Леопард - Несбьо Ю - Страница 72

• Предыдущая
• 72/127
• Следующая

— Тато сказав, що ти вдома, чому ти раніше не телефонував?

— Я не був готовий, Сестреня. Зараз готовий. А ти?

— Я завжди готова, Харрі. Ти ж знаєш.

— Слушно. Пообідаймо у місті, потім провідаємо тата. Я запрошую.

— Гаразд! У тебе такий радісний голос, Харрі. Це не через Ракель? Ти розмовляв із нею? Я вчора з нею розмовляла. Що це там за звук?

— Це грінки попадали додолу з пакунка. А що вона хотіла?

— Вона питала про тата. Дізналася, що він нездужає.

— І все?

— Усе. Ні. У Олега все добре.

Харрі ковтнув слину:

— Чудово. Скоро побачимось.

— Тільки не забудь. Я така рада, що ти вдома, Харрі! Я маю стільки всього тобі розповісти!

Харрі поклав мобільний на стіл на кухні й нахилився, щоб підняти грінки, що попадали з підлоги. І тут мобільний знову задзеленчав. Із Сестреням таке бувало: щойно поклавши слухавку, згадувала, що забула розповісти щось важливе. Він випростався.

— Що іще?

Голосне кахикання. Потім голос, чоловік назвався Абелем. Ім’я видалося знайомим, тож Харрі машинально почав порпатися в пам’яті. Там у суворо хронологічній послідовності зберігалися течки з минулими справами. Він пам’ятав усе: імена, обличчя, номери будинків, дати, голос, колір і модель авта. Хоча зненацька міг забути, як звати сусідів, з якими протягом трьох років мешкав в одному під’їзді, чи коли в Олега день народження. Це зветься професійною пам’яттю слідчого.

Харрі слухав мовчки.

— Розумію, — мовив він нарешті. — Дякую, що зателефонували.

Він від’єднався й набрав інший номер.

— Крипос, — мовив утомлений голос на комутаторі. — Ви зателефонували Мікаелю Бельману.

— Так. Холе. З відділу вбивств. А де Бельман?

Голос повідомив, де комісар.

— Слушно, — відповів Харрі.

— Що? — позіхнула дівчина на комутаторі.

— Зрештою, це його улюблене заняття, хіба ні?

«Шейєнський скеледром» — повідомляла вивіска на скляних дверях, що дивилися просто на парковку. Він прочинив двері й увійшов усередину. Зупинився на сходах, пропускаючи гурт веселих школярів, що прямували до виходу. Роззувся, лишив черевики обіч сходів. У просторій залі пів­дюжини людей висіли на різній висоті на десятиметрових стендах для скелелазіння. І попри те, що це були лише стіни, вони були подібні до гірських схилів з пап’є-маше у фільмах про Тарзана, котрі Харрі з Ейстейном дітьми дивилися у кінотеатрі «Сімра». Різнилися лише тим, що на цих скелях висіли барвисті гаки з вузлами й гачки-застібки. Від синіх матів, по яких крокував Харрі, відгонило милом та прілими ногами. Він став біля кремезного кривоногого чолов’яги, котрий пильно стежив за виступом у себе над головою. Від його ременів зі спорядження тягнулася мотузка до чоловіка, який висів на руці за вісім метрів над ними. Чоловік розгойдався, закинув п’яту за рожевий грушоподібний гак, другою ногою став на маленький виступ і, підтягнувши мотузку, витончено й плавно намотав її на якір.

— Є! — крикнув він і, хитнувшись на мотузці, вперся ногами в стіну.

— Захват п’ятою, — прокоментував Харрі. — Полюбляє твій бос усякі штукенції, еге ж?

Юссі Колкка не відповів і навіть не удостоїв Харрі погляду, лише сіпнув за важіль спускового пристрою.

— В офісі сказали, що я знайду тебе тут, — повідомив Харрі скелелазові, що спустився на мотузці вниз.

— Я займаюся тут щотижня за графіком, — пояснив Бельман. — Тренуватися у робочий час — одна з переваг служби в поліції. А ти, Харрі? Досить натренований. Пристойні м’язи. Для скелелазіння — те, що потрібно.

— Бракує честолюбства, — відповів Харрі.

Широко розставивши ноги, Бельман приземлився, трохи потягнув за мотузку, щоб послабити вузол-вісімку.

— Не збагнув.

— Не бачу сенсу в тому, щоб видиратися так високо. Більше до вподоби видряпуватися іноді по пагорбах десь у горах.

— Видряпуватися... — пирхнув Бельман, розстебнувши й знявши з себе спорядження. — А ти знаєш, що падати з двометрової висоти без мотузки болісніше, ніж із тридцятиметрової з мотузкою?

— Так, — криво посміхнувся Харрі. — Знаю.

Бельман сів на лавку, роззув черевики для скелелазіння, що скидалися на балетки, й, поки Колкка збирав і змотував мотузку, розтирав собі ноги.

— Отримав моє повідомлення?

— Отримав.

— Тоді нащо так поспішати, адже ми все одно о другій побачимось?

