Леопард - Несбьо Ю - Страница 64
- Предыдущая
- 64/127
- Следующая
— Навіщо? Я припустив, що ти мала на те поважні причини.
Вона похитала головою, вже не стримуючи сліз.
— Гадки не маю, що він тобі наобіцяв, — мовив Харрі. — Може, якусь вагому посаду у новому всемогутньому Крипосі. І я мав рацію, кажучи, що чоловік, у якого ти закохалася, — одружений, що пообіцяє покинути заради тебе дружину й дітей, але ніколи так не вчинить.
Вона тихо схлипувала, опустивши голову, наче та зненацька нестерпно поважчала. Як квітка під дощем, подумав Харрі.
— Я тільки не збагну, чому ти зажадала зустрічі зі мною сьогодні увечері, — сказавши це, він несхвально глянув на сигарету. Може, почати палити якісь інші? — Спочатку я вирішив, що ти хочеш зізнатися, що це ти — кріт. Але хутко збагнув, що причина не в цьому. Чи ми на щось чекаємо? Щось має трапитись? Адже я уже поза грою, то яка тепер від мене шкода?
Вона, глянувши на годинник, шморгнула носом.
— Ми можемо поїхати до тебе додому, Харрі?
— Навіщо? На нас хтось там чекає?
Вона кивнула.
Харрі залпом випив рештки з фляжки.
Двері були зламані. Дерев’яні тріски на сходах свідчили, що довбали ломом. Без мудрувань. Не намагаючись ламати обережно. Так діє поліція.
Харрі озирнувся на сходах і глянув на Каю, котра, вийшовши з машини, стояла, схрестивши руки на грудях. Потім зайшов у будинок.
Вітальня стояла темна, єдине світло сюди проникало з відкритого бару. Але й цього було достатньо, щоб упізнати чоловіка, який сидів у тіні біля вікна.
— Комісаре Бельмане, — мовив Харрі, — ти сидиш у батьковому кріслі.
— Я насмілився на це, — сказав Бельман, — бо канапа має доволі своєрідний запах. Навіть пес злякався.
— Чи можу я щось тобі запропонувати? — Харрі кивнув у бік бару й сів на канапу. — Чи ти вже сам причастився?
У напівпітьмі Харрі зауважив, що комісар похитав головою.
— Не я, пес знайшов.
— М-м-м... Гадаю, ви маєте ордер на обшук, але мені цікаво, на якій підставі?
— Анонімне повідомлення про те, що ти контрабандою завіз у країну наркотики, використавши для цього невинну людину, й що, ймовірно, вони у твоїй оселі.
— Справді?
— Собака, натренований шукати наркотики, знайшов дещо — кавалок жовто-коричневої речовини, загорнений у фольгу. Незрозумілої речовини, не схожої на ті, що ми зазвичай конфісковуємо у межах країни. Оце й думаємо, чи не віддати його на аналіз.
— Думаєте?
— Можливо, це опіум, а може, пластилін чи глина. Усе залежить від...
— Від чого залежить?
— Від тебе, Харрі. Й від мене.
— Невже?
— Якщо погодишся зробити нам послугу, може, я таки вирішу, що це пластилін, і нічого не віддаватиму в лабораторію. Адже керівник має заощаджувати ресурси, чи не так?
— Ти керівник, тобі видніше. Що за послуга?
— Ти — людина, з якою можна говорити відверто, тому, Холе, скажу тобі все, як є. Хочу, щоб ти взяв на себе роль цапа-відбувайла.
На самісінькому дні пляшки «Джима Біма», що стояла на журнальному столику, виднілося щось коричневе, але Харрі утримався від спокуси прикласти її до губ.
— Щойно ми мусили відпустити Тоні Лейке, позаяк чоловік має непохитне алібі щонайменше у двох випадках убивств. Усе, що ми на нього маємо, — це дзвінок одній із жертв. Ми надто відверті були із пресою. Тепер ЗМІ укупі з Лейке та його майбутнім тестем зададуть нам перцю. Сьогодні увечері маємо зробити заяву для преси. Й у цій заяві говоритиметься, що затримання відбулося на основі ордера, який ти, досить неоднозначна особистість Харрі Холе, маніпуляціями отримав у бідолашного недосвідченого прокурора в Управлінні поліції. Усе було суто твоєю ініціативою, ти діяв особисто, тож саме ти й береш на себе відповідальність. Крипос має до справи лише частковий стосунок, позаяк там припустили, що арешт — незаконний, втрутились під час допиту, з’ясували всі обставини справи. Потому Лейке негайно відпустили. Ти підеш зі мною й підпишеш заяву для преси й більше ніколи про все це й словом не прохопишся. Зрозумів?
Харрі ще раз кинув оком на рештки на дні пляшки.
