Выбери любимый жанр

Рiднi дiти - Иваненко Оксана Дмитриевна - Страница 42


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

42

– Оце вам! Світлана Комарович і Тоня Мідян зустрілися після довгої розлуки.

Ця картка була справді чудова, нею були задоволені всі, і діти, і дорослі. На ній дівчатка поклали руки одна одній на плечі, дивилися одна одній в очі і всміхалися!

– Будь ласка, прошу, – скромно, але з почуттям власної гідності показав Вадим цю картку Ліні Павлівні. – Може, ви дозволите тепер сфотографувати вас спеціально з дітьми і окремо?

Ну, сьогодні, після такого подарунка Дітям, Вадиму ні в чому не було відмови. І Ліна Павлівна, і Марина Петрівна розповіли йому все, що він хотів, і в його голові вже народився «геніальний» фотомонтаж під назвою «Повернене дитинство» або що-небудь на зразок цього!

– Нам можна картку послати в Ленінград, в дитбудинок, дівчаткам, з якими ми дружимо? – спитала Тоня.

– Звичайно, напишіть хорошого листа. І постарайтесь без помилок і без клякс, – сказала Марина Петрівна.

* * *

Зовсім нічого не значить, що Київ так далеко від Ленінграда. Раніше Київ – це кружечок на карті над рікою Дніпром. Дніпро впадає в Чорне море. На Дніпрі – Дніпрогес. Київ – столиця України, «мати городів руських». Це вчать на уроках географії і історії. Тепер, коли в школах на уроках історії і географії згадують Україну, Київ, усі дівчатка і хлопці з дитбудинку імені Кірова підводять руки і навперебій відповідають. Аякже! Що-що – а про Україну їм соромно не знати! У них там живуть друзі у Києві, з якими вони вже другий рік листуються.

У спальнях у них висять фото – так, у кімнаті третього загону, де старостою Ірочка Баранова, саме над її тумбочкою, висить фото Тоні Мідян і Світланки Комарович.

Ірочка заходить до кімнати з двома жінками і моряком. Це приїхали гості до дітей. Моряки Балтфлоту і їхні дружини шефствують над цим будинком.

Одна жінка, молодша, гарна, кругловида, усміхається привітно дітям, гладить їх по голові. Вона вперше в цьому будинку, і їй все подобається тут.

– Оце наша спальня – дівчат третього загону, сідайте, будь ласка, – чемно запрошує Ірочка, підсовуючи стільці.

– Як у вас добре! – каже молода жінка. – Затишно так, скрізь квіти, картини, фото. Як дома.

– А це ваші дівчатка на фото? – питає моряк.

– Ні, – з прихованою гордістю каже Ірочка. – Це наші київські подруги. Ми з ними вже давно листуємося, і ми їх вже добре знаємо. Тоня так добре пише! Вона їздила влітку в Крим і так написала про море і санаторій, просто як оповідання з журналу.

– Вони теж сирітки? – спитала молода жінка, а літня смикнула її непомітно за кофточку. Шефи раз назавжди умовилися ніколи не називати дітей сиротами і взагалі в дитбудинку про батьків не згадувати.

Моряк незадоволено покрутив вуса, але Ірочка стримано відповіла:

– Так, у них у обох батьки загинули, а матерів спалили фашисти в концтаборі. Їх визволила Радянська Армія.

– Бідні діти! – зітхнула тяжко молода жінка.

– Хочете подивитися ближче їхню картку? – продовжувала Ірочка, знімаючи фотографію. – Вони дружать ще з концтабору, Світланка і Тоня, і листи завжди вдвох пишуть. Оця чорненька – Тоня Мідян, а оця кругловиденька – Світланка Комарович.

– Світланка Комарович! – раптом закричала молода жінка, схопила картку і впала на невелике ліжечко, вкрите білим мережаним покривалом.

– Що, що з вами? – кинулася до неї друга жінка і моряк.

– Світланка Комарович!.. Світланка Комарович!.. – повторювала жінка. – Подивіться, подивіться на картку. Боже мій, я лишила її дворічною дитинкою. Але вона схожа, подивіться, це вона, моя дочка… Я думала… вона давно загинула. Мені сказали, що все село спалили… Я на літо привезла її до сестри, а сама поїхала в Ленінград до чоловіка… і почалася війна… а Білорусь уся була під окупантами… Боже мій… – моя дочка…

– Вони справді з Білорусі, – сказала Ірочка і тихенько поклала руки на плече жінки. – Не плачте, не плачте, це, напевне, ваша Світланка.

Прибігли виховательки і директор, старші діти. Усі розглядали картку. Справді, вони були схожі – мати й дочка – кругловиді, світлоокі, з ямочками на щоках…

Так несподівано знайшлася мати Світланки Комарович.