— Я хотів дещо прояснити, Бельмане.

— Прояснити?

— Перш ніж ми зустрінемося з усіма, треба домовитись про умови, на яких я стану частиною команди.

— Команди? — реготнув Бельман. — Ти про що, Харрі?

— Ти хочеш, щоб я висловився точніше? Я не потрібен тобі, щоб зателефонувати в Австралію й умовити ту дівчину прилетіти сюди й стати живцем, ти самотужки тут даси раду. Ти потребуєш моєї допомоги.

— Харрі, відверто кажучи, зараз...

— Ти маєш втомлений вигляд, Бельмане. Ти ж і сам зауважив це, хіба ні? По-твоєму, після убивства Маріт Ульсен на тебе нестерпно тиснуть. — Харрі сів на лаву поруч з комісаром. Навіть сидячи він був сантиметрів на десять вищим. — У пресі день у день шалена круговерть. Ані проминути газетну ятку, ні телевізор увімкнути без того, щоб тобі не нагадали про справу. Ту, яку ти не розкрив. Справу, через яку до тебе повсякчас прискіпується начальство. Це саме через неї доводиться влаштовувати прес-конференції, на яких на тебе гуртом, один з-поперед одного, налітають стерв’ят­ники, за­си­паючи питаннями. А тепер ще чолов’яга, якого ти власноруч випустив, десь здимів. А стерв’ятників-газетярів щодень більшає, дехто вже клекоче шведською, датською, а часом уже й англійською. Я був на твоєму місці, Бельмане. Незабаром вони, хай їм біс, французькою заговорять. Бо ти мусиш розкрити цю справу, Бельмане. А вона не рушить з місця.

Бельман мовчав, жовна на обличчі випнулись. Підійшов Колкка, заховав мотузку в наплічник, але Бельман кивнув головою: іди геть. Фін, ніби слухняний тер’єр, перевальцем по­шкандибав до виходу.

— Чого тобі треба, Харрі?

— Я пропоную вирішити все тут, віч-на-віч, а не привселюдно.

— Отже, ти прагнеш, щоб я благав тебе про допомогу?

Харрі зауважив, як Бельманове обличчя змінилося.

— Гадаєш, ти зараз у такому становищі, щоб торгуватися зі мною, Харрі?

— Та... гадаю, воно давно не було таким вигідним.

— Помиляєшся.

— Кая Сульнес відмовляється на тебе працювати. Бйорна Гольма ти підвищив, посадивши в офіс. Якщо ти пошлеш його знову на місце злочину, він лише зрадіє. Зараз я єдина людина, на яку ти можеш хоч якось натиснути, Бельмане.

— Хіба ти забув, що я можу тебе засадити? Тоді ти й батька живим не побачиш.

Харрі похитав головою:

— Бачитись більше нема з ким, Бельмане.

Мікаель Бельман здивовано повів бровою.

— Уранці телефонували з лікарні, — пояснив Харрі. — Вночі батько впав у кому. Абель, його лікар, каже, що батько вже не оговтається. Про що ми з батьком не встигли побалакати, уже ніколи не добалакаємо.

Бельман мовчки дивився на Харрі. Утім, на Харрі скорше дивились його очі, карі ніби у лані, але погляд цих очей був спрямований усередину. Харрі знав, що там, усередині, ймовірно, радиться якийсь комітет, і, як видається, між його учасниками виникли серйозні неузгодження. Бельман навмисне повільно відстібав від пояса торбинку з магнезією, наче прагнув виграти час. Щоб поміркувати. Потім рвучким, роздратованим рухом запхнув торбинку в наплічник.

— Якби я справді попросив тебе допомогти, не маючи змоги на тебе натиснути... — нарешті сказав він, — то з якого дива тобі б погоджуватись?

— Гадки не маю.

Бельман, відсунувши наплічник, глянув на Харрі.

— Гадки не маєш?

— Загалом — зовсім не через любов до тебе, Бельмане. — Харрі передихнув. Покрутив у руках пачку з сигаретами. — Спробую тобі пояснити: навіть людина, яка вважає себе безхатченком, часом усвідомлює, що має домівку. Місце, де вона хотіла б колись бути похованою. А знаєш, де б я хотів спочити по смерті, Бельмане? У парку перед Управлінням поліції. Не тому, що глибоко люблю поліцію, й не тому, що так званий корпоративний дух вартує щось для мене. Аж ніяк: мені по цимбалах боязка поліцейська вірність, кровозмісне кумів­ство, яке існує лише через страх, що одного чорного дня тобі теж знадобиться послуга у відповідь. Колега, котрий здатен відомстити тобі чи за нагоди дати потрібні свідчення, а як знадобиться, подивитися на щось крізь пальці. Я ненавиджу усе це. — Харрі обернувся до Бельмана. — Але поліція — це все, що я маю. Це моє плем’я. А розплутувати убивства — моя робота. Байдуже, чи то для Крипосу, чи для відділу убивств. Ти здатен це второпати, Бельмане?

• Предыдущая
• 72/127
• Следующая