— М-м-м... Оце так! Невже ти гадаєш, що преса отак просто все проковтне після того, як ти гордо заявив, що арешт — то твоя особиста заслуга?
— Я лише взяв на себе відповідальність, саме так зазначатиметься у заяві для преси. Мій обов’язок як керівника — очолити затримання, навіть якщо ми мали підозри, що поліцейський помилився. Але коли Харрі Холе згодом почав наполягати, що має грати під час операції провідну роль, я не заперечував, оскільки, по-перше, він старший інспектор, а по-друге, не є співробітником Крипосу.
— А моя мотивація в тому, що я маю це підписати, бо якщо ні — то мене засудять за контрабанду й зберігання наркотиків?
Бельман, склавши долоні дашком, погойдався у кріслі.
— Саме так. Але найістотніше у цій мотивації те, що тебе можуть посадити у КПУ, і негайно. Прикро, але тобі краще було б провести цей час у лікарні з батьком, адже йому, як на мене, зовсім мало лишилось. І це справді прикро.
Харрі відхилився на спинку канапи. Він знав, що теоретично мав знавісніти. І що колишній Харрі, отой — молодий, — безперечно, оскаженів би. Але теперішньому Харрі над усе кортіло устромити носа в канапу, яка смерділа блювотинням та потом, заплющитися й сподіватися, що вони всі підуть геть: Бельман, Кая, тіні при вікні. Але мозок за звичкою міркував далі.
— Якщо не зважати на мене, — почув Харрі власні слова, — невже Лейке особисто підтвердить цю версію? Він же знає, що його заарештовував й допитував саме Крипос.
Він збагнув, яку почує відповідь, перш, ніж Бельман озвався:
— Лейке знає, що будь-який арешт — це завжди пляма на репутації, певні підозри. Що само по собі не до душі Лейке саме зараз, коли він намагається заслужити довіру інвесторів. І найкращий спосіб позбутися такої тіні на імені — підтвердити версію, що арешт — сліпий постріл, наслідок нехлюйства представника поліції, який з’їхав з глузду. Згоден?
Харрі згідливо кивнув.
— Поза тим, це має стосунок до честі мундира... — додав Бельман.
— Отже, я врятую честь поліцейського мундира, якщо візьму всю провину на себе, — мовив Харрі.
Бельман посміхнувся:
— Я завжди був певен, що ти тямущий чоловік, Холе. Чи з цього випливає, що ми порозумілися?
Харрі замислився. Якщо Бельман зараз піде, то можна перевірити, чи дійсно у тій пляшці ще лишилась крапля віскі. Він кивнув.
— Ось заява для преси. Хочу, щоб ти підписав отут, унизу. — Бельман подав через стіл аркуш паперу та ручку. Для читання було занадто темно. Та це вже не важило нічого. Харрі підписав.
— Чудово, — мовив Бельман, схопив аркуш і скочив на ноги. У світлі вуличного ліхтаря бойова раскраска на його обличчі засвітилася. — І загалом, це на краще для нас усіх. Поміркуй про це, Харрі. І трішки перепочинь.
«Милосердна дбайливість переможця», — промайнуло у думках Харрі. Він заплющив очі й відчув, як сон розкриває йому свої обійми. Потім поволі розплющив очі, обережно підвівся й пішов слідом за Бельманом на сходи. Кая досі стояла біля авто, схрестивши руки на грудях.
Харрі побачив, як Бельман по-змовницькому кивнув Каї, котра у відповідь знизала плечима. Побачив, як Бельман, перейшовши через дорогу, сів у авто — те саме, яке він помітив на Людер-Сагенс-гате того вечора, потім завів двигун і поїхав геть. Кая підійшла до сходів. Голос у неї захрип від сліз.
— Чому ти вдарив Бйорна Гольма?
Харрі розвернувся, намірившись повернутися до оселі, але вона була меткіша, подолала східці за два кроки, стала між ним та дверима, заступаючи шлях. Він відчув на своєму обличчі її гарячковите дихання:
— Ти ударив його лише після того, як зрозумів, що він не завинив. Навіщо?
— Іди, Кає!
— Не піду!
Харрі поглянув на неї. Хіба таке поясниш? Несподіваний біль, коли розумієш, у чому річ. Біль, через який лупиш у здивоване, місяцеподібне, ні в чому не винне обличчя, яке є дзеркальним відбитком твоєї власної щирої довірливості.
— Що ти хочеш знати? — спитав він і сам відчув, як голос наливається металом від гніву. — Адже я справді довіряв тобі, Кає. Тож мені лишається тільки привітати тебе. Вітаю з прекрасно виконаним завданням. А тепер дозволь мені піти до хати, гаразд?
- Предыдущая
- 64/127
- Следующая
