Один в океані - Бомбар Ален - Страница 10

• Предыдущая
• 10/39
• Следующая

Протягом наступних ночей ми одержували приємний дарунок: щоранку збирали близько півлітра прісної води, яка конденсувалася на дні човна, так само як випадає роса на щільно закритому наметі. Повітря було дуже насичене вологою, і ми збирали за допомогою губки значну кількість води. Вона була зовсім прісною, бо жодна краплина морської води ще не потрапила в човен. Ця вода, звичайно, не могла нас задовольнити, але все ж вона підтримувала наші сили. Адже це була прісна вода! Якою смачною здавалася вона!

Сутеніє. Вітер, казати правду, добре-таки дратує і доводить нас до розпачу. Цілісінький день він міняв напрямки: то дув поривчасто, то зовсім стихав. Кожні десять хвилин — то шквал, то штиль. А тут ще й море починає хвилюватися. Та наш човник геройськи тримається проти цього осоружного, справді «огидного» Середземного моря. Невже я не помилився і наш «Єретик» — ідеальний рятувальний човен?

Весь день ми не бачили берегів. Проте знали, що вони недалеко від нас і ховаються десь там у тумані та вологих випарах нагрітого сонцем моря. Джек не міг визначити за секстантом місце знаходження нашого човна. Де ми все-таки перебуваємо? О шостій годині вечора нарешті побачили берег. Може, це Естерель чи Сен-Рафаель, а може, все ще Антібський мис? Ніхто з нас не міг відповісти на це питання. А сонце вже вдруге з часу нашого відплиття опустилося в море. І одразу ж маяки надіслали нам світлові сигнали, по яких ми визначили, що дрейфуємо все ще поблизу берега, між мисом Сен-Рафаель та мисом Камара.

Другу ніч на морі ми зустрічаємо вже не так життєрадісно, бо голодні, як вовки. А тут ще, хоч це й парадоксально, подув вітер з моря. Невже наша експедиція закінчиться так ганебно? Біля самого, мису Камара, поблизу Монако, як і пророкували нам «спеціалісти»? Та хай йому дідько, замість того, щоб сушити собі цим голову, краще заснути.

О першій годині ночі мене будить Джек: час ставати на вахту. І я з радістю бачу, що мис Камара лишається далеко за правим бортом. Тепер, у всякому разі, нас не прижене до нього вітром і хвилями. Якби ще проминути острів Леван — тоді французьке узбережжя більше не загрожуватиме нам своїми небезпечними несподіванками. Ні, не так воно просто стати потерпілим від корабельної аварії!

День 27 травня назавжди залишиться в моїй пам'яті. Це був чудовий, феєричний день. По-перше, здійснилася нарешті наша заповітна мрія: десь пополудні я ліг відпочити, прив'язавши перед цим до ноги снасть на риб. Згодом, маючи досвід, я вже не робив таких дурниць, бо велика рибина легко могла відірвати мені ступню. Раптом жилку сильно смикнуло, і ми, тремтячи від хвилювання, витягли чудового морського окуня. Мабуть, з таким почуттям витягають в оазисі перше відро води після переходу через безводну пустелю. Оце так пощастило! Здобич почистили, як годилося, від луски і — о примхи цивілізації! — порізали акуратно на шматки. Передню частину залишили на другий день, а хвостову по-братськи поділили. Мене мало не знудило, коли я підніс до рота це рожеве м'ясо. Супутник мій, мабуть, почував те саме. Але я вже їв сиру рибу в лабораторії і тому мусив подати приклад. «Це дуже смачно!» — запевняю я себе і кладу в рот перший шматок. Що ж, не так уже й погано. Отже, традиції подолано, перемога! Нехтуючи правилами хорошого тону, ми шматуємо зубами сиру рибину, що тепер уже здається нам апетитною і поживною. Решту м'яса поклали на брезент в'ялитися на сонці, але перед цим я вичавив з нього сік ручним пресом для фруктів. Згодом ми щодня мали на сніданок свіжу рибу.

У кожного народу свої звичаї, які дозволяють чи не дозволяють вживати ту чи іншу страву. Чи стали б ви, приміром, їсти бабок або білих хробаків? Ні. А мусульманин, наприклад, не вживає свинини. Що ж до мене, то мені траплялося їсти в Англії китове м'ясо. На нещастя, я знав, що це кит, і м'ясо мені не сподобалось. А скільки є людей, які спокійнісінько їстимуть кінське чи котяче м'ясо, досить тільки запевнити їх, що це яловичина чи кріль! Усе це справа звички. От наші бабуні: хіба ж вони змогли б так легко, як ми тепер, їсти варварський біфштекс із кров'ю?

