Леопард - Несбьо Ю - Страница 10

• Предыдущая
• 10/127
• Следующая

Тоді Расмус пригостив її пивом, спитав, чи не бажає вона потанцювати, а протанцювавши чотири танці під повільні класичні мелодії, коли їхні тіла все більше зближувалися, він запропонував піти з ним. Не у його кімнату, а... у партію.

Повернувшись додому, вона почала ходити на партійні збори в Альті, а вечорами вони з Расмусом довго обговорювали по телефону, що зробили й про що думали увесь день. Звісно, Маріт ніколи у цьому не зізнавалась, але часом вона гадала, що то був найліпший час, який вони провели разом: коли вони були одне від одного на відстані двохсот кілометрів. Згодом їй якось зателефонували з комітету, який висував кандидатів, занесли до списку, а потім вона й схаменутись не всти­гла, як опинилася у раді комуни в Альті. За два роки вона стала заступницею голови організації Робітничої партії в Альті, ще за рік увійшла у президію осередку партії в фюльке, а потім їй знову зателефонували, цього разу з комітету, який висував кандидатів у стортинг.

А сьогодні вона мала малесенький офіс у стортинзі чоловіка, який писав для неї промови, й перспективу подальшого просування, якщо все розгортатиметься за планом. І якщо вона не накоїть помилок.

— Тоді вони приставлять до мене поліцейського, щоб наглядав, — мовила вона. — А преса поцікавиться, чому це за депутаткою стортинга, про яку ніхто не чув, має повсюдно теліпатися особистий охоронець, та ще й коштом платників податків. А коли вони дізнаються, що й до чого — мовляв, їй привиділось, що її хтось у парку переслідує, — тоді відразу напишуть, що на такій підставі кожна друга мешканка Осло з таким же успіхом може зажадати, щоб її охороняв особистий охоронець коштом держбюджету. Не треба мені ніяких охоронців. Забудь.

Расмус тихо засміявся. Його пальці й надалі потирали її тіло, ніби запевняючи, що він згоден. Дерева у Фрогнер-парку, що поскидали листя, наскрізь продував вітер. Чорною, як ніч, поверхнею озера пливла качка, заховавши голову в пір’я. У Фрогнер-парку гниле листя поприлипало до кахляних стінок порожніх басейнів. Ця місцина видавалася покинутою навіки, ніби якийсь загублений світ. У глибокому басейні вітер крутив вихором і завивав одноманітно й понуро під десятиметровою вишкою для стрибків у воду, яка вимальовувалася на нічному небі, немов шибениця.

Коли Харрі прокинувся, вже була третя по обіді. Він відкрив сумку, перевдягнувся в чисте, знайшов у шафі вовняне пальто й вийшов на вулицю. Мжичка остаточно розбудила його, тож, ступаючи у коричневі, просякнуті куривом зали ресторану «Шрьодер», він мав досить тверезий вигляд. Його столик виявився зайнятим, тож він, пройшовши у глиб зали, сів за столик під телевізором.

Роззирнувся... Зауважив кілька свіжих облич, що схилилися над пивом, а в решті — час ніби застиг. Підійшла Ніна й поставила перед ним білу філіжанку й сталевий кавник.

— Харрі, — мовила не вітаючись, а просто щоб переконатися, що це справді він.

Харрі кивнув.

— Привіт, Ніно. Маєте старі газети?

Ніна зникла в комірчині, а потім з’явилася з кіпою пожовклих газет. Харрі ніяк не міг второпати, навіщо у цьому ресторані зберігають старі газети, але раніше йому це теж часто ставало в нагоді.

— Long time[22], — мовила вона й знову щезла.

Харрі враз згадав, чого йому так подобається в «Шрьодері», окрім того, що це найближчий до його оселі заклад харчування. Тут розмовляють лаконічно. І шанують особисте життя своїх відвідувачів. Просто зауважують, що ти повернувся, не вимагаючи пояснень, де був.

Харрі випив дві філіжанки навдивовижу несмачної кави, нашвидкуруч проглядаючи газети, аби зрозуміти, що трапилось у королівстві останніми місяцями. Нічого надзвичайного, як завжди. Саме це йому найбільше подобалось у Норвегії.

