Леопард - Несбьо Ю - Страница 34

• Предыдущая
• 34/127
• Следующая

Харрі кивнув.

Кая обережно кахикнула.

— А як справи у твого тата?

Харрі уважно вивчав вогник сигарети.

— Тобі не видається дивним, — мовив він, — що Хаген дав нам сорок вісім годин? Звільнити кабінет ми могли б і за дві години.

— А ти про це якої думки?

— Може, він вирішив, що ми витратимо останні два робочі дні на щось корисне?

Кая витріщилась на нього.

— Звісно, не на розслідування убивств. Цим нехай опікуються у Крипосі. Але я чув, що групі, яка розшукує зниклих безвісти, потрібна допомога.

— До чого ти ведеш?

— Аделе Ветлесен. Молода жінка, котра, як я знаю, ніяк не пов’язана із жодним з убивств.

— Гадаєш, нам треба...

— Гадаю, ми зустрічаємось на роботі завтра о сьомій ранку, — сказав Харрі. — Подивимось, чи станемо ми хоч трохи в нагоді...

Кая Сульнес затягнулася сигаретою. Видихнула дим і знову затянулася.

— То як, заспокоїлась? — спитав Харрі, криво посміхаючись.

Кая захитала головою, вона тримала сигарету перед собою.

— Мені хочеться зберегти мою роботу, Харрі.

Харрі кивнув.

— Приходити чи ні — справа добровільна. Бйорн теж розмірковує.

Кая знову затягнулася сигаретою. Харрі загасив свою.

— Уже час іти, — сказав він. — У тебе зуби цокотять.

На зворотному шляху він намагався роздивитися, чи є хтось у машині, яка стояла припаркована, але наблизитися непоміченим було неможливо. І він вирішив не ризикувати.

Будинок в Уппсалі чекав на нього. Великий, порожній і сповнений луною.

Він ліг на ліжко у своїй хлопчачій кімнаті й заплющив очі.

Йому знову наснився сон, який ввижався так часто. Гавань для яхт у Сіднеї. Ланцюг, що підіймається. Кусюча медуза здіймається на поверхню, але це зовсім не медуза, а руде волосся навколо жіночого білого обличчя. А потім прийшов інший сон. Новий. Уперше він побачив його у Гонконзі, у переддень Різдва. Харрі лежав і не зводив очей із цвяха, що стирчав у стіні, а на ньому — хтиве обличчя з доглянутими вусами. Уві сні у Харрі щось було в роті, йому видавалося, ніби через це щось голова от-от вибухне. Що ж це було? Обіцянка. Харрі здригнувся, потім знов і знов. Тричі. І заснув.

— Отже, це ви заявили про Аделе Ветлесен у розшук, — сказала Кая.

— Так, я, — відповів хлопець, що стояв перед ними у «People & Coffee», — ми мешкали разом. Вона не повернулася додому. Я гадав, що не можу цим нехтувати.

— Звісно, — мовила Кая й глянула на Харрі.

Пів на дев’яту ранку. З Осло до Драммена вони дісталися лише за півгодини, відразу по ранковій нараді, яка скінчилася тим, що Харрі виключив з групи Бйорна Гольма. Той промовчав, лише глибоко зітхнув, помив свою чашку й вирушив назад у криміналістичний відділ у Брюн, щоб продовжити працювати там.

— Про Аделе ви щось чули? — спитав хлопець, переводячи погляд з Каї на Харрі.

— Ні, — відповів Харрі. — А ви?

Хлопець похитав головою, потім озирнувся через плече, перевіряючи, чи не зібралася черга за барною стійкою. Вони сиділи на стільцях перед вікном, що дивилося на один з численних майданів Драммена, іншими словами — на відкриту площу, що правила за парковку. У кав’ярні продавали каву та тістечка за цінами, як в аеропорту, вдаючи, буцімто вони є частиною американської мережі; утім, воно й справді могло так бути. Хлопчина, з яким мешкала Аделе Ветлесен, Гейр Брюн, на вигляд мав років тридцять, навдивовижу білу шкіру, лискуче чоло, що швидко вкривалося потом, над блакитними, метушливими очима. У дев’яності, коли бари-кав’ярні лише почали завоювання Осло, назва його посади в закладі — бармен — вселяла шанобливу повагу. Одначе посада зобов’язувала лише варити каву — мистецтво, у якому, принаймні на думку Харрі, найголовніше — не наробити явних помилок. За поліцейською звичкою Харрі силкувався, слухаючи співрозмовника, за інтонацією, дикцією, лексикою та різноманітними граматичними порушеннями норм розгадати, хто перед ним. Анічогісінько у звичках Гейра Брюна зачісуватися, вдягатися, поводитися не видавало в ньому гомосексуаліста, але варто було йому заговорити, як видавалось, що він — голубий. Щось було у тому, як він вимовляв голосні, вживав безліч зменшувально-пестливих слів, умисно шепелявив. Харрі розумів, що насправді хлопець, можливо, був абсолютним гетеросексуалом, але все одно гадав, що Катрина даремно так поспішно вирішила, що Гейр Брюн та Аделе Ветлесен — співмешканці. Радше це були двоє людей, які з фінансових міркувань разом винаймали помешкання у центрі Драммена.

