Один в океані - Бомбар Ален - Страница 12

• Предыдущая
• 12/39
• Следующая

Та хоч як ми прислухались — визначити, звідки йшов цей незрозумілий шум, не змогли.

Навкруги — густа завіса. Мені здавалося, що звуки йдуть з південного заходу, а Джекові — з північного. Ми зовсім втратили орієнтацію і не знали, в якій точці Середземного моря знаходиться «Єретик». Розгорнули карту і, намагаючись зберігати спокій, заходилися шукати найближчу до нас землю. Наші пальці зупинилися на одній і тій же точці — на невеличкому відлюдному острівці з групи Колумбретес. Але він лежав за добрих десять миль на південь од того місця, де, як вважав Джек, ми перебували в цю хвилину.

Зненацька нас охопило передчуття небезпеки, яка навально насувалась. Оглушливе ревіння мотора, що заглушало пронизливе виття сирени, почулося зовсім близько, і ми вирішили, що якийсь корабель суне прямо на наш човен. Це була неминуча катастрофа! Я мерщій схопив каструлю і почав щосили гамселити по ній гвинтом від преса, а Джек у цей час, як навіжений, вибивав кришкою по мисці. Відчай подесятерив наші сили. Навколо нас оглушливо, несамовито гуркотіли мотори, вили сирени. Наближаючись, ці звуки все дужчали і, нарешті, злилися в нестерпне ревіння. І раптом усе затихло. Запала мертва тиша. Ми з Джеком скам'яніли на мить, а потім з подвійною енергією заходилися видзвонювати і вистукувати. Тоді знову загуркотів мотор і знову долинув лиховісний сигнал біди. Я відчув, що коли так триватиме й далі, то я збожеволію. Нам здавалось, що ці кляті дисонуючі звуки линуть з усіх боків. Я почав лічити хвилини. Минуло десять хвилин, десять нестерпних хвилин, які здалися нам вічністю. Потім знов усе затихло, зникло і наше хвилювання, хоча довго ще всередині у нас усе тремтіло.

Враз, наче за помахом чарівної палички, подих вітру розірвав завісу туману, і неосяжні пустинні простори моря відкрилися перед нами. Навкруги, кілометрів на тридцять, — нічогісінько! Сама тобі водяна пустеля. Ми остовпіли, бо були певні, що це не галюцинація. Але розум наш був у цю мить настільки пригнічений, що ми не змогли логічно пояснити фантастичну подію, яку й досі називаємо «таємницею островів Колумбретес». За мовчазною згодою вирішили забути цей кошмар, щоб він не мучив нас ночами. Необхідно було негайно поновити свої сили. Вже потім, згадуючи той моторошний день, ми прийшли до думки, що причиною нашого страху був підводний човен, який сплив на поверхню, щоб набрати свіжого повітря. Але ж підводні човни не мають сигнальних сирен. Отже, таємниця лишається нерозгаданою… Всі потерпілі на морі однакові, всі вони відчувають на собі вплив таємничих чар моря.

Навколо човна знову почали гратися кити. Мабуть, нас чекала найнеспокійніша за всю нашу подорож ніч. Весь час налітав рвучкий вітер. Як завжди, хвилі з гуркотом падали на ніс «Єретика», але крізь ці монотонні оглушливі звуки ясно було чути сопіння й зітхання гігантських тварин, що оточили нас з усіх боків. Кити, заспокоєні нічною темрявою і нашою нерухомістю, підпливали зовсім близько до човна, і, мушу сказати, я не відчував до них великої довіри. Інколи я боявся, що цікаві тварини, забувши про свої розміри, швидко виринуть, і тоді прощавайте, наш надувний човен і ті, що сидять у ньому…

Багато різних риб і дельфінів припливли на світло нашого ліхтаря і бавилися в його промінні. Раптом позаду човна виринули з глибини два зелені вогники, схожі на котячі очі, освітлені вночі автомобільними фарами. Це був невеличкий скат, якого привабило незвичайне світло. Хоч як я хитрував, усе ж не зміг влучити в нього гарпуном. Може, це навіть і краще, бо м'ясо його містить стільки солі, скільки й морська вода. їсти ж його без прісної води — значить ризикувати власними нирками.

Цієї ж ночі я зробив необережний рух, і одне з весел упало в море. Це справжнє лихо: у нас було тільки двоє весел, а гребти одним неможливо. Довго ми шукали його серед хвиль, присвічуючи кишеньковим ліхтариком, але, зрозуміла річ, даремно. Тепер ми могли пристати до берега тільки в тому разі, коли дутиме сприятливий вітер.

