Жорстоке небо - Кидрук Максим Иванович - Страница 25

– Я думаю про… – перший віце-президент ДП «Аронов» умовк.

Пауза затягнулася. Рева сильніше втиснув трубку у вухо, так, наче хотів продавити нею голову.

– Про що? – у відповідь – тиша. – Алло! Алло! Гришо, ти ще тут?

Авер’янов виплюнув усю фразу відразу, одним шматком, правда, зробивши акцент на останньому слові:

– Я думаю про те, хто скаже йому?

– Йому? – перепитав Анатолій. Із уст мало не зірвалось запитання «Кому – йому?», але чоловік вчасно стримався. Обоє чудово знали, про кого йдеться.

– Так, йому.

Коли справи в АНТК ім. Аронова налагодились, тверді закордонні замовлення почали давати реальний валютний дохід, концерн привернув увагу Ельдара Юліановича Гарагана, олігарха, згідно з останніми дослідженнями журналу «Forbes», найбагатшого в Україні. Вісім місяців тому Ельдар Юліанович улаштував неформальну зустріч з Ревою, під час якої в доступній формі дав зрозуміти, що зацікавлений у приватизації Державного підприємства АНТК ім. Аронова. Анатолій Захарович Рева не вирішував таких питань, не мав стосунку до тих, хто вирішує, більше того – до пуття навіть не знав, хто в країні має законне право санкціонувати продаж настільки великого виробничого комплексу, про що й поспішив заявити своєму заможному співрозмовнику. Гараган заспокоїв голову концерну, пробасивши, що питання з дозволом на приватизацію вирішить сам. Від старого авіаконструктора вимагали одного: коли для АНТК ім. Аронова настане час змінювати форму власності, Анатолій Захарович Рева мусить докласти максимум зусиль, щоб авіабудівний холдинг – чи то шляхом купівлі контрольного пакета акцій, чи то в будь-який інший спосіб – перейшов у власність підконтрольних Ельдару структур. Власне, Рева вже отримав два мільйони доларів за те, що зробить усе можливе, аби в ту мить, коли уряд дасть дозвіл на приватизацію, оцінна вартість концерну «Аронов» – мінімальна сума, за яку держава погодиться розлучитися з одним із найбільших стратегічних підприємств (з усіма цехами, ангарами, лабораторіями і навчальними центрами, а також із дочірньою компанією «Авіалінії Аронова», котра дала можливість всьому холдингу вижити в найтяжчі часи), – була щонайменшою, а організований Фондом держмайна тендер – простою формальністю.

Анатолій Захарович тихо кавкнув, умить забувши людей, що загинули в катастрофі в Парижі. В один момент вони перестали його хвилювати. Перед очима постало грубувате, з широкими вилицями обличчя Гарагана. Ельдар Гараган не був схожим на людину, котра просто так розкидається двома мільйонами доларів. З боку Реви нічого не змінилося: він досі міг виконати все, що обіцяв. Проблема була в іншому: зважаючи на те, як усе обертається, – на катастрофу та її можливі наслідки, – Гараган може передумати купувати концерн. Що тоді робити з двома мільйонами баксів, четверта частина з яких на цей момент канула в лету, Анатолій Захарович не знав. І дізнаватись не мав анінайменшого бажання.

Рева відчув, як зліва за грудниною тужавіє згусток терпкого болю… Серце. Трикляте серце! Президент ДП «Аронов» із силою прикусив язика, намагаючись отямитись і відігнати неприємні думки, які примушували кров’яний насос збиватися з ритму.

Авер’янов озвався:

– Мені здається, Захаровичу, хай що там сталося… хай що було причиною аварії… це не може не позначитись на наших планах, – він був заодно з президентом і чудово знав, про що говорить, хоча його «гонорар» вимірювався набагато меншими цифрами. – Гадаю, ситуація тільки погіршає, якщо він дізнається про катастрофу з новин. Ти мусиш…

Захарович пересилив млість, що заструменіла зі старечого живота до ніг, й агресивно рявкнув у слухавку:

– Я все вирішу!

«Хріна лисого ти вирішиш», – подумав Авер’янов, але вголос проказав:

– Гаразд. Чекатиму на тебе в офісі.

Рева відкинув телефон на канапу і з неочікуваною для свого віку прудкістю помчав до ванної. Вдруге за вечір він опустився на коліна перед унітазом. На цей раз допомога пальців не знадобилася. Щойно чоловік відкрив рота – з горлянки випорснула огидно тепла струмина.

Прокашлявшись, Анатолій Захарович продовжував стояти навколішки, спираючись на унітаз. Голова опущена, погляд збентежено ковзає по коричнюватій кашці: напівперетравлені шматки м’яса із залишками найдорожчого у світі коньяку (ну, звісно, куди тим французам до нас?… хіба французи вміють пити?…). Від кашлю в кутиках очей виступили сльози. Серце калатало якось дивно. Здавалось, наче в ньому замість крові копошаться черв’яки.

