Один в океані - Бомбар Ален - Страница 2

• Предыдущая
• 2/39
• Следующая

Закінчивши чергування в госпіталі, я йду на берег, де Жан демонструє мені гумового надувного човна, схожого на майбутнього «Єретика», тільки трохи меншого за розмірами. Цей човен має форму підкови, а за корму йому править широка дошка. О 16-й годині ми вирушаємо у випробне плавання з підвісним мотором.

— Може, попливемо у Фолкстон? — пропонує Жан.

Я погоджуюсь, і ми беремо курс норд-норд-вест до маяка Південний Фуланд, що час від часу вказує нам шлях спалахами світла в темряві.

Здіймається вітер, море хвилюється, «Хіч-Хайкер» (так зветься наш човен) блискуче витримує іспит, і о 23-й годині ми входимо в англійський порт.

Погода тим часом зовсім зіпсувалася. Розпочався один із штормів, на які таке щедре Північне море. І хоч ми тепер повністю довіряємо нашому «Хіч-Хайкеру», все ж вирішуємо дочекатися затишшя. Ми хотіли вийти в море у понеділок, але це виявилося справжнім безумством. Хоч-не-хоч, довелося чекати. А тут, як навмисне, не розпогоджується! Мабуть, у госпіталі вже почали серйозно турбуватися про мою долю.

Нарешті, о 9-й годині ранку, у вівторок, ми залишаємо фолкстонський порт, незважаючи на всі умовляння друзів, і виходимо в розбурхане море… В таку негоду вийти з порту настільки важко, що ми починаємо вагатись: вирушати чи ні. Але дослід занадто вже привабливий. Справді, хіба корабельна аварія трапляється тільки в хорошу погоду і хіба в трьох випадках із чотирьох не доводиться плисти розбурханим морем на благеньких суденцях?

Ніс нашого човника раз по раз занурюється у хвилі, і ми побоюємося, що кожної миті мотор може залити водою. Та ні, поки що все йде чудово. «Хіч-Хайкер» швидко пливе собі морем, яке сьогодні зовсім пустинне. Па-де-Кале — це відоме перехрестя морських шляхів, де звичайно панує пожвавлення, сьогодні нагадує пустелю. Рискуючи щохвилини власним життям, ми нарешті о 18-й годині дістаємося до узбережжя поблизу Віссана. Перемогу здобуто!

Того ж дня ми обидва, запалені першим успіхом, вирішили на ділі довести життєвість моєї теорії, що тоді тільки зароджувалась, про можливість врятування потерпілих. Спочатку я повинен був науково, в лабораторних умовах, довести, що людина може знайти в океані все необхідне для свого існування, а потім уже вдвох збиралися вирушити в море і на власному прикладі довести свою правоту. Це дослідження допомогло б у майбутньому вилікувати жертви корабельної аварії від безнадії та відчаю. Мені треба було розробити маршрут подорожі. Наш меценат, відомий спеціаліст рятувальної служби, взяв на себе практичне здійснення задуму. За дослідницький центр ми обрали Океанографічний музей у Монако. Від'їзд було призначено на кінець року.

Та непередбачений випадок прискорив події, і я змушений був почати свої експерименти як людина, що сама стала жертвою корабельної аварії не з власної волі.

Перш ніж вирушити в Монако, ми, Ван Хемсберген і я, мали завітати в Англію на весілля до однієї нашої знайомої. У середу, З жовтня, ми вийшли з Віссана в море на надувному човні і з новим мотором. За три милі від мису Грі-Не, на норд-норд-вест, мотор зіпсувався, і ми почали дрейфувати. Маючи намір зробити лише невеличку перевірку мотора, ми не взяли з собою ні вітрила, ні бодай маленького весла. Підштовхувані постійним північно-північно-східним вітром, ми пливли отак два дні й три ночі і ніяк не могли наблизитися до землі. Берегів не було видно, але ми знали, що узбережжя від гирла Сомми виступає в море на захід, і тому не дуже хвилювалися. Ми були певні, що дрейфуємо паралельно берегам і приб'ємося згодом між Сен-Валері та Дьєппом. Нарешті в п'ятницю, близько 9-ї години ранку, ми помітили траулер «Нотр-Дам-дю-Клерже» і скерували човен до нього, приладнавши замість вітрила чохол нашого суденця — великі труднощі долають здебільшого за допомогою простих засобів.