Наступного дня, 2 червня, випогодилось, але дув — тепер уже з південного заходу — сильний вітер. Коли б тільки ми мали змогу уповільнити наш дрейф до небезпечної затоки Лева! Джек вирахував, що ми за день відхиляємось од курсу приблизно на 50 миль.

Ось уже п'ять днів, як ми нічого не їли, і голод усе дужче дошкуляв нам. Тепер він уже проявлявся по-новому. Шлунок нас більше не мучив, але натомість нас обох охопила непереборна сонливість; нам хотілося, наче бабакам, тільки спати й спати.

Як завжди, я куняв, коли десь близько дев'ятої години ранку Джек, що керував човном, раптом закричав:

— Алене! Алене! Риба!

Я одразу ж схопився і встиг побачити у виру за кормою морського окуня, що спокійнісінько пірнав між кінцями бортових поплавців. Це була велика рибина кілограмів на три чи чотири. Вона пливла біля самісінького стерна, мало не торкаючись його носом, а інколи ще й мала нахабство чухати об нього свою спину, мов осел об стіну. Ну, зараз головне — не промахнутися! Моя рушниця для підводного полювання заряджена. Я стаю в зручне положення і старанно прицілююся. Вістря гарпуна торкається води, і зацікавлена рибина підпливає ближче, мабуть, хоче роздивитися, що воно за штука. Фатальна цікавість! Я натискаю на гашетку, і гарпун на п'ятнадцять сантиметрів встромлюється в голову окуня. Хижака вбито наповал, вода навколо нього одразу червоніє. Насамперед ми втягуємо свою здобич у човен і деякий час остовпіло стоїмо перед нею, пожираючи її очима.

Спочатку треба напитися. Я вирішую зробити на цій крупній рибині надрізи, досить схожі на ті, які роблять на сосні для збирання живиці. Яка насолода пити, нарешті, не солону, а прісну рідину! Правда, наші шлунки важко переносять такий незвичайний режим: сира риба й піст, піст і сира риба! Та це не біда — адже ми маємо що їсти протягом двох днів. На душі стає веселіше. Хоч буря і кидає нас одчайдушно на хвилях, але в човні тепло, і до того ж у нас є харчі.

Минуло три жахливі дні! Ми провели їх у повній бездіяльності: ніде було рук прикласти, і ми хоч-не-хоч вели споглядальне життя. А потім запаси наші скінчилися.

Тим часом «Єретик» не тільки не наблизився до островів Колумбретес, а, навпаки, з кожним днем віддалявся од них. На ранок четвертого дня нас знову чекав голодний піст. Вже на що ми були бадьорі, проте перспектива ця тяжко пригнічувала нас. Ми розуміли: такого режиму довго не витримаєш. Середземне море погано забезпечувало нас їжею. Повз нас часто пропливало багато різних суден. їх двигуни загрозливо гуркотіли. Проте жодне з суден не бачило нас. А може, бачило, та не цікавилося. Правда, ми їм не сигналізували. Але що було б, якби ми й справді звернулися по допомогу? Доведеться для перевірки зробити експеримент.

Нарешті ранком 5 червня, на одинадцятий день експедиції, море заспокоїлося. Незважаючи на втому і голод, ми були сповнені віри й рішучості все перебороти і продовжувати плавання. Де ми зараз перебуваємо? Це питання дуже непокоїло нас. Опівдні Джек нарешті вперше за шість днів плавання визначив наші координати. Ми перебуваємо за 150 миль на норд-норд-вест від Менорки — під час бурі «Єретик» зробив чималий гак. Мабуть, доведеться пливти знову курсом, за яким ішли кілька днів тому. Але Середземне море — море контрастів: нещодавно дув шалений вітер, а тепер раптом настав мертвий штиль.

Поверхня моря — наче дзеркало; інколи з води то тут, то там вистрибують чорні тіла і падають, залишаючи на поверхні концентричні кола. Це тунці й дельфіни. Величезний склад продовольства був перед нами. Треба за всяку ціну добути щось їстівне. Коли я тепер пригадую, що зробив того пам'ятного ранку, то не можу стримати посмішки. Я вирішив загарпунити тунця. Треба, мабуть, помирати з голоду, щоб піти на таку витівку. Загарпунити тунця справа нескладна, а от витягти його з води в човен — це вже трюкацька штука, яка могла б розвеселити першого-ліпшого підводного мисливця. Я надіваю окуляри, прилаштовую дихальну трубку і спускаюсь у воду, а Джек подає мені рушницю для підводного полювання. Швидко підпливаю до зграї тунців. Бац! Мій гарпун вилітає і, здригаючись, впинається в масивну тушу.

• Предыдущая
• 12/39
• Следующая