— Так, — була відповідь Гейра на питання Каї. — Пригадую, вона восени їздила в гори й там ночувала кілька ночей у якійсь халупі. — Він промовив це так, що стало очевидним: навіть цей задум він вважав цілковитою дурницею. — Але зникла вона згодом.

— Ми знаємо, — мовила Кая. — Вона їздила туди з кимось? Може, знаєте, з ким?

— Гадки не маю. Ми такого не обговорювали, досить того, що у нас була спільна ванна, якщо ви мене розумієте. У мене своє особисте життя, а у неї — своє. Але скажемо так: я сумніваюся, щоб вона їздила у таку глушину сама.

— Тобто?

— Аделе майже нічого не робила сама. І уявити її у хатинці в горах без якогось чолов’яги я не в змозі. Але з ким вона була — неможливо сказати. Вона була — якщо вже казати, як є — трішки розпусна. Не мала подруг, але мала багато друзів-чоловіків. Котрих вона приховувала один від одного. Аделе жила не подвійним, а якимсь почетвіреним життям. Щось таке.

— Тобто вона їх усіх дурила?

— Не обов’язково. Колись вона порадила мені, як краще розривати стосунки. Розповіла, як одного разу, поки хлопець порав її ззаду, вона зняла це на мобільник через плече, водночас набрала номер іншого хлопця, з яким тоді зустрічалася, відправила йому фото й стерла ім’я. Усе за один натиск кнопки. — Гейр Брюн поглянув на них безвиразним поглядом.

— Хвацько, — мовив Харрі. — Ми знаємо, що там, у горах, вона розплачувалась за двох. Чи не могли б ви сказати, як звали її товариша, щоб нам було з чого почати?

— Ні, — відповів Гейр Брюн. — Але коли я заявив про її зникнення, вони перевіряли, з ким вона розмовляла по телефону останніми тижнями.

— Хто вони?

— Я імен не пам’ятаю. Хтось із місцевої поліції.

— Добре. Нас уже чекають у поліції, — мовив Харрі й, глянувши на годинник, підвівся.

Кая спитала, не підводячись:

— Чому поліція закрила розслідування? Я навіть не пригадую, щоб про нього писали газети.

— То ви не знаєте? — спитав хлопець і кивнув двом жінкам з дитячими візками, котрі стояли перед барною стійкою, що зараз підійде їх обслужити. — Вона прислала листівку.

— Листівку? — перепитав Харрі.

— Еге ж. З Руанди. У Південній Африці.

— І що писала?

— Та, власне, небагато. Що зустріла хлопця своєї мрії, отже мені доведеться платити за помешкання самому, поки вона не повернеться у березні. Хвойда.

Поліцейський відділок розташовувався за кілька кроків від кав’ярні. Інспектор із широкою й круглою, як гарбуз, головою, ім’я котрого Харрі забув тієї ж миті, як почув, прийняв їх у просякнутому тютюновим смородом кабінеті, почастував кавою у пластикових стаканчиках, що ошпарювали пальці. Він затримував на Каї погляд щоразу, як гадав, що це непомітно.

Найперше він повів мову про те, що завжди знайдеться від п’яти сотень до тисячі заяв про зниклих норвежців, що майже всі рано чи пізно повертаються, і якби поліція бралася за розслідування щоразу, навіть коли немає підстав підозрювати злочин чи трагедію, вони б мусили покинути все й тільки те і робити, що розшукувати зниклих. Харрі стримав позіх.

Поза тим, Аделе Ветлесен виявила ознаки життя, й десь вони тут у відділку завалялися. Інспектор підвівся й встромив гарбузоподібну голову в архівну шухляду, добув звідти листівку й поклав перед ними. На листівці була гора, схожа на кеглю, з хмарою, що нависала над вершиною, але не було жодних вказівок, що то за гора й у якій частині світу вона височіє. Хисткий гострокутний почерк. Харрі заледве розібрав підпис. Аделе. На листівці була марка з написом «Руанда» й стояв штамп Кігалі — якщо Харрі правильно пам’ятав, саме так називається тамтешня столиця.

• Предыдущая
• 34/127
• Следующая