Леопард - Несбьо Ю - Страница 123

• Предыдущая
• 123/127
• Следующая

— У Конго щодня зникають люди, — мовила Кая, коли Сол віз їх на зворотному шляху, а він сидів на задньому сидінні, обіймаючи її.

Харрі знав, що рапорт буде небагатослівний. Жодних слідів. Зникли. Можуть бути хтозна-де. А відповіддю на всі по­ставлені питання буде лише: «У Конго щодня зникають люди». Така ж відповідь чекає й на неї, на жінку з бірюзовими очима. Бо так буде простіше. Ані трупів, ані внутрішнього розслідування, котре починають у випадках, коли поліцейський вимушений стріляти. Ані обтяжливого міжнародного інциденту. Справу не закриють, принаймні офіційно, але Лейке шукатимуть про людські очі. Лене Галтунг оголосять зниклою безвісти. Вона не купувала авіаквиток у Конго, та й імміграційні служби її теж не реєстрували. Так буде краще, отак скаже Хаген. Для всіх. Принаймні для тих, чия думка має вагу.

І жінка з бірюзовими очима кивне. Прийме його пояснення. Але, напевно, все зрозуміє, прислухавшись до того, про що він змовчав. Вона може обирати. Обрати його розповідь про те, що її дочка — мертва. Що насправді він цілився Лене просто межи очі, а не вище й трохи правіше, хоча й знав, що так було б правильніше. Але він боявся, що поцілить у свою колегу, жінку, з якою він працював у цій справі. Обрати таку правду чи брехню, що здіймає й жене шумливі хвилі, які обіцяють надію, а не згубу.

У Кампалі вони пересіли на інший літак.

Сиділи на пластикових стільцях бідя виходу на посадку, спостерігаючи, як приземляються й злітають літаки, поки Кая не задрімала і її голова не зсунулася Харрі на плече.

Вона прокинулась, коли дещо трапилось. Вона не знала, що саме, але щось змінилося. Температура у приміщенні. Ритм серцебиття. Чи обриси його блідого, змученого обличчя. Вона побачила, як він поклав мобільний назад у кишеню.

— Що трапилось? — спитала вона.

— Телефонували з Державної лікарні, — відповів Харрі, й погляд його, не зачепившись на ній, ковзнув повз, за великі панорамні вікна, а далі до обрію між бетонним укриттям аеродрому й сліпучо-блакитним небом. — Він помер.

Коли ховали Улава Холе, накрапав дощ. Як і сподівався Харрі, людей поприходило менше, ніж на мамин похорон, але не так мало, щоб було образливо й прикро.

Потому Харрі та Сестреня, стоячи перед церквою, приймали співчуття від літніх родичів, про яких вони навіть не чули, давніх колег-наставників, котрих бачили уперше, й давніх сусідів, котрих знали на ім’я, але не пригадували в обличчя. Лише його колеги — Гуннар Хаген, Беата Льонн, Кая Сульнес та Бйорн Гольм — не мали такого вигляду, ніби вони заступили чергові місця на той світ. Ейстейн Ейкелан, ймовірно, теж стояв на Божій дорозі, але сіромаха виправдався, мовляв, напередодні перепив. Додавши, що Валянок не зміг прийти, але просив передати свої співчуття. Харрі зауважив ще одну пару, що сиділа на найдальших лавках, але вони, мабуть, пішли ще перед тим, як із церкви винесли труну.

Харрі запросив усіх у «Шрьодер», замовивши бутербродів та пива. Нечисленне зібрання багато говорило про цьогорічну ранню весну та мало про Улава Холе. Харрі пив яблучний сік, пояснивши, що згодом має зустріч, потім подякував усім, хто відгукнувся, й пішов геть.

Зупинивши таксі, він назвав водієві адресу у Хольменколлен.

Там, нагорі, у садах ще подекуди лежав сніг.

Коли Харрі крокував стежиною до почорнілого дерев’я­ного будиночка, у нього шалено калатало серце. Й затіпалось ще дужче, коли він став перед добре знайомими дверима, подзвонив та почув кроки, що наближалися... Теж знайомі.

Вона мала такий самий вигляд, як завжди. Темне волосся, лагідний погляд карих очей, тонка шия. Хай їй абищо. Вона здавалася Харрі такою до болю привабливою, що дивитися було неможливо.

— Харрі... — мовила вона.

— Ракель...

— Твоє обличчя... Я зауважила ще у церкві. Що трапилося?

— Та пусте. Сказали, все буде гаразд, — відмахнувся він.

