Леопард - Несбьо Ю - Страница 119

• Предыдущая
• 119/127
• Следующая

Кінзонзі ніколи не сподівався на тривале життя чи на смерть не в бою.

Мозок скомандував пальцеві натиснути на гачок. Мозок — приголомшливий комп’ютер.

За частку секунди палець натиснув на гачок. У ту ж секунду мозок завершив думку. Він уже знав, чим усе закінчиться.

Харрі знав, що це — єдине рішення. І на очікування часу нема. Тому він глянув на цвях, цього разу трішки вище. Він майже нічого не відчув, коли цвяхом пробило щоку й він ударився об металеву кульку в роті. Потім він, зсунувшись із ліжка, притиснувся обличчям до стіни й навалився на неї усім тілом, намагаючись напружити м’язи щоки. Спочатку нічого не сталося. Потім він відчув, як підступила нудота. І паніка. Якщо він зараз почне блювати, маючи у роті леопольдове яблуко, він захлинеться. Але вже неможливо було стриматися, шлунок зібгався, вивертаючи все через стравохід. У розпачі Харрі підвівся й задер голову. І всім тілом повалився на цвях. Відчув, як його щока піддалась цвяхові, розпоролась. Кров ринула в рот, у трахею, посилюючи рефлекс до блювання, він відчув, як цвях уперся в передні зуби. Харрі засунув до рота пальці, але кулька була закривавлена, пальці ковзали по металу. Засунувши пальці за кульку, підштовхнув, а другою рукою спробував відтягнути щелепу вниз. Почув, як заскреготіла кулька, черкнувшись об зуби. І тут його вивернуло.

Можливо, це блювотиння і випхнуло з рота металеве яблуко. Харрі лежав знесилений, повернувши голову до стіни, й дивився на блискуче знаряддя убивства, що плавало у його блювотинні на матраці.

Потім він підвівся, хитаючись. Але тепер він — вільний.

Харрі пошкутильгав до вхідних дверей, та раптом згадав, навіщо сюди приїхав. Ляду люка він підняв лише з третього разу. Сходячи униз східцями, він послизнувся на власній крові й упав у непроглядну пітьму. Лежачи на бетонній долівці й хапаючи ротом повітря, він почув, як під’їхало авто. Пригальмувало. Харрі почув голоси, заляскали дверцята. Він звівся на ноги, навпомацки дістався східців, здолав їх двома широкими кроками, намацав ляду й причинив її. І враз почув, як хряснули двері й голосно клацнуло яблуко.

Харрі обережно спустився знову, відчув ступнями холодну бетонну долівку. Потім, заплющившись, силкувався пригадати. Подумки відтворити картину: який вигляд мав льох, коли він навідувався сюди востаннє. Полиця ліворуч: «калашников», «Глок», «Сміт-Вессон», валізка із гвинтівкою «Мерклін». Набої. Саме у такій послідовності. Випроставши руки вперед, він закрокував туди, де мала бути полиця. Пальці намацали зброю. Гладенька сталь «Глока», а за ним знайомі обриси «Сміт-Вессона» 38-го калібру, як і його службова зброя. Схопивши його, Харрі пошкандибав далі, до коробків з набоями. Пучками пальців намацав дерев’яний ящик. Згори чулися роздратовані голоси та кроки. Треба лише відкрити кришку. Трясця, йому б зараз дрібку талану. Встромивши руку в ящик, він взяв одну з коробок. Зрозумів, що це не набої. Дідько, надто великі. Поки він відкривав кришку на наступному ящикові, ляда розчинилася. Він притулив коробку до грудей, тепер треба лиш сподіватися, що ці набої потрібного калібру. У льох упав промінь світла, освітивши долівку коло сходів. Досить, щоб прочитати напис на етикетці — 7,62 мм. От чорт! Харрі дивився на полицю. Зовсім поряд, отам, калібр 38. Світло пересунулося з долівки на стелю. Харрі розгледів обриси «калашникова» та чоловіка, що спускався східцями.

Мозок — дивовижний комп’ютер.

Поки Харрі зривав кришку з ящика, намагаючись схопити потрібну коробку, він уже все розрахував. Пізно.

— Якби не наша видобувна копальня, тут би не було доріг, — завів мову Тоні, поки автівка рвучко просувалася вузенькою колією для візків. — Підприємці, такі як я, — це єдина надія для мешканців таких країн, як Конго: зіп’ястися на ноги, наздогнати нас, стати більш цивілізованими. Альтернатива — полишити їх самих на себе, і вони й надалі робитимуть те, що й завжди: убиватимуть одне одного. Усі тут — і мисливець, і здобич в одній особі. Пам’ятайте про це, зазираючи в очі зголоднілої африканської дитини. Ви нагодуєте її. Але незабаром ці очі дивитимуться на вас через приціл гвинтівки. І тоді годі чекати пощади.

