Леопард - Несбьо Ю - Страница 78

• Предыдущая
• 78/127
• Следующая

— Іска Пеллер, — мовив він уголос. — Австралійка. Вона у Ховасхютті. Як гадаєш? Чи вона щось бачила?

Голосові зв’язки чоловіка біля пічки дозволяли лише прохрипіти:

— Поліція. Поліція у Ховасхютті.

— Знаю. Про це пишуть у газетах. Лише один слідчий.

— Вони там. Поліція винайняла хатинку.

— Невже? — Він глянув недовірливо. Невже поліція влаштувала засідку? А це падло, що сидить перед ним, намагається допомогти йому, порятувати, щоб він, бачте, у пастку не втрапив? Лише від цієї думки його охопила лють. Але та жінка таки щось бачила, чому б тоді вони привезли її аж із Австралії. Чи, може? Він схопив коцюбу.

— Трясця, як від тебе тхне? Чи ти наклав у штани?

Голова жертви знов упала на груди. Чолов’яга явно переселився у це місце. У шухлядах лежало кілька особистих речей. Лист. Якісь інструменти. Кілька старих сімейних фото. Паспорт. Ніби мрець прагнув утекти, планував переїхати деінде. Деінде, але не туди, де опинився, біля самого вогнища, де йому судилося мучитися за свої гріхи. Хоча часом спадало на думку: може, за усією цією чортівнею стоїть не цей мрець. Адже ж є межа болю, який людина здатна стерпіти, перш ніж у неї розв’яжеться язик.

Він знову перевірив телефон. Кат його бери, зв’язку немає...

Але ж як смердить! Свинарник. Треба підвісити його там, щоб підсох. Саме так колись робили з копченим м’ясом.

Кая лягла у спальні, сподіваючись хоч трошки передрімати перед вартуванням. Колкка налив кави спочатку собі, потім Харрі.

— Дякую, — мовив Харрі, уткнувшись очима в темряву.

— Дерев’яні, — мовив Колкка, розглядаючи лижі Харрі біля каміна.

— Це батькові, — пояснив Харрі. Він знайшов усе лижне спорядження у підвалі будинку в Уппсалі. Палиці були нові, з якогось металевого сплаву й видавалися легшими за повітря. Харрі навіть спало на думку, чи не заповнені вони всередині гелієм? Але лижі були старі, широкі гірські лижі.

— Змалку ми щороку на Великдень їздили у дідову хатинку на горі Леша. Батько завжди прагнув видертися саме на цю вершину. Тому казав нам з сестрою, що нагорі є кіоск, де продають пепсі-колу. Сестреня обожнювала її. Тож якщо ми подолаємо цей останній підйом, то...

Колкка кивнув і погладив рукою нижній непофарбований бік лиж. Харрі зробив ковток кави.

— Сестреня між Великоднями забувала, що це обман. І я теж хотів забути. Але я намагався запам’ятати все, що розповідав мені батько. Правила поведінки у горах, як орієнтуватися без компаса, як вижити під лавиною. Про норвезькі королівські династії, династії китайських імператорів, американських президентів.

— Добрі лижі, — мовив Колкка.

— Трохи закороткі.

Колкка сів біля вікна в іншому кутку кімнати:

— Так, дитиною не віриться, що колись батькові лижі стануть тобі закороткими.

Харрі почекав трохи. Потім іще. І врешті почув.

— Вона була така гарна, — мовив Юссі Колкка. — Мені здавалося, що я теж їй подобаюсь. Дивно. Я лише торкнувся її грудей. Вона не пручалася. Мабуть, злякалася.

Харрі пересилив бажання підвестися й вийти геть.

— Це правда, — вів далі Колкка. — Доводиться служити тому, хто витягнув тебе із багна. Навіть коли знаєш, що тебе використовують. А що вдієш? Часом доводиться визначатися, на чий бік пристати.

Коли Харрі відчув, що словесний потік обмілів, він підвівся і вийшов на кухню. Обшукав усі шафки, відчайдушно сподіваючись натрапити на те, що, як він знав напевне, знайти тут неможливо, намагаючись відвернути увагу від голосу, що шалено горланив у його душі: «Хоч би чарочку, одну-однісіньку!»

У нього з’явився шанс. Один-єдиний. Привид відстебнув ланцюг, підняв його, вилаявся, сказав щось про сморід і копняками погнав його у ванну, де штовхнув на долівку під душем й увімкнув воду. Потім привид постояв там трохи, роздивляючись його і намагаючись зателефонувати по мобільному. Знову вилаявся через те, що немає зв’язку, пішов у вітальню, де, як він чув, намагався зателефонувати ще раз.

