана, у нього, - дай йому господи здоров'я! - усякого лікарственного запасу багато: і масті всякої, і капельок... Попрошу я в нього капельок від серця. Та се кажучи, узяла оце горщатко, - при сьому слові баба Горпиниха показала горщатко, зав'язане в хустку, - та - хаміль - і поспішаю сюди. Приходю, значить, у двір і байдуже собі... Знаю, що у пана собак немає... чимчикую двором до хати. Коли це - де не возьмись отой страждальник, чи як ви його там величаєте, - що від його нікому просвітку немає! - та до мене. - «Ти, - пита, - куди?». - А тобі, - одказую йому, - яке діло? Ти й сюди забрався? На підслухи ходиш?.. Ось я, - хвалюся йому, - панові скажу. Може, у три шия заробиш, щоб по чужих дворах нічної доби не тинявся! - «Не тобі, - одказує мені, - старий шкарбуне, розсуждати, чого я тут. Вертай назад!» - То, - кажу йому, - дурне: не до тебе я прийшла, не тобі мене й завертати. - «Сюди, - каже, - нельзя. Нікого не велено пущати». - Цур, дурню, - одказую йому, - і масла грудка! До нашого пана завжди вільний доступ, - хоч удень, хоч вночі! - «Був, - каже, - колись вільний, та не тепер... Ось ми, - каже, - твоєму панові позбавимо волі, а то він носиться з нею, як з писаною торбою!...» Плеще мені таке дурне, що й на голову не злізе, що й слухати гидко. Ну, я, щоб не змагатися з дурнем, - від його мерщій та і йду собі швиденько. А він за мною, та - хіп! ззаду за кожушанку. Учепився, наче рябко зубами. Я пнуся вперед, а він тягне назад... «Що його, - думаю, - з такою нахабою робити?» Та й замахнулася на нього оцим горщатком... А він як скрикне: бонба! да аж до землі присів і випустив мене.
Тут Пищимуха на всю хату зареготався. Узяли і мене смішки. Дивлюся, - жандарі собі очима грають, а пан становий, здержуючись від реготу, тілько чмиха. Баба Горпиниха собі засміялася і всіх обвела очима.
- Предыдущая
- 9/12
- Следующая