— Заходь, я зварю кави.

Харрі похитав головою:

— На мене внизу чекає таксі. А Олег із тобою?

— Він нагорі. У своїй кімнаті. Хочеш побачитися з ним?

— Та якось іншим разом. Ви надовго?

— На три дні. Може, на чотири. Чи п’ять. Видно буде.

— Тоді я хотів би побачитися з вами, можна?

Вона кивнула:

— Не знаю, чи я правильно вчинила.

Харрі посміхнувся:

— Зрештою, хто його знає, як правильно.

— Я про церкву. Ми пішли раніше... щоб не заважати. Ти був зайнятий іншим. Крім того, ми прийшли заради Улава. Ти ж знаєш, Олег та він... вони добре ладили. Двоє стриманих чоловіків. Рідкісне явище.

Харрі кивнув.

— Олег часто про тебе згадує, Харрі. Ти для нього важиш більше, ніж, мабуть, гадаєш. — Вона опустила очі. — Може, навіть більше, ніж я думала.

Харрі кахикнув:

— А тут нічого не змінилось, відколи...

Ракель швидко кивнула, тож йому не довелося доказувати те, що вимовляти вголос було нестерпно. Відколи Сніговик намагався вбити їх просто у цій оселі.

Харрі глянув на неї. Він просто хотів побачити її, почути її голос. Відчути на собі її погляд. Питати її він не хотів. Він знову кахикнув:

— Маю спитати тебе про дещо.

— Кажи.

— Чи можна нам на хвильку зайти на кухню?

Вони зайшли. Він сів напроти неї. Неспішно й у подробицях усе пояснив. Вона слухала не перебиваючи.

— Він хоче, щоб ти навідала його у лікарні. Хоче попросити у тебе прощення.

— І чому я маю погоджуватись?

— Вирішувати тобі, Ракель. Але йому мало лишилось.

— Я читала, що з такою хворобою можна довго жити.

— Йому мало лишилось, — повторив Харрі. — Поміркуй, ти не мусиш давати відповідь просто зараз.

Він почекав. Бачив, як вона закліпала очима. Побачив, як її очі сповнилися слізьми, почув затамований плач. Зітхнувши, вона спитала:

— А як би ти вчинив, Харрі?

— Відмовився б. Але я не дуже добра людина.

Вона розсміялася крізь сльози. І Харрі вразило те, як, виявляється, іноді до болю хочеться почути звуки... Як пекуче можна засумувати за сміхом...

— Я маю їхати, — промовив він.

— Чому?

— Лишилось ще три зустрічі.

— Лишилось? До чого?

— Я завтра тобі зателефоную.

Харрі підвівся. До нього долинала музика з горішнього поверху. «Slayer». «Slipknot».

Сівши у таксі й назвавши адресу, він згадав, як вона спитала: «До чого лишилось?». До того, як він закінчить. І звільниться. Можливо.

Їхати довелось недовго.

«Мабуть, це займе трохи більше часу», — подумав він.

Зітхнув, відчинив браму й попрямував до будиночка з народної казки.

Йому здавалося, що він бачить, як бірюзові очі стежать за ним з вікна на кухні.

Мікаель Бельман стояв перед виходом з окружної в’язниці, спостерігаючи, як Сигурд Олт­ман у супроводі охоронця підходить до стійки.

— Звільняєте номер? — спитав офіцер за стійкою.

— Так, — мовив Олтман, простягаючи йому папірець.

— Міні-баром користувалися?

Інший офіцер пхикнув. Певна річ, цей жарт уже чув кожен, кого випускали на свободу.

Вони розчинили шафку, витягли речі й, широко посміхаючись, простягли їх хазяїнові:

— Сподіваюсь, перебування у нас виправдало ваші сподівання, пане Олтмане, і ми тепер побачимося нескоро.

Бельман відчинив Олтманові двері. Вони разом зійшли сходами.

— Преса на вулиці, — застеріг Бельман, — отож підемо Кишкою. Крон чекає на вас у машині напроти Управління поліції.

— Облудник, — мовив Олтман, уїдливо посміхнувшись.

Бельман не поцікавився, кого з них двох він має на увазі. Він мав інші питання. Останні. І чотириста метрів на відповіді. Електронний замок пропищав, і Бельман відчинив двері у Кишку.

— Зараз, коли угоду укладено, ви можете мені дещо розповісти.

— Валяйте, питайте, комісаре.

— Чому ви не спинили Харрі, щойно зрозуміли, що він має намір вас заарештувати?

• Предыдущая
• 123/127
• Следующая