Хотілося плакати. Він утік сюди, сховався, прагнучи, щоб його не знайшли. Улаштувався у покинутій хатинці в горах, прихопивши все необхідне. Гадав, що нарешті тут він у безпеці, адже навколо прірви та урвища. У безпеці від привида. Він не плакав. Адже, поки вода просочувалася крізь сорочку, розм’якшуючи обгорілі клапті, що припеклися до спини, він зрозумів, що це шанс. Його власний мобільник у кишені штанів, котрі лежали на стільці біля раковини.

Він намагався підвестися, але ноги його не слухались. Нічого, до стільця всього метр. Обіперся чорними обпеченими руками об долівку, силкуючись не зважати на біль, посунув тіло уперед, чув, як лопалися пухирі від опіків, відчував, як посилюється сморід, але з другої спроби він досяг мети, пошукав у кишенях і добув мобільний. Виявилося, що він увімкнений і зв’язок є. Список контактів. Свого часу він записав номер того поліцейського, головно для того, щоб бачити на дисплеї, якщо той надумає йому зателефонувати.

Він натиснув кнопку виклику. Здавалося, ніби телефон затамував подих у вічності між гудками. Один-єдиний шанс. Душ шумить, він його не почує. Нарешті! Почувся голос поліцейського. Він перебив його своїм хрипким шепотом, але голос продовжував говорити, ніби не чуючи. І раптом він зрозумів, що то автовідповідач. Він чекав, поки голос замовк­не, стиснув телефон, відчув, як луснув пухир на руці, але утримував слухавку. Не міг її випустити з рук. Йому треба залишити повідомлення... святий Боже, де ж довгі гудки?

Він не чув, як той увійшов, душ заглушив легкі кроки. Той вирвав з рук телефон, він побачив, як піднімається лижний черевик, щоб дати копняка...

Коли він знов отямився, чоловік стояв поруч і з цікавістю роздивлявся його мобільний.

— Ти диви, у нього є зв’язок!

Чоловік вийшов з ванної, набираючи номер, потім усе заглушив душ. Але незабаром повернувся.

— Ходімо покатаємось. Ти та я. — Раптом настрій у привида покращився. В одній руці він тримав паспорт. Його власний паспорт. А в іншій — обценьки з ящика з інструментами.

— Розтули рота.

Він ковтнув слину. Святий Боже, спаси й помилуй!

— Розтули рота, кажу!

— Змилостився! Присягаюсь, я все тобі розповів...

Він більше нічого не встиг сказати, бо рука обхопила його горлянку, й повітря перестало надходити у легені. Він трохи поборовся. Потім нарешті накотилися сльози. І він розтулив рота.

Бйорн Гольм та Беата Льонн стояли біля великого металевого стола у лабораторії й дивилися на сині лижні штани, котрі лежали перед ними під яскравим світлом лампи.

— Цілком очевидно, що це пляма від сперми, — сказала Беата.

— Скорше смуга, — мовив Бйорн Гольм. — Поглянь на форму.

— Малувато для еякуляції. Скидається, ніби хтось провів мокрим членом по сідниці того, на кому були ці штани. Ти казав, що Брюн, найпевніше, гомосексуаліст?

— Так, але, за його словами, після того, як він позичив штани Аделе, він їх не надягав.

— Тоді я б сказала, що сліди типові для зґвалтування. Треба зробити аналіз ДНК, Бйорне.

— Згодний. А яка твоя думка щодо цього? — Гольм показав на дві майже непомітні плями під обома задніми кишенями блакитних штанів з костюма медсестри.

— Що це?

— Хай там як, а прати поки що не слід. Це — похідна речовина нонілфенолу, відомого як ПСГ. Використовують для догляду за авто.

— Вона, безперечно, на цьому сиділа.

— І не лише сиділа, бо речовина глибоко всоталась у тканину, вона ніби втерла її дупою. Добряче втерла. Отак, — й він завихляв стегнами туди-сюди.

— Гаразд. Чи є припущення, навіщо вона це робила?

Беата зняла окуляри й глянула на Бйорна Гольма, що перебирав губами, відчайдушно намагаючись точніше висловити те, що спало зараз йому на думку.

— Секс в одязі? — підказала Беата.

— Так, — зітхнув полегшено Бйорн.

— Гаразд. І де ж ця жінка, яка не працює у лікарні, але носить лікарняну форму, могла займатися сексом в одязі, втираючи собі в дупу ПСГ?

• Предыдущая
• 78/127
• Следующая