Цей урок не минув для нас марно. Протягом двох днів Ван Хемсберген не мав ні краплини води в роті. Що ж до мене, то я, аби вгамувати спрагу, пив невеликими дозами морську воду, знаючи, що це мені нічим не зашкодить. З харчів ми мали лише фунт вершкового масла, яке випадково знайшли в човні, і не можна сказати, щоб воно допомогло нам боротися із спрагою.

Як тільки ми піднялися на траулер, мій товариш одразу випив великий глек води. Я, переконаний, що теж хочу пити, намагаюся зробити те саме, але після двох ковтків зупиняюсь, бо насправді не відчуваю спраги! Значить, це мені тільки здалося. Завдяки режиму, мій організм не відчував потреби у воді. І це ще раз показує, як психіка впливає на людський організм, що інколи прагне того, в чому насправді не має потреби.

Через три дні я прочитав в одній газеті:

«Ален Бомбар помер від голоду. Труп його, знайдено поблизу Сен-Валері». Про мене почали вигадувати романтичні історії… Та насправді ж два чоловіки, які мерщій кинулися на аеродром до літака, що вилітав рейсом на Туке, щоб устигнути вчасно на весілля в Англію, аж ніяк не були схожі на мерців.

Та ось у справу втрутилася берегова охорона, і почалась перша дія фарсу, якому я дав назву «Комічна інтермедія». Слід додати, що незвичайні епізоди цього фарсу розігрувались і далі, протягом всієї нашої подорожі.

Перша дія «Комічної інтермедії» відбувається в кімнаті установи, де стоїть багато столів, завалених купами паперів. За одним із них — морський офіцер з п'ятьма великими нашивками. Я, наче, неслух-школяр, сиджу перед ним, а він кричить на мене:

— Чи відомо вам, що ви підлягаєте суду Морського трибуналу? Ви самовільно вийшли з територіальних вод!

— Але ж це правило необов'язкове для малих суден…

— Необов'язкове! Але такі судна звуть ще «пляжними», і ніде не написано, що їм дозволено виходити з територіальних вод!

— Та хіба ж їм заборонено плавати у відкритому морі?

— А про це теж ніде не написано!

— В такому разі…

Але офіцер не дає мені закінчити:

— Оці витівки так вам не минуться! Я не дозволю!

— Я був тільки пасажиром. У човні сидів сам власник! Ви це знаєте?

— Я не хочу більше з вами розмовляти! Як вирішиться ця справа, вас повідомлять потім!

Ми прощаємось, не дійшовши згоди. Та доля посміхнулася мені, як потім ще не раз посміхалася. В приймальні я зустрічаю офіцера в такому ж чині, капітана Монсу. Це вже справжній моряк. Він гаряче обіймає мене і каже:

— Любий мій, поздоровляю тебе!

19 жовтня я прибув у Монако і, зайшовши до Океанографічного музею, попросив дозволу працювати разом з дослідниками, що мали в своєму розпорядженні лабораторне устаткування.

Мене прийняв заступник директора, який згодом з неослабною увагою стежив за моїми експериментами і весь час щиро ставився до мене. Того ж дня, завдяки його дружній допомозі, було зроблено все можливе для того, щоб я міг взятися за досліди, і я відразу ж поринув у роботу.

Та спершу треба, мабуть, хоч коротко розповісти, що я знав про корабельні аварії до того часу, як розпочав свої дослідження.

Існує два основних види корабельних аварій: корабельна аварія поблизу землі (берегова) і корабельна аварія далеко в морі. З 200 тисяч чоловік, які щороку гинуть від цього лиха, трохи більше половини тоне поблизу берега. Цих людей рятують члени Товариства допомоги потопаючим, чия робота не може не викликати захоплення.

У відкритому морі все йде інакше. Коли 50 тисяч чоловік тоне щороку одразу після аварії корабля, то що ж діється з 50 тисячами, які мають у своєму розпорядженні рятувальні човни? І тут знову ж таки можливі два випадки.

Я розрізняю два типи кораблів. По-перше, ті, що протягом усього плавання підтримують постійний радіозв'язок з землею. До них належать пасажирські й торговельні судна та великі військові кораблі. Якщо один з цих кораблів іде на дно, весь світ уже точно знає, де саме, на якому градусі та за скільки миль від берега скоїлося нещастя, і допомога надходить порівняно швидко. Так було, наприклад, з «Титаніком». Досить лише морально підтримати потерпілих, щоб вони з надією чекали допомоги. Таким потерпілим протягом тривалого часу не треба турбуватися про їжу й воду.

• Предыдущая
• 2/39
• Следующая