Леопард - Несбьо Ю - Страница 107

• Предыдущая
• 107/127
• Следующая

Сигурд обережно відсьорбнув зі склянки з водою, що стояла перед ним на столі, й кинув погляд на Юхана Крона, котрий кивнув у відповідь.

Бельман кахикнув:

— Формально ви не були співучасником у вбивстві. Щонайбільше ви винні у шантажі чи введенні в оману. Ви мали змогу покласти цьому край, якби пішли в поліцію, хоч як вам це було б неприємно. Ви ж навіть зняли убивство на плівку, а це — речовий доказ.

— Так чи інак, мене б усе одно судили й винесли вирок. Сказали б: хто, як не я, мав би знати, що Тоні схильний до насильства, якщо на нього натиснути, й що я вчинив усе це умисно.

— А вам справді не спадало на думку, що таке може трапитись? — спитав Бельман, не звертаючи уваги на застережливий погляд Крона.

Сигурд Олтман усміхнувся:

— Комісаре, хіба ви не знаєте, що часом найважче — розібратися у власних мотивах? Або згадати? По правді, не пригадую, щоб мені взагалі спадало на думку, що таке може трапитись.

«Бо не хочеш згадувати», — міркував Бельман подумки і кивнув мимохідь, мовби дякуючи Олтманові, що відкрив йому таємниці людської душі.

— Я міркував кілька днів, — вів далі Олтман. — А потім знову поїхав у Ховасхютту й видер з книги відвідувачів сторінку з іменами всіх, хто був там тієї ночі. І написав Тоні ще один лист. Мовляв, я знаю, що він зробив. Бачив, як він у Ховасхютті порав Аделе Ветлесен, і знаю, чому він її вбив. І що мені потрібні гроші. Підписався як Боргні Стем-Мюре. За п’ять днів я прочитав у газетах, що її знайшли убитою в підвалі. На цьому все мало скінчитися. Поліція мала б розкрити обидва убивства й знайти Тоні. Щоб схопити його.

Сигурд Олтман заговорив голосніше, і Бельман ладен був заприсягтися, що його очі за круглими скельцями окулярів наповнювалися слізьми.

— Але у вас не було жодної ниточки, ви блукали у без­просвітній темряві. Змушуючи мене підкидати йому нові жерт­ви, погрожуючи черговими іменами зі списку. Я вирізав світлини вбитих і чіпляв їх у своїй монтажній на фабриці «Кадок», додаючи копії листів, які писав від імені жертв. Щойно Тоні когось убивав, як отримував чергового листа від людини, яка стверджувала, що це саме вона відправляла йому попередні листи й тепер знає, що на його совісті вже два, три, чотири обірваних життя. І що ціна за мовчання, таким чином, зростає. — Олтман нахилився уперед, голос його лунав виснажено. — Я чинив так, даючи вам можливість схопити його. Адже убивця хибить, хіба ні? Що більше помилок, то більша імовірність, що його схоплять.

— І тим вправніше він убиває, — заперечив Бель­ман. — Адже пригадайте, Тоні Лейке не вперше вдавався до насильства. Неможливо стільки років прослужити найманцем в Африці й не забруднити руки кров’ю. Ваші руки теж забруднені кров’ю, Олтмане.

— У мене забруднені руки кров’ю?! — заволав Олтман, раптом осатанівши. — Я зателефонував Еліасу Скугу з оселі Тоні, наводячи вас на його слід! Це ви маєте руки, забруднені кров’ю, бо не виконуєте своєї роботи! А ще — такі шльондри, як Аделе та Мія, й такі убивці, як Тоні. Якщо не...

— Припніть язика, Сигурде! — Юхан Крон підвівся. — Зробімо невеличку перерву, згода?

Олтман заплющив очі, підняв руки й похитав головою.

— Зі мною все гаразд, усе гаразд. Я лише хочу покінчити з цим і викинути з голови...

Юхан Крон глянув на клієнта, потім на Бельмана й знову сів на канапу.

Олтман зітхнув, голос його тремтів. Але він вів далі:

— Приблизно після третього убивства Тоні врешті збагнув, що наступний лист не конче написала саме та людина, за яку себе видає. Попри те, він продовжував убивати, й то чимраз у жахливіший спосіб. Ніби прагнув залякати мене, змусити відступитися, хотів показати, що вбиватиме всіх з хатини, поки не дістанеться до мене.

— Або ж хотів позбутися свідків, які, можливо, бачили його з Аделе, — зауважив Бельман. — Він знав, що у хатинці вас було семеро, але не мав змоги дізнатися імена всіх.

Олтман розреготався:

— Ще б пак! Він, без сумніву, поїхав у Ховасхютту, щоб глянути у книгу відвідувачів. А знайшов там лише сліди видертої сторінки! Тоні-поні!

— А навіщо ж ви продовжували?