Кая сиділа німо. Вона дивилася на руде волосся жінки на передньому пасажирському сидінні. Лене Галтунг не ворушилася й нічого не казала, просто сиділа, випроставшись і розпрямивши плечі.

— Африка живе циклами, — вів далі Тоні. — Пора дощів та засухи, день та ніч, їсти або стати їжею, жити й умерти. Поступ природи — це все, нічого змінити неможливо, пливи за течією, виживай, скільки стане сил, бери те, що дають, бо нічого не вдієш. Бо життя твоїх пращурів — твоє життя, ти особисто не можеш нічого змінити, розвиток неможливий. І це не якась африканська філософія, це досвід поколінь. Саме цей досвід ми покликані змінити. Бо досвід змінює спосіб мислення, а не навпаки.

— А якщо досвід свідчить, що їх експлуатували білі люди? — спитала Кая.

— Ідея про гноблення належить білим, — мовив Тоні. — Утім, африканські лідери побачили в ній чималу користь для себе: вони потребують спільного ворога, щоб об’єднати людей навколо себе. У шістдесятих, після скасування колоніального управління, вони, скориставшись почуттям провини, яке мали білі, захопили владу й врешті по-справжньому почали експлуатувати людей. Почуття провини білих за коло­нізацію Африки — жалюгідне. Справжній злочин полягав у тому, щоб залишити африканців сам на сам з їхньою натурою, деструктивним єством убивць. Повір мені, Кає, конголезці ніколи не жили краще, ніж під владою бельгійців. Заколотників ніколи не цікавила воля народу, ними керувала лише жага влади окремих людей. Дрібні загони вдиралися у помешкання бельгійців, просто тут, на озері Ківу, де височіли прекрасні розкішні вілли, сподіваючись на багату поживу. Так було і так є. Саме через це місцеві маєтки мають щонайменше дві брами з різних боків. Грабіжники вдираються через одну браму, а хазяїни тікають через іншу.

— Отже, ти теж так вислизнув? Я ж бо тебе проґавила.

Тоні розсміявся:

— Невже ви й справді повірили, що простежите за нами? Я стежу за вами, відколи ви приземлилися. Гома — маленьке місто, у якому бракує грошей, з досить прозорим керівним апаратом. Ви з Харрі вчинили наївно, приїхавши сюди удвох.

— Наївно? — спитала Кая. — Як гадаєш, що буде, коли з’ясують, що у Гомі зникли двоє норвезьких поліцейських?

Тоні знизав плечима.

— У Гомі повсякчас викрадають людей. Я геть не здивуюся, коли невдовзі місцева поліція отримає листа він пов­станців, у якому вони проситимуть за вас надмірно великий викуп. А ще вони вимагатимуть звільнити кількох відомих ув’язнених опозиціонерів режиму Кабіли. Кілька днів будуть вести переговори, але вони закінчаться нічим, бо вимоги виявляться нездійсненними. І вас більше ніхто не побачить. Буденна справа, Кає.

Кая силкувалася спіймати у люстерку погляд Лене Галтунг, але вона відвела очі в інший бік.

— А як буде з нею? — голосно спитала Кая. — Адже вона знає, що ти повбивав усіх цих людей, Тоні?

— Уже знає, — відповів Тоні. — І вона зрозуміла мене. Отаке воно, справжнє кохання, Кає. І тому сьогодні увечері ми з Лене візьмемо шлюб. Вас із Харрі запрошено. — Він зареготав. — Ми саме прямуємо у церкву. Гадаю, церемонія, під час якої ми заприсягнемося одне одному у вічній вірності, буде зворушлива, адже так, люба Лене?

Тієї миті Лене трохи нахилилася dперед, і тільки тепер Кая зауважила, чому вона сиділа випроставшись: руки її були закуті за спиною у пару рожевих наручників. Тоні простягнув руки і, поклавши на плечі дівчині, живосилом сіпнув її назад. Лене озирнулася, і Кая нажахано здригнулася. Упізнати Лене Галтунг було майже неможливо. Обличчя вкривали патьоки від сліз, одне око набрякло, а рот розтягнутий літерою «о». Всередині тієї літери «о» виблискувало щось золотаве. З кульки звисала коротенька червона мотузка.

І слова, промовлені Тоні, пролунали для Каї відгуком іншої весільної присяги на порозі смерті, поховання у гірському норвезькому снігу:

• Предыдущая
• 119/127
• Следующая