Хтось переміг у співочому конкурсі «Норвезький ідол», якась зірка вилетіла з танцювального змагання, якогось футболіста з третього дивізіону зловили на кокаїні, а Лене Галтунг, дочка власника чималої флотилії Андерса Галтунга, наперед отримала кілька мільйонів як частину спадку й заручилася із набагато привабливішим за себе, хоча навряд чи таким заможним, як вона, підприємцем на ім’я Тоні. Редактор «Ліберала» Арве Стьоп висловив думку, що для нації, яка прагне й надалі дотримуватись соціал-демократичних цінностей, зберігати монархію стає чимраз менш прийнятним. Усе як завжди.

Перші заголовки, пов’язані з убивствами, Харрі побачив лише в газетах за грудень. Він упізнав місце злочину завдяки описові Каї: льох у офісному комплексі у Нюдалені, що зараз саме зводиться. Невідомо, що стало причиною смерті, але, на думку поліції, не виключено, що йдеться про вбивство.

Харрі далі погортав газету й із цікавістю прочитав про те, як один політик вихвалявся, що залишив міністерську посаду, аби більше часу приділяти родині. Газетний архів «Шрьодера», звісно, не був вичерпним, але у газеті, датованій двома тижнями по тому, вигулькнуло друге вбивство.

Жінку знайшли біля розбитого «датсуна», що стояв обабіч лісової галявини біля озера Даушеєн у Марідалені. Поліція не виключає, що у справі є «кримінальне підґрунтя», але про причину смерті не написано ані слова.

Харрі просканував поглядом статтю й відзначив, що мовчання поліції пояснювалось звичайною річчю: у них немає жодної зачіпки, авжеж, локатор наосліп бігає безмежними та порожніми морськими просторами.

Лише два вбивства. Але Хаген був цілком упевнений, коли розповідав про серійного вбивцю. Отже, де зв’язок? Про що не писали у газетах? Харрі відчув, як його думки потекли торованою стежкою, вилаявся, що не в змозі все це полишити, й продовжив проглядати газети.

Коли сталевий кавник спорожнів, чоловік кинув на стіл зібгану банкноту й вийшов на вулицю. Щільніше застебнувся й примружився, дивлячись у сіре небо. Він зупинив вільне таксі, що саме під’їжджало до тротуару. Водій потягнувся через салон, задні дверцята прочинилися. Такий трюк зараз зустрінеш нечасто, тож Харрі вирішив винагородити його чайовими. І не лише тому, що так зручніше сісти в авто, а ще й тому, що у склі дверцят відбилося обличчя людини, яка кермувала іншим авто, позаду них.

— До Державної лікарні, — скомандував Харрі й усівся на задньому сидінні.

— Зробимо, — відповів водій.

Коли вони від’їжджали від тротуару, Харрі пильно подивився у люстерко заднього огляду.

— Стривай, відвези мене спочатку на вулицю Софієсгате.

На Софієсгате, п’ять, авто, кашляючи дизельним двигуном, залишилося чекати на пасажира, Харрі швидко, перескакуючи через дві сходинки, побіг нагору. У голові снувало безліч думок. Тріада? Герман Клюйт? Чи стара параноя? Наркотики лежали на тому ж місці, де він залишив їх, коли від’їжджав: у ящику для інструментів у буфетній. Поліцейське посвідчення, термін якого збіг. Двоє наручників фірми «Хіат» з пружинами, щоб наручники миттєво защіпалися. І службовий револьвер «Сміт-Вессон» 38-го калібру.

Коли Харрі знову спустився на вулицю, він не роззираючись одразу сів у таксі.

— У Державну лікарню?

— Принаймні їдьте тим напрямком, — відповів Харрі, пильно вдивляючись у люстерко, поки вони повертали на Стенберггате й підіймалися далі по Уллеволсвейєн. Він нічого не побачив. І це, можливо, є свідченням одного з двох. Або це — добре знайома параноя. Або той, хто за ним слідкував, — професіонал.

Проминаючи Західно-Акерську церкву та Уллеволську лікарню, він, про всяк випадок, поглядав у люстерко. У жодному разі не можна приводити їх за собою туди, де він був найбільш уразливий. Туди, куди вони завжди намагаються дістатися. До твоєї родини.

Найбільша у країні лікарня нависала над цілим містом. Харрі розплатився з таксистом, а той, подякувавши за чайові, знову зробив трюк із задніми дверцятами.

Перед Харрі здіймалися фасади лікарняних корпусів, видавалось, ніби низькі хмари повзуть просто над їхніми дахами.

Він глибоко вдихнув.

Улав Холе так безпорадно й привітно посміхався з лікарняного ліжка, що у Харрі защеміло серце.

• Предыдущая
• 10/127
• Следующая