Леопард - Несбьо Ю - Страница 20

• Предыдущая
• 20/127
• Следующая

Хвіртка у садок скрипнула так голосно, що Харрі зрозумів: пес тут не потрібен. Під чобітьми шурхотів гравій. Знайшовши ці чоботи у шафі, Харрі зрадів, наче дитина, але зараз вони вже геть промокли.

Він зійшов сходами на ґанок і подзвонив. Таблички з іменами пожильців не було.

Перед дверима стояли елегантні жіночі черевички, а поруч — пара чоловічих черевиків. Розміру десь сорок шостого, подумав Харрі. Схоже, чоловік у Каї — кремезний. Адже, певна річ, у неї є чоловік, та й як йому могло спасти на гадку щось інше? Дивина, та й годі, але спало ж? Гаразд, це не суттєво. Двері розчинилися.

— Харрі? — Вона була зодягнена у простору шерстяну кофтину, запрані джинси й фетрові капці, такі старезні, що Харрі б заприсягся, що на них уже виступило старече ластовиння. Обличчя без косметики. Лише здивована посмішка. Утім, здавалося, вона знала, що він прийде. Знала, що йому такий її вигляд сподобається. Він, звісно, помітив ще у Гонконзі ту зацікавленість, яку викликає у жінок чоловік зі славою, хай вона добра чи погана. Хоч він теж не намагався слушно пояснити усіх причин, які привели його до цих дверей. І навіть добре, що він цього не зробив. Гм, черевики сорок шостого розміру. Чи сорок шостого з половиною.

— Мені Хаген адресу дав, — мовив Харрі. — Від мого помешкання до твоєї оселі можна дістатися пішки, тож я вирішив, що краще навідатись, а не телефонувати.

Вона невпевнено посміхнулася.

— Ти не маєш мобільного.

— Помиляєшся, — він витягнув з кишені червоний телефон. — Мені Хаген дав, але пін-код я вже забув. Не заважатиму?

— Ні-ні. — Вона розчинила двері, й Харрі увійшов.

Смішно, але поки він чекав на неї, його серце калатало. Років п’ятнадцять тому він би розлютився, але зараз він уже змирився з банальним фактом: жіноча краса завжди матиме над ним певну владу.

— Я зварю каву. Хочеш?

Вони увійшли до вітальні. На стінах висіли картини й книжкові полиці зі стількома книжками, що Харрі взяв сумнів, що вона спромоглася б назбирати їх сама. У кімнаті цілком явно панував чоловічий дух. Громіздкі незграбні меблі, глобус, кальян, вінілові платівки на полицях, мапи й світлини височезних засніжених гір. Це навело Харрі на думку, що чоловік набагато старший за Каю. Телевізор увімкнено, але без звуку.

— Маріт Ульсен — головна новина у всіх випусках, — мовила Кая, взяла пульт, і телевізійний екран згаснув. — Виступали два опозиційних лідери й вимагали негайного розслідування, переконували, що уряд систематично скорочує чисельність поліції. Цілком зрозуміло, що Крипос найближчим часом не знудьгується.

— То я б випив кави, — сказав Харрі, і Кая кинулася на кухню.

Він умостився на дивані. На журнальному столику поряд із жіночими окулярами для читання догори палітуркою лежала розгорнена книжка Джона Фанте. А поруч — кілька світлин, знятих у Фрогнер-парку. Власне, не місця злочину, а роззяв, що скупчилися на іншому боці вулиці, щоб повитріщатися. Харрі вдоволено пирхнув. Не лише через те, що Кая прихопила роботу додому, а ще й тому, що група, яка робить виїзд на місце злочину, досі робить такі знімки. Саме він, Харрі, колись зобов’язав знімати всіх, хто приходить подивитися на місце злочину. На курсах ФБР з розслідування серійних убивств він дещо засвоїв: зокрема те, що злочинцю дійсно кортить повернутися на місце злочину — це зовсім не вигадка. І братів Кінг у Сан-Антоніо, й убивцю із супермаркету «К-Март» заарештували саме тому, що вони не втримались від спокуси прийти й подивитися на свої діяння, насолодитися переполохом, який спричинили, й власною недосяжністю. Фотографи з криміналістичного відділу називали це шостою заповіддю Холе. Звісно, була ще й решта дев’ять. Харрі почав роздивлятися світлини.

— Ти ж п’єш без молока? — запитала Кая з кухні.

— Атож.

— Справді? Адже у Хітроу...

— Я маю на увазі, що так. Я п’ю каву без молока.

— Еге, ти говориш кантонською.

— Що?

— Припинив використовувати подвійне заперечення. Кантонська говірка логічніша. А тобі подобається логіка.