Несподівано Рева подумки перенісся майже на півстоліття назад, у 1965-й, у восьмий клас, згадавши день, коли вперше налигався до чортиків. Він зв’язався з компанією старших хлопців, які одного дня наприкінці березня вирішили навмисне (він зрозуміє це значно пізніше) напоїти його, щоб подивитися, що з того вийде. Після другої стопки худого, незагартованого Толіка накрило: алкоголь розбудив кожну молекулу його тіла, у мозку, здавалося, розцвітали квітки, ейфорію змінювало солодке розслаблення (Толік подумав би, що це нірвана, якби знав у той час слово «нірвана»), яке заступала ще більша ейфорія. Чотирнадцятирічний Толік просив ще, йому відразу наливали, і бідолаха з радістю вливав у себе нову порцію вогняного пійла. Він думав: що більше вип’єш, то краще буде – помилка, якої припускаються майже всі, хто «причащається» вперше. Розплата не забарилася. Друзяки, що позбиткувалися з нього, приволокли притомного, але аморфного, наче свіжозварена макаронина, Толіка під двері квартири, натиснули кнопку дзвінка й ушилися. Рева пригадував, як його вирвало просто на килим у кухні, коли батько допитувався, де його чадо совалося і скільки примудрилося випити (наче це мало якесь значення). Батько Анатолія Захаровича більшу частину Другої світової провів у німецькому полоні. Вижив. По тому п’ять з половиною років рубав ліс за полярним колом в одному із «санаторіїв» ГУЛАГу. Теж вижив, але в душі почорнів. Побачивши, як його дитя вивергнуло на новенький килимок півлітра смердючої юшки, Захар Рева озвірів. Він вирвав з розетки подовжувач, склав його удвоє, повалив сина на підлогу й узявся періщити дротом по руках, спині, сідницях, часом по голові. Якоїсь миті Реві-старшому здалося, що дріт, укритий ізоляційним матеріалом, не повністю доносить його обурення до сина, він відкинув подовжувач і став лупити навідмаш долонями. Кілька разів не стримався і вгатив по спині хлопця кулаками. Анатолій Рева пригадував, як по його щоках котилися гарячі сльози. Він плакав мовчки, більше за смерть боячись виблювати вдруге. А йому хотілося – о-о-о, всі демони пекла можуть підтвердити, як йому тоді хотілося: шлунок не спорожнився до кінця, гарячі клубки раз по раз підпирали горло, після особливо болючих ударів блювотиння проривалося в ротову порожнину, але він заштовхував його назад, ковтав, переборюючи відразу й біль, бо знав, що свавільний батько заб’є його до втрати свідомості, якщо хоча б цівка протиснеться крізь губи…

Поза всяким сумнівом, то був найгірший день його життя.

Того вечора, наприкінці березня 1965-го, Толік виблював лише раз. Сьогодні протягом останньої години Анатолій Захарович примудрився виблювати вже двічі. Згадавши нещадні батькові побої, згадавши, як, давлячись, заковтував гірке блювотиння впереміш зі сльозами й шмарклями, згадавши, як паскудно йому було вранці наступного дня і як він подумки обіцяв більше ніколи не торкатися пляшки, Рева несподівано подумав, що сьогоднішній день має всі шанси стати ще гіршим.

Сорокавосьмирічний Григорій Авер’янов почувався так, наче за той час, поки їхав на таксі до штаб-квартири компанії, розташованій в одній з офісних будівель на території заводу «Авіант», постарів років на десять-п’ятнадцять. Причина крилася не тільки в тому, що він, як і решта вищого керівництва ДП «Аронов», ще не відійшов від святкування продажу перших літаків компанії «Франс Континенталь». (Спогади про гулянку завдавали фізичного болю, саме дійство виглядало тепер якимись диявольськими ігрищами, ідіотським балом на кістках, адже більшість з тих, хто був на вечірці, не встигли не те що протверезіти, а навіть заснути по-людськи, як один з «обмитих» лайнерів уже розбився під час посадки в аеропорту Парижа.) Григорій, на відміну від Анатолія Реви, після святкування не склепив очей і протягом останньої години страшенно хвилювався. Сумніви шарпали серце. Перед тим як зателефонувати босу і повідомити про катастрофу, він мав кілька телефонних розмов, що визначили його долю, напевно, на найближчі десять років. Першу – з Дем’яном Шафіним, віце-президентом з фінансів та економіки. Надалі домовлявся про переліт до Парижа на найближчий час із чартерною компанією «Скай Дрім», організатором ділових та корпоративних авіаперевезень на повітряних суднах VIP-класу. «Скай Дрім» працювали в режимі 24/7 і вже за хвилину повідомили, що в них є вільний «Hawker 800 XPi»,[47] а пілоти будуть готові впродовж години. Авер’янова це влаштовувало. Він не знав, якою буде його доля, майбутнє було поглинуте сірим туманом, але усвідомлював, що відтепер змінити нічого не може. Лишалося просто чекати. І спостерігати.