Леопард - Несбьо Ю - Страница 60

• Предыдущая
• 60/127
• Следующая

Скільки ще може тривати зв’язок з Каєю? Учора йому видалося, що вона завагалась. І кохалася не так жагуче, як зазвичай. Але Бельман знав напевно, що, поки він підіймається до вершин, як оце зараз, Кая буде йому підконтрольна. І не через те, що вона надто честолюбна й розуміє, що він як начальник допоможе їй у кар’єрі. Справа тут не у логіці, йдеться лише про біологію. Жінка, хай яка вона сучасна феміністка, у тому, що стосується підкорення альфа-самцеві, досі перебуває на рівні мавпи-самиці. Якщо Кая і завагалася, то лише через те, що усвідомила: він ніколи не полишить дружину заради неї. Можливо, треба трішки її заохотити. Адже він потребує, щоб вона надавала йому інформацію з відділу убивств, поки геть усі ниточки не розплутаються, поки битву не буде завершено. А війну — виграно.

Він підійшов до вікна, застібаючи ґудзики на плащі. Цей будинок він успадкував від батьків, розташований він у Манглеруді — не найпрестижнішому районі Осло, як на думку мешканців західної частини міста. Але ті, хто тут виріс, зазвичай не покидали його, бо цей район має свою неповторну атмосферу. Це його район. Звідси видно усе місто. Яке незабаром теж стане його містом.

— Ідуть, — мовив черговий.

Він стояв в одній з нових кімнат для допитів, котрі Крипос облаштував відеокамерами.

— О’кей, — відреагував Бельман.

Деяким слідчим подобається спочатку впустити у приміщення підозрюваного, змусити його зачекати, щоб він відчув, хто тут головний. А потім ефектно зайти й накинутися на нього, нехай виправдовується, нехай відчує, що вразливий. Бельману більше було до вподоби, щоб підозрюваного заводили, коли він уже сидів у кабінеті. Нехай бачить, на чиїй він території. Адже можна й так змусити його чекати, можна гортати й читати папери, відчуваючи, як того опановує чимраз сильніше хвилювання, й нарешті у слушний час звести очі й накинутися на нього. Зрештою, це особливості техніки ведення допиту, які він, звісно, радо обговорить з іншими фаховими слідчими. Бельман знову перевірив, чи горить червоний вогник, який показує, що прилади для запису допиту включені. Вовтузіння з технікою в присутності підозрюваного може звести нанівець геть усю ретельно налаштовану психологічну перевагу.

Глянувши у вікно, Бельман зауважив, як Колкка та Бівіс зайшли до кабінету поряд. Між ними крокував Тоні Лейке, котрого вони провадили з КПУ до Управління поліції.

Бельман глибоко вдихнув. Так, пульс у нього прискорився. Поєднання запалу та тривоги. Тоні Лейке відмовився від послуг адвоката. Спочатку це було тільки на краще для Крипосу, дозволяло діяти вільніше. Але разом з тим це сигнал: Лейке упевнений, що йому нічого боятися. Бідолаха не знає, що у Бельмана є докази: Лейке телефонував Еліасу Скугу невдовзі перед тим, як його вбили. Хоча Лейке стверджує, що навіть імені такого не чув.

Бельман прикипів поглядом до паперів і почув, як Лейке увійшов до кабінету. І як Бівіс зачинив за ним двері, відповідно до інструкції шефа.

— Сідайте, — запропонував Бельман, не дивлячись на чоловіка, що увійшов.

І почув, що Лейке таки сів.

Не відводячи очей від якогось непотрібного папірця, Бельман совав вказівним пальцем туди-сюди під нижньою губою, подумки повільно рахуючи. У маленькій зачиненій кімнатці тремтіла тиша. Один, два, три. Свого часу його з колегами посилали на курси з новітньої методики допиту, яку їх зобов’язали застосовувати. Вона називалася «investigative interviewing». Сенс її був, на думку цих далеких від дійсності знавців, у «відкритості, діалозі та довірі». Чотири, п’ять, шість. Бельман тоді не став сперечатися, адже методику затвердили на самій верхівці. Але який же, на думку цих університетських знавців, народ мали допитувати у Крипосі? Бідолашних та ладних до співпраці горопах, які приязно розкажуть усе, щойно їм підставлять плече, на якому можна поплакатись. Мовляв, попередня методика, традиційна американська дев’ятикрокова система допитування, прийнята у ФБР, антигуманна й маніпулятивна, вона примушує невинних визнавати провину за те, чого вони не скоювали, і взагалі контрпродуктивна. Сім, вісім, дев’ять. Гаразд, якщо перед тобою сидить вразливе жовтороте пташеня, згода, але що ж казати про покидьків? Вони ж тебе на сміх піднімуть з твоєю «відкритістю, діалогом та довірою»?