Її, Світланчину матір, хотіли провести додому. Але вона пішла сама, їй хотілося бути самій. Вона йшла, і сльози струмилися по щоках, вона не витирала і не змахувала їх. Зустрічні бачили: йде красива молода жінка в модному береті, з великими загнутими віями, підфарбованими губами, і так не пасують ці нестримні сльози до її зовнішнього вигляду. Але чого тільки не надивилися ленінградці за ці роки! Вони проходили повз неї, а вона несла одна свою велику радість і своє велике горе.

Справді, їй би радіти, Софії Леонтіївні, Зосі – як її всі звали ще змалку в Білорусії.

Вона намагалася уявити собі дочку, яку вже давно оплакала, як мертву, і в уяві поставало щось рожеве, пухке, всміхнене, в ямочках і перев'язочках. Вона була з нею мало. Більше поралася з дитиною бабця, а вона, весела, безтурботна Зося, їздила за своїм чоловіком-лейтенантом, який подовгу не засиджувався на місці. Влітку 41-го року Зося відвезла дочку на село до сестри і матері «на дачу», а сама поїхала в Ленінград, влаштовуватися на новому місці – там і застала її війна. Вона встигла виїхати на Урал. У 41-му ж році загинув на фронті чоловік, і вона лишилася сама… Одружилася вона вдруге у 43-му році з ленінградцем, моряком Балтфлоту, який лежав у госпіталі, де вона працювала санітаркою після загибелі чоловіка. Вона нікому нічого не розповідала про своє колишнє життя. Була нова сім'я, сім'я її чоловіка, не дуже привітна, замкнена, нові взаємини, нове життя. Чоловік після госпіталю знову поїхав на фронт, повернувся у 45-му році без ноги. Вони переїхали у Ленінград. Зося пішла працювати на фабрику і робила все, щоб чоловікові було затишно, спокійно, щоб він не відчував свого каліцтва. За рік у них народився синок. Вона назвала його чомусь Святославом, звала Світиком, хоча Світик був чорненький, з вуглинками-очима. Чому вона ніколи нікому не розповідала про Світланку, про першого чоловіка? Можливо, тому, що другий чоловік, теж молодий, красивий, який дуже любив її і ревнував, зустрівся з нею, коли вона вже трохи отямилася від свого горя, мала вигляд зовсім молодої дівчини і поводилася так безтурботно, незалежно. Насправді ж її страшенно пригнічувала самотність. Вона звикла, що змалку з нею носилися, нею милувалися, балували її, і вона не так закохалася, як зраділа, що хтось її знову любитиме, буде з нею, вона чекатиме, вона писатиме йому, і коли війна скінчиться – буде своє життя, сім'я, затишок.

Вона вже не могла, не могла бути сама! А моряк був до того ж милий, красивий, безпосередній, і вона стала його дружиною, і була завжди вірною, щирою, дбайливою. Коли він повернувся без ноги, вона й оком не повела, і коли він хворів, а він часто хворів після своїх контузій і ран, вона гляділа його, як дитину.

…Вона йшла й плакала і з радості і з горя.

Як вона прийде і скаже чоловікові: «Я брехала тобі, у мене є дочка, і вона жива, а я думала, що вона померла, і спокійно жила з тобою…»

Може, краще нічого не казати? Почекати? Написати Світланці і почекати, як буде далі. Світланка. Боже мій. Їй уже 10-й рік тепер! Де ж вона була весь час? Як це вона, мати, могла одразу повірити, що дочка загинула, і не розшукувала її! Але як було не повірити?

Зося підійшла до будинку, де мешкала, навіть не помітила, як піднялася сходами, машинально відкрила ключем двері, зайшла в квартиру – маленьку, дуже чистеньку, затишну, де скрізь на стінах висіли фотокартки, малюночки, штучні квіти, скрізь були покладені серветки, покривальця, вишиті і вив'язані Зосею, на канапі безліч подушечок, іграшок Світика. Світик у біленькому ліжку спить, розкинувшись у біленькій вимережаній сорочечці. Чоловік сидить коло столу, читає газету. Таке спокійне, лагідне життя. Вона оглянула все широко розкритими очима, їй здалося, це востаннє вона бачить усе.

Але одразу перед очима виринула Світланка, її рідна маленька Світланка, в якомусь далекому дитячому будинку, сирітка без батька і без матері… Вона забула, що тільки-но була в дитячому будинку і сама дивувалася, як там затишно, охайно, привітно, вона забула, що тільки-но бачила Світланку на фото – всміхнену, кругловиду, веселу дівчинку з великими бантами над вухами. Їй уявлялось щось бідолашне, маленьке, пострижене, одне-самісіньке – без матері, без бабусі, без батька… і вона впала раптом на коліна і забилася об край канапи.

42
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело