Леопард - Несбьо Ю - Страница 45

• Предыдущая
• 45/127
• Следующая

— Я лиш маю на увазі, що зниклу жінку так і не знайшли. Може, ми все-таки спробуємо розшукати її, перш ніж звільнити приміщення?

— І як ти збираєшся це зробити? — поцікавився Хаген.

— Харрі вже згадував про це. Потрібні пошукові заходи.

— Ви ж навіть не знаєте, де проводити ті бісові пошуки.

— Харрі знає.

Вони глянули на Харрі, котрий однією рукою тримав вийняту з кавоварки скляну колбу, а другою — свою чашку, підставляючи її під багнисто-коричневу цівку, що цідилася з фільтра.

— Ти знаєш? — спитав нарешті Хаген.

— Певна річ, — відповів Харрі.

— І де ж це?

— Вскочиш у халепу, — передрік Харрі.

— Стули пельку й розповідай, — наказав Хаген, не звертаючи уваги на те, що сам собі заперечує. Адже подумав, що ось-ось утне це знову. Що ж у ньому такого, у цьому високому білявому поліцейському, що він отак може повести людей за собою, навіть коли ти вже сам опустив руки?

Улав Холе підвів очі на Харрі й на жінку, яку той привів із собою.

Знайомлячись, вона зробила кніксен, і Харрі зауважив, що батькові це припало до смаку, він часто жалівся, що у наш час жінки більше не роблять кніксенів.

— Отже, ви працюєте разом з Харрі, — мовив Улав. — Чи він гідно поводиться?

— Ми збираємося вжити пошукових заходів, — сказав Харрі. — Заскочили дорогою, щоб глянути, як твої справи.

Батько, мляво посміхнувшись, знизав плечима й, кивнувши, підкликав Харрі до себе ближче. Той, нахилившись, прислухався. Потім відсахнувся.

— Усе буде добре, — сказав він упалим голосом і підвівся. — Я повернуся увечері, гаразд?

У коридорі Харрі зупинив Олтмана, а Каї наказав іти вперед.

— Послухайте, не могли б ви допомогти мені, — сказав він, переконавшись, що Кая їх не чує. — Розумієте, батько щойно сказав мені, що йому дуже болить. Він ніколи не зізнавався у цьому вам, боячись, що почнете давати знеболювальні. У нього щось на кшталт манії: він боїться потрапити в залежність від... наркотиків. Ми маємо у сім’ї випадок.

— Рошумієте, — прошепелявив медбрат. На хвильку Харрі спантеличився, перш ніж зрозумів, що Олтман сказав «розумієте». — Проблема в тому, що я зараз увесь час то в одному відділенні, то в іншому.

— Я прошу вас про це як про послугу особисто мені...

Олтман примружився за скельцями окулярів й уважно втупився у якусь точку між ним та Харрі.

— Я подивлюся, що можна зробити.

— Дякую.

Кая кермувала, а Харрі розмовляв по телефону з черговим пожежної частини у Бріскебю.

— Як на мене, твій батько добра людина, — сказала Кая, коли Харрі закінчив розмову.

Харрі замислився.

— Це мама робила його добрим, — вирішив він. — Поки вона була жива, він був добрий. У неї виходило розкрити в ньому найкращі якості.

— У мене таке враження, що з тобою було те ж саме, — зауважила вона.

— Що саме?

— Що тебе теж хтось зробив кращим.

Харрі глянув у вікно. Кивнув.

— Ракель?

— Ракель та Олег, — відповів Харрі.

— Даруй, я не хотіла...

— Усе добре.

— Річ у тім, що коли я лише прийшла у відділ убивств, тільки й мови було про «справу Сніговика». Про те, що він мало не позбавив життя їх обох. І тебе теж. Але ж між вами все скінчилось ще до тієї історії, адже так?

— У певному сенсі, так, — відповів Харрі.

— А ти з ними згодом спілкувався?

Харрі похитав головою:

— Ми маємо спробувати про все забути. Допомогти Олегові про все забути. У такому віці ще можна забути.

— Не завжди. — Кая гірко усміхнулася.

Харрі глянув на неї:

— А хто зробив кращою тебе?

— Евен, — мовила вона швидко й упевнено.

— А можливо, якесь велике кохання?

Вона заперечно хитнула головою:

— Не було жодного Extra large. Усього кілька маленьких. І одне середнє.

— То припав тобі хтось до серця?

Вона лукаво глянула на нього.

— До серця?

Харрі посміхнувся.

— Коли я балакаю про таке, у мене часом вилітають старомодні вирази.

Вона не квапилася з відповіддю:

— Ну... трохи вабить до одного...

— І які перспективи?

— Поганенькі.

— Дай я вгадаю... — мовив Харрі, опустив трохи скло й запалив: — Отже, він одружений і каже, що заради тебе покине дружину й дітей, хоча навряд чи...

Вона розсміялася:

— Тепер я спробую вгадати: ти завжди вважав, що збіса добре знаєшся на людях, бо пам’ятаєш лише про ті випадки, коли твої здогади справдилися.