Десять.

Мікаель Бельман склав долоні дашком і звів очі:

— Ми знаємо, Лейке, що ви телефонували Еліасові Скугу з Осло й що за два дні опісля були у Ставангері. Й що ви його вбили. Ось такі факти у нас є. Але мене цікавить, чому ви це зробили. Чи ви не мали жодного мотиву, Лейке?

Це був крок номер один у дев’ятикроковій системі допитування, яку розробили агенти ФБР Інбау, Рейд та Баклі: конфронтація, спроба шокувати супротивника, одразу відправити його в нокаут, розкриваючи все, що відомо, показуючи, що заперечувати немає сенсу. Лишалось лише одне — зізнання. За таких обставин Бельман комбінував крок номер один з іще одним способом — поєднанням доведеного факту з кількома недоведеними. Наразі він поєднав точну дату дзвінка з тим, що Лейке їздив у Ставангер і що він і є убивця. Почувши перше, Лейке міркуватиме, ніби й щодо решти є докази. І що докази ті настільки незаперечні, що зостанеться лише дізнатись: навіщо?

Бельман зауважив, як Лейке ковтнув слину, як через силу вичавив посмішку, показуючи білі великі зуби, побачив, що збив його з пантелику, й зрозумів, що уже переміг.

— Ніякому Еліасу Скугу я не телефонував, — сказав Лейке.

Бельман зітхнув:

— Отже, ви хочете, щоб я показав вам роздруківку з облікового центру дзвінків «Теленора»?

Лейке знизав плечима:

— Я не телефонував. Нещодавно я загубив мобільний. Може, хтось телефонував цьому Скугові з нього?

— Не треба мудрувати, Лейке. Йдеться про ваш стаціонарний, домашній телефон.

— Ще раз кажу: я не телефонував йому.

— Почув. За адресним реєстром, ви мешкаєте сам?

— Так. Себто...

— Іноді у вас ночує ваша наречена. І часом ви прокидаєтесь раніше за неї, їдете на роботу, а вона лишається вдома сама.

— Трапляється. Але частіше я до неї навідуюсь.

— Ну ж бо, Лейке, невже спадкоємиця судновласника Галтунга не має розкішнішого кубельця, ніж ваше, га?

— Можливо, але принаймні моє затишніше.

Бельман, схрестивши руки на грудях, посміхнувся.

— Хай там як, якщо то не ви телефонували Скугові з вашої оселі, отже, то телефонувала вона. Маєте п’ять секунд, щоб заговорити правдиво, Лейке. Потому патрульна машина поїде у її кубельце й привезе її сюди у наручниках. Ми дозволимо їй зателефонувати батькові й повідомити, що ви звинувачуєте її у тому, що це вона телефонувала Скугові. Андерс Галтунг найме для дочки ватагу найкусючіших адвокатів Норвегії, а у вас буде справжній супротивник.

Лейке знову знизав плечима:

— Якщо ви гадаєте, що можете заарештувати дівчину з бездоганною, незаплямованою репутацією, то вперед. Але, як на мене, тоді справжнього супротивника отримаю не я.

Бельман роздивлявся співрозмовника. Невже він усе-таки недооцінив цього Лейке? Тепер уже не дізнаєшся, що у нього на думці. Утім, перший крок вичерпано. Зізнання не пролунало. Та пусте, є ще вісім. Крок номер два передбачає, що підозрюваному слід виказати симпатію, певне розуміння його мотивації. А це, своєю чергою, передбачає розуміння мотивів чи то чогось, що можна видати за норму. Одначе мотив, через який позбавлено життя всіх, хто одночасно ночував у тій самій хатинці, досі зовсім незбагненний, якщо не зважати на той факт, що мотиви, якими керуються здебільшого серійні убивці, приховані у таких куточках душі, у які мало хто з нас зазирає. Тому, готуючись до допиту, Бельман вирішив не дуже затримуватися на кроці розуміння та симпатії, а враз перейти до третього кроку, мотивувального: дати підозрюваному підстави до зізнання.

— Річ у тім, Лейке, що я вам не ворог. Я лише людина, яка прагне зрозуміти, чому ви чините так, як чините. Чим ви керуєтеся? Безсумнівно, ви людина тямуща й недурна, що випливає з ваших досягнень у бізнесі. Я вражений і захоплююся людьми, котрі, поставивши мету, досягають її, попри думку про них решти. Це ті, хто вирізняється із сірого загалу. Зізнаюся, що я теж із таких. Можливо, Тоні, я розумію вас краще, ніж ви гадаєте.

• Предыдущая
• 60/127
• Следующая