Леопард - Несбьо Ю - Страница 103
- Предыдущая
- 103/127
- Следующая
— Він не такий, — мовив Харрі. — Мене цікавить, чи має Тоні там власну хатинку абощо.
— Гаразд, це все?
— Так. Утім, ні. З’ясуй, що останнім часом поробляв Одд Утму.
— А ти й досі сам-один, Харрі?
— Чому ти питаєш про це?
— Бо з голосу ти ніби вже не такий і самотній...
— Справді?
— Еге. Але це — на добре.
— Невже?
— Якщо ти сумніваєшся, — то ні.
Аслак Кронглі випростався, бо спина у нього заніміла, й глянув угору.
Хтось із групи нетерпляче гукнув згори:
— Сюди!
Аслак пошепки вилаявся. Оперативна група вже оглянула місце злочину, витягши й снігохід, і Одда Утму. Це забрало чимало часу й сил, адже спускатися щоразу доводилося на мотузці.
Під час обідньої перерви один з хлопців переповів, про що розповіла йому по секрету покоївка з готелю: простирадла у номері Расмуса Ульсена, чоловіка вбитої депутатки, були червоні від крові. Спочатку покоївка гадала, що то менструальна кров, але згодом довідалась, що Расмус Ульсен мешкав тоді у номері сам, бо дружина була у Ховасхютті. Кронглі на те одказав, що, можливо, у його номер навідувалась якась місцева хвойда чи він бачився з дружиною зранку, коли вона повернулася в Устаусет, і на знак примирення вони кохалися. Хлопець на те пробурмотів, що, можливо, кров була й не від місячних.
— Сюди!
Тьху, щоб їх родимці взяли! Аслаку Кронглі страх як закортіло додому. Оце повечеряти, кави й спати. І забути про цей триклятий випадок. Гроші, які він протринькав в Осло, вже виплачено, тож він більше туди ні ногою. Ніколи більше не поткнеться у те кляте болото.
Щоб переконатися, що зібрано все, оперативна група пустила собаку, але тепер пес рвучко кинувся завалом угору, а потім зупинився й загавкав метрів за п’ятдесят від того місця, де лежав снігохід. Півсотні метрів прямовисного схилу. Аслак здогадувався, що там може бути.
— Щось істотне? — спитав він, і луна відгукнулась багатоголоссям.
Згодом почув відповідь, і вже за десять хвилин він стояв на горі, дивлячись на те, що пес відрив з-під снігу. Знахідка лежала між двома каменями, а згори, стоячи скраю провалля, її неможливо було розгледіти.
— Дідько! — мовив Аслак. — Хто ж це може бути?
— Хай там як, але це не Тоні Лейке, — мовив кінолог. — Щоб пролежати між крижаних каменів і обернутися на скелет, треба чимало часу. Дуже багато.
— Вісімнадцять років.
Це були слова Роя Стілле. Помічник ленсмана підійшов до них, засапавшись.
— Вона пролежала тут вісімнадцять років, — повторив Рой Стілле, сів навпочіпки і нахилив голову.
— Вона? — перепитав Аслак.
Його помічник показав на нижню частину скелета.
— Жінки мають ширший таз. Ми так і не знайшли її, коли вона зникла. Це Карен Утму.
Кронглі розчув у голосі Роя Стілле те, чого раніше ніколи не чув. Тремтіння. Що виказувало його хвилювання. Його горе. Але обличчя поліцейського лишилося, як завжди, спокійним та незворушним, ніби вирізьблене з граніту.
— Матері твоїй ковінька... але ж і справді... — мовив кінолог. — Вона ж кинулася у провалля, так побивалася за сином.
— Це вже навряд, — мовив Кронглі. Решта двоє зиркнули на нього. Він устромив пальця у рівненьку дірочку на чолі небіжчиці.
— Невже... кульовий отвір? — спитав кінолог.
— Саме так, — відповів Стілле й помацав череп ззаду. — І вихідного отвору немає, тож закладаюся, що ми знайдемо кулю всередині.
— А я переконаний, що куля підійде до гвинтівки Утму, — мовив Кронглі.
— Матері твоїй... — знову вилаявся кінолог. — Ти хочеш сказати, що він уколошкав власну дружину? Як таке може бути? Вбити людину, яку кохав? Тільки через те, що вона... та їхній малий... хай йому грець...
— Вісімнадцять років, — мовив помічник ленсмана Стілле і, крекчучи, випростався. — Через сім років його б уже ніхто не притягнув за убивство, бо мине термін давності. Мабуть, саме у цьому полягає іронія долі. Чекаєш і чекаєш, тремтиш зі страху, що тебе викриють. А час спливає. І ось вона, воля, все ближче й ближче... аж раптом — лясь! — тебе самого копнули й кинули у те саме провалля.