Того дня повівав дуже теплий і слабкий вітер. Але ми в човні почували себе добре, шлунки були наповнені, і це підтримувало в нас оптимістичний настрій. Так само спокійно і впевнено почували ми себе, коли з Тулона вийшов патрульний катер французького військового флоту і попрямував до нас. Та коли капітан, сміючись, запропонував нам кілька пляшок холодного пива, ми пережили справжні муки Тантала. Зрозуміло, ми стоїчно відмовилися. На це, наскільки я знаю, ніхто не звернув уваги. Але який галас зчинили б усі, коли б ми взяли пиво! Те, що сталося через десять днів, як ми зустріли пароплав «Сіді Феррук», найкращий тому доказ.

Чудовий і спокійний день згасав. Сонце востаннє кинуло своє проміння на море і сіло за обрієм, коли повіяв довгожданий вітер з берега. Поволі берегові вогники розтанули в темряві ночі, і французьке узбережжя залишилося десь далеко в нічній імлі. Всупереч пророцтвам, ми вийшли у відкрите море.

(28 травня — 7 червня)

Я з подивом змушений визнати, що для нас, невиправних мешканців землі, було дуже приємно весь час бачити берег. Уранці 28 травня ми не без хвилювання виявили, що земля щезла остаточно. Ми йшли тоді на 210° за компасом [9] , тобто теоретично на зюйд-вест. Але схилення [10] становило 10° на захід, отже, ми йшли насправді на зюйд-зюйд-вест, приблизно посередині між Корсікою та Сардінією на сході і Балеарськими островами на заході, неухильно наближаючись до останніх. Перед відплиттям, вивчаючи напрямки всіх течій Середземного моря, я припускав, що така мало вивчена, але цілком імовірна течія, як «балеарська», може віднести нас на захід.

Ми щойно з'їли останній шматок морського окуня. Тепер знову чекай і голодуй. Та ми не втрачаємо надії. Одного ж піймали, то чом би не піймати ще одного? А зараз доведеться, мабуть, знову їсти планктон і пити морську воду.

Сьогодні, 29 травня, повз нас пройшли два вантажні пароплави — грецький і англійський, які привітали «Єретик». Це надзвичайний факт, адже протягом усього часу жоден з кораблів, здавалося, не помічав нас. Справді вони не помічали нас чи, може, тільки удавали, що не помічають, — важко сказати. В усякому разі, я переконався, що потерпілий від корабельної аварії мусить сам шукати своїх рятівників, бо інакше шансів на порятунок дуже мало. Адже всі знали, що ми зовсім самотні серед просторів Середземного моря, без харчів і води… Це дуже дивно, я уже схильний думати, що тільки хвилі на поверхні моря заважали побачити нас. Отже, така доля чекає в морі всіх потерпілих. Вони повинні розраховувати тільки на себе, на свої сили та вміння.

Надвечір знявся східний вітер і погнав «Єретик» до Балеарських островів. Голод знову почав нам дошкуляти. А риба, як на зло, не йшла на гачок.

Увечері я став на першу вахту. Спочатку все здавалося нормальним.

Всі мої відчуття були збуджені від голоду. Десь об 11-й годині нашорошене вухо вловило серед величного спокою моря якийсь дивний шум поблизу човна. Може, я став жертвою галюцинації? Мене охопив неспокій. Що це за шум? Я почав міркувати: люди були так далеко, що навіть у думках не могли підійти до нас. Отже, звуки ці народжуються десь у морі. Та в темряві годі було щось розглядіти. Я вирішив, що це дельфіни вистрибують з води, наче танцюють на нашу честь сарабанду довкола човна. Але шум був надто великий і тривало це незрозуміле явище так довго, що здалося мені дивним. Я нетерпляче чекав ранку і навіть очей не стулив, дуже зацікавлений. На світанку я помітив навколо «Єретика» величезні чудиська сірого, з металевим полиском, кольору.

— Кити! — заволав я і щосили смикнув Джека за руку.

• Предыдущая
• 10/39
• Следующая