— Справді? Кантонською?

— Не знаю, — засміялася вона з кухні. — Я просто намагаюся бути дотепною.

Харрі зауважив, що світлини досить розпливчасті, знімали їх на висоті стегна, без спалаху. Увага люду прикута до вишки для стрибків. Недоумкуваті погляди, роззявлені роти — знуджені роззяви, що чекають на що-небудь жаске, про що згодом цікаво згадати у спогадах або розповісти наляканим сусідам. Один з гурту підняв угору мобільний, певна річ, щоб зробити знімки. Харрі, узявши збільшувальне скло, став роздивлятися обличчя одне за одним. Він і гадки не мав, щo саме шукає, голова була порожня, а це — найліпший спосіб не проґавити те, що, ймовірно, є на цих світлинах.

— Щось видивився? — Вона стояла за його спиною, нахилившись. Він відчув пахощі лавандового мила — так само від неї пахло у літаку, коли, задрімавши, вона поклала голову йому на плече.

— М-м-м... Гадаєш, тут щось можна знайти? — спитав він і взяв чашечку з кавою, яку вона простягла йому.

— Ні.

— То навіщо ти взяла їх додому?

— Бо дев’яносто п’ять відсотків розслідування — це пошуки не в тому місці.

Вона щойно повторила третю заповідь Харрі.

— А ще варто навчитися шанувати ці дев’яносто п’ять відсотків, інакше на стіну дертимешся.

Четверта заповідь.

— А рапорти?

— Певна річ, ми маємо власні рапорти про убивства Боргні та Шарлотти, але в них нічого немає. Жодних матеріальних доказів, жодних свідків, котрі могли б повідомити про щось незвичайне. Ані кревних ворогів, ані ревнивих коханців, ані жадібних спадкоємців, ані переслідувачів, котрим стали на заваді, — ані наркодилерів або якихось інших кредиторів. Коротше...

— Жодних зачіпок, жодних очевидних мотивів і без знаряддя вбивства. Я б розпочав із допитів у справі Маріт Ульсен, але, як ти чудово знаєш, ми над цією справою не працюємо.

Кая посміхнулася:

— Авжеж ні. До речі, сьогодні мала розмову з одним репортером з відділу політики «Верденс ганг». Він сказав, що ніхто із журналістів, акредитованих у стортингу, не знає, чи були у Маріт Ульсен депресії, психологічні зриви чи думки про самогубство. Вони нічого не можуть повідомити, чи мала вона ворогів у професійній царині або в особистому житті.

— М-м-м...

Харрі й далі перебирав поглядом обличчя у гурті. Жінка з безумним поглядом та дитиною на руках...

— Що потрібно цим людям?

На задньому тлі — спина чоловіка, який покидає місце злочину. Дута куртка, плетена шапочка...

— Їм потрібен шок. Ураза. Розвага. Очищення...

— Малоймовірно.

— І ти читаєш Джона Фанте. Тобі подобаються старі речі? — Він кивнув на кімнату й увесь будинок. Але розраховував при цьому, що вона розповість щось про чоловіка, котрий аж настільки старший за неї, як він гадав.

Вона зацікавлено подивилась на нього:

— Ти читав Фанте?

— Замолоду, коли я цікавився Буковськи, я читав його книжки, але назв не пригадую. Я купував їх здебільшого тому, що Чарлз Буковськи — затятий його шанувальник.

Він демонстративно подивився на годинник:

— Ого, час додому.

Кая здивовано поглянула на чоловіка й на непочату чашечку з кавою.

— Та все ця різниця в часі... — Харрі посміхнувся й підвівся. — Ми можемо поговорити про це завтра, коли зустрінемось.

— Авжеж.

Харрі помацав кишені.

— Та й сигарети скінчилися. Пригадуєш той блок «Кемела», який я залишив тобі, щоб не відібрали за перевищення норми?

— Зажди, — посміхнулась вона.

Коли вона повернулася з розкритим блоком сигарет, Харрі вже стояв у коридорі у чоботях та куртці.

— Дякую, — сказав він. Витягнув одну пачку й відкрив її.

Коли вийшли на сходи, вона мовила, прихилившись до одвірка:

— Можеш не відповідати, але, як на мене, це була якась перевірка.

— Тобто? — запитав Харрі й підкурив.

— Я не уточнюватиму, що це була за перевірка. Але скажи: я пройшла її?

Харрі усміхнувся.

— Та ні, я лише через оце прийшов. — Він пішов униз сходами, махаючи блоком цигарок: — Отже, о сьомій нуль-нуль.

• Предыдущая
• 20/127
• Следующая