— Але ж він прохав тебе дати йому трохи часу?

— Знову мимо, — вона посумнішала. — Він нічого не каже взагалі.

Харрі кивнув. Щось іще крутилось на язиці, але розпитувати далі не став.

Над чорною лискучою поверхнею озера Люсерен стелився туман. Дерева стояли на берегах, похнюпивши плечі, мов зажурені мовчазні свідки. Тишу зривали команди, переговори по раціях та плескіт води, коли водолази падали голічерева у воду з гумових човнів. Пошуки почали поблизу берега, ближче до мотузяної майстерні. Керівники пошукових груп спрямовували нирців віялом навсібіч і тепер стояли на березі, викреслюючи прочесані квадрати, подаючи водолазам сигнали, смикаючи за мотузку, коли треба підніматися чи спускатися. Фахові водолази-рятівники, на кшталт Ярле Андреассена, при мотузці мали ще й телефонний дріт, під’єднаний до шолома, тож мали змогу залишатися на зв’язку. Відколи Ярле закінчив курси рятівників, спливло вже півроку, але й досі під час занурення пульс у нього шаленів. А прискорений пульс означає, що йому потрібно більше повітря. Досвідченіші хлопці з пожежної частини у Бріскебю дали йому прізвисько По­плавець, бо йому часто доводилось виринати, щоб змінити балон з киснем.

Ярле знав, що там, нагорі, досі білий день, але тут, під водою, стояла темна ніч. Він силкувався пливти за півтора метра від дна, як годиться за правилами, але все одно скаламутив воду при дні, отож, відбивши світло ліхтарика, вона частково засліпила його. Він знав, що обабіч нього пливуть інші водолази, але все одно почувався самотнім. Самотність та холод діймали до кісток. А пірнати треба було ще кілька годин. Він знав, що у його балоні залишилося менше повітря, ніж у інших нирців, і подумки вилаяв себе. Нехай би вже плівся у хвості з-поміж пожежників-рятувальників Осло, так хоч би не довелося осоромитися ще й перед добровольцями з місцевих клубів. Ярле вольовим зусиллям знову затамував подих. Але не заощаджуючи повітря, ні. Попереду, у жмуті проміння, у глибині ворушкого очеретяного лісу, що здіймався з в’язкого намулу, щось ворушилося. Щось неприродне для озерного дна, що ніяк не повинно тут бути. Якийсь чужорідний предмет. Саме через це він видавався неймовірним і водночас жаским. А можливо, то світло ліхтарика ковзнуло по чомусь і відбилося...

— Ярле, усе гаразд?

Це пролунав голос керівника групи водолазів. Він мав сторожко вслухатися в дихання своїх водолазів. Не тільки, щоб визначити, дихають вони чи ні, але й щоб визначити, чи вони хвилюються. Чи надмірно спокійні. Уже при двадцяти метрах занурення у крові розпочинається і надходить додатковий азот, отож може з’яви­тися сп’яніння від глибини — себто азотовий наркоз. Реакція пірнальника погіршується, навіть прості завдання даються важко, а на ще більшій глибині виникає запаморочення, тунельне бачення і навіть порушення поведінки. Ярле не знав достеменно, чи то просто оповідки пірнальників, буцімто водолази, регочучи, здирали з себе маски на глибині п’ятдесят метрів. Наразі він відчув лише легке сп’яніння, ніби трохи захмелів від червоного вина, бо іноді вони разом із дружиною полюбляють трохи хильнути суботніми вечорами.

— Усе гаразд, — озвався Ярле Андреассен і спробував вирівняти дихання. Втягуючи суміш азоту й кисню, він чув, як дзюркоче вода, коли він видихає цілі грона повітряних бульбашок, що відчайдушно ринули до поверхні.

Це був великий благородний олень. Він висів догори дриґом, здавалося, ніби його згубили величезні роги. Мабуть, пасся біля берега й упав. А може, хтось чи щось загнало його у воду, адже що йому ще тут робити? Схоже, заплутався в очереті та довжелезних стеблах водяних лілій, вочевидь, силкувався вискочити, але чимраз дужче заплутувався у цих зелених, в’язких щупальцях. Отак і пішов під воду, відчайдушно борсаючись, доки вистачило дихання. Опустився на дно й лежав, поки тіло не роздуло від розпаду й воно не наповнилося газом, і він знову почав спливати, зачепився величезними рогами за густе плетиво з усього, що росте на дні. За кілька днів гази з мертвого тіла вийдуть, і олень знов опуститься на дно. Як потопельник. Цілком імовірно, що саме так сталося з тим, кого вони шукають, тому тіло досі й не знайшли, адже воно не спливло. Тоді воно десь лежить на дні, в глибині, вкрите товстим шаром намулу. А він неминуче каламутить воду, перш ніж наблизиться до нього. Отож навіть такі маленькі ділянки, як оця, можуть берегти свої таємниці віками.

• Предыдущая
• 45/127
• Следующая