Заплющившись, Кронглі міркував: авжеж, можна убити людину, яку кохав. Ще й запросто. Але звільнитися від цього не зможеш ніколи. Він більше ніколи туди не поїде.
Юхан Крон полюбляв вогні рампи. Утім, він би не зробився найбільш затребуваним адвокатом країни, якби не любив їх. Тож, погодившись, без усіляких вагань, захищати Сигурда Олтмана, Залицяльника-Кавалера, він був переконаний, що у цьому випадку феєрверк буде такий, якого ніхто ще не бачив упродовж усієї його й без того блискучої кар’єри. Юхан примудрився перевершити навіть власного батька, ставши наймолодшим адвокатом, котрому надали право виступати у Верховному суді. У свої двадцять з хвостиком він як адвокат-захисник уже мав славу суперзірки, вундеркінда. Можливо, саме тоді слава запаморочила йому голову, адже досі він ніколи не мав популярності. У школі завжди був найуспішнішим учнем, який усіх дратував, тягнучи руку аж надто затято, завзято прагнув бути активним у шкільному житті, утім, він останній дізнавався, де влаштовуватимуть суботню вечірку, якщо взагалі чув про це. Але тепер молоденькі асистентки й секретарки шарілися й усміхались, коли він сипав компліментами й запрошував їх повечеряти після роботи. А на самого Юхана пропозиції сипались тепер дощем: чи то виступити з доповіддю, чи то взяти участь у теледебатах або на радіо, чи то на якусь прем’єру, що, до речі, неабияк тішило його дружину. Правда, останнім часом ця метушня почала забирати забагато часу й сил. Принаймні він зауважив, що кількість виграних справ, гучних справ, які привертали увагу преси, так само як і кількість нових клієнтів, — меншає. Звісно, не настільки, щоб затьмарити його славу, але достатньо, щоб він збагнув: йому конче потрібна справа Сигурда Олтмана. Він потребує чогось такого, щоб підняло страшенний галас, що б опісля зійти туди, де його звичне місце, — на вершину.
І саме тому Юхан Крон сидів мовчки й пильно слухав виснаженого чоловіка у круглих окулярах. Сидів, слухаючи, як Сигурд Олтман розповідає не лише найнеймовірнішу історію з тих, що йому будь-коли доводилось чути, а ще й таку, у яку сам вірить. Юхан Крон уже бачив себе у судовій залі: чудовий красномовець, диригент зали, котрий, однак, ніколи не випускає з виду закон, — словом, втіха для глядачів і для судді. Тому, дізнавшись, які задуми плекав Сигурд Олтман, Крон спочатку розчарувався. Але нагадав собі те, що багато разів утовкмачував йому батько: адвокат існує для клієнта, а не навпаки. І погодився захищати його. Бо насправді Юхан Крон був непоганий хлопець.
Тож, полишаючи окружну в’язницю в Осло, куди напередодні перевели Сигурда Олтмана, Крон навіть знайшов і в цій винятковій справі нові можливості. Повернувшись в офіс, найперше зателефонував Мікаелю Бельману. Досі вони якось зустрілися раз, певна річ, з приводу убивства, але Юхан Крон уже тоді збагнув, що то за один — головний комісар. Хижак хижака бачить здалеку. Тож Крон цілком розумів, як почувається Бельман після сьогоднішніх газетних заголовків про арешт, який здійснив ленсман.
— Бельман слухає.
— Це Юхан Крон. Пам’ятаєте такого? Ми вже якось зустрічались.
— Доброго дня, Кроне. — Тон був офіційний, але не відсторонений.
— День справді добрий? Як воно почуватися, коли тебе обскакують просто на фінішній прямій?
Коротка пауза.
— Що вам треба, Кроне? — зі стриманою люттю.
І Юхан Крон збагнув, що справа вигорить.
Харрі та Сестреня мовчки сиділи біля батькового ліжка у Державній лікарні. У палаті на двох тумбочках обабіч ліжка останніми днями почали з’являтися квіти. Харрі підійшов до букетів і почитав візитівки. На одній було написано: «Любому, любому Улаву», підписано — «твоя Ліса». Харрі ніколи й слова не чув ні про яку Лісу й навіть не припускав, що в батьковому житті можуть існувати інші жінки, окрім матері. Решта візитівок були від колег та сусідів. Мабуть, дізнались, що наближається невідворотне. Хоча розуміють, що вже не зустрінуться, але все ’дно присилають ці квіти з солодкавим запахом, ніби спокутуючи провину за те, що так і не знайшли часу, щоб його провідати. Харрі дивився на квіти, що товпились коло ліжка, мов ті грифи, що кружляють навколо людини, яка конає. Важко схилені голови на тонких шиях стеблин. Із червоними та жовтими дзьобами.
- Предыдущая
- 103/127
- Следующая