— Що ви маєте на увазі? — Олтман нашорошився.

— Ви ж могли повідомити поліцію анонімно. Чи ви теж хотіли, щоб усі свідки зникли?

Олтман схилив голову набік, майже торкнувшись вухом плеча.

— Але я вже казав, комісаре. Часом геть непросто визначити мотиви, через які людина чинить саме так, як чинить. Нашою підсвідомістю керує інстинкт виживання, тому часом вона раціональніша, ніж свідома думка. Може, моя підсвідомість збагнула, що я теж буду у більшій безпеці, якщо Тоні прибере всіх свідків. І ніхто вже не розповість, що я теж був там, чи якось упізнає мене на вулиці. Але ми ніколи не дізнаємось відповіді на це питання, хіба ні?

У пічці потріскували дрова.

— Але навіщо, в греця, Тоні Лейке відрубав собі середнього пальця? — спитав Бйорн Гольм.

Він умостився на канапі, поки Харрі пильно роздивлявся вміст аптечки, яку знайшли у глибині кухонної шафки. Там було ще кілька бинтів та мазь для зупинки крові. За датою на баночці — мазь виготовлено всього два місяці тому.

— Його змусив Олтман, — мовив він, крутячи в руці маленький скляний слоїк без етикетки. — Прагнув принизити Тоні Лейке.

— Чи ти віриш цьому?

— Певна річ, — відповів Харрі, відкрутив кришечку й понюхав те, що було всередині.

— Хіба? У хатинці немає жодного відбитка, який би не належав Лейке, жодної інакшої волосини, ніж чорне, як у крука, волосся Лейке, жодного сліду черевика, який би різнився від сліду Лейке сорок п’ятого розміру. А у Сигурда Олтмана попелясте волосся й сорок другий(!) розмір черевиків, Харрі.

— Просто він добре за собою прибрав. — Харрі поклав слоїк у кишеню.

— Добре прибрав? У місці, яке, найпевніше, не має жодного стосунку до місця злочину? Сигурд, який безтурботно залишив масні відбитки пальців на письмовому столі в оселі Лейке на Хольменвейєн? Але ти ж сам казав, що він кепсько прибрав за собою у хатинці, де вбив Одда Утму. Я не йму цьо­му віри, Харрі. Бо ти й сам не віриш.

— Чорт! — гаркнув Харрі. — Чорт, чорт, чорт...

Він обхопив долонями голову й утупився очима у стільницю.

Бйорн Гольм узяв металевий шматочок, з тих, що вони знайшли під мийкою, зішкріб жовтий наліт.

— Здається, я збагнув, що це таке...

— Що ж? — перепитав Харрі, не підводячи голови.

— Залізо, хром, нікель та титан.

— Що?

— Малим я носив брекети. І коли брекети припасовували, дріт згинали, а непотрібне зрізали.

Харрі раптом підвів голову й витріщився на мапу Африки. Він дивився на обриси держав, які поєднувалися між собою, як пазли. І на Мадагаскар, що лежав поодаль, ніби шматок пазла, який не зайняв свого місця.

— У зубного лікаря...

— Цить! — мовив Харрі й підняв руку. Тепер він утямив. Дещо дійсно стало на своє місце. Не чутно було нічого, крім тріскотіння дров у пічці та поривів вітру за вікном, що, безсумнівно, дужчали. Два фрагменти, рівновіддалені один від одного, на протилежних краях дошки. Дід по материній лінії — в Люсерені. Материн батько. І світлина у шухляді у туристичній хатинці. Сімейне фото. Цей знімок належав не Тоні Лейке, а Одду Утму! Артрит. Як там Тоні казав? Спадкове, але не заразне. Хлопчина з великими, випнутими уперед зубами. І дорослий чоловік, який щільно стискав губи, ніби приховуючи якусь страшну таємницю. Приховував зогнилі зуби та брекети.

Камінчик. Коричнево-чорний камінчик, який він знайшов долі у ванній у туристичній хатині. Харрі сунув руку в кишеню. Камінчик досі був там. Харрі кинув його Бйорну.

— Ану скажи мені, — мовив він, ковтнувши слину. — Це я знайшов. Як ти гадаєш, це схоже на зуб?

Бйорн по­глянув на камінчик проти світла. Пошкріб пальцем.

— Цілком можливо.

— Треба повертатися, — мовив Харрі, відчуваючи, як волосся на потилиці стало дибки. — Негайно! Дідько, їх убивав зовсім не Олтман!

— Що?

— Це Тоні Лейке.

— Ви, звісно, читали у газетах, що після арешту Тоні Лейке відпустили? — спитав Бельман. — У нього була одна така дрібничка, але дуже значуща — алібі. Коли загинули Боргні та Шарлотта, він був зовсім в іншому місці й мав докази цього.

• Предыдущая
• 107/127
• Следующая