Привид - Несбьо Ю - Страница 21

• Предыдущая
• 21/104
• Следующая

На чоловікові була добре випрасувана блакитна сорочка, і Харрі спало на думку, що у своїй молодості цей чоловік носив таку ж саму.

— Слухаю, — сказав чоловік. Відкрите добродушне обличчя. Очі дивляться так, наче увесь час їм доводилося бачити лише приязнь і доброту. На нагрудній кишені — маленька вишита фігурка гравця в поло.

Харрі відчув, що в роті у нього пересохло. Він зиркнув на пластинку з ім’ям власника будинку.

«Ракель Фауке».

Однак замість Ракель на порозі стояв оцей чоловік з привабливим, але безвольним обличчям і тримав рукою двері так, наче цей будинок належав йому. Харрі знав, що має декілька варіантів початкового гамбіту, але він зупинив свій вибір ось на якому:

— А ви хто такий?

Чоловік на порозі сотворив такий вираз обличчя, який Харрі ніколи б не вдалося відтворити: незнайомець насупився і посміхнувся одночасно. Той вираз мав означати поблажливе здивування вищої особи, спричинене нахабністю якогось унтерменша.

— Оскільки ви — надворі, а я — в хаті, то було б природніше, коли б ви перші сказали мені — хто ви такий. І що вам потрібно.

— Воля ваша, — погодився Харрі, гучно позіхнувши. «Знову спати хочеться. Це часовий зсув винуватий, а що ж іще?» — Я прийшов сюди поговорити з жінкою, чиє ім’я викарбуване на табличці під дзвінком.

— А ви від кого?

— Від «Свідків Ієгови», — відповів Харрі, поглянувши на годинника.

Чоловік миттю поглянув повз Харрі, видивляючись його напарника, який неодмінно мав би тут бути, бо «Свідки» по одному не ходять.

— Мене звуть Харрі, і я приїхав сюди з Гонконгу. Де вона?

Чоловік на порозі здивовано вигнув брови.

— Ви — Харрі?

— Оскільки це ім’я було модним у Норвегії впродовж останніх півстоліття, можна з великою часткою вірогідності припустити, що це — дійсно моє ім’я.

Тепер незнайомець, кивнувши головою і злегка посміхнувшись, придивився до Харрі уважніше, немов подумки прокручуючи раніш отриману інформацію про суб’єкта, який перед ним стояв. Але ніщо в його поставі не свідчило про те, що він збирається впустити його всередину чи відповісти на його запитання.

— Ну, що скажете? — спитав Харрі, змістивши свою вагу на одну ногу.

— Я передам їй, що ви приходили.

Харрі зреагував ногою миттєво. Він чисто інстинктивно підняв угору підошву, і двері ляснули по ній, а не по верхній частині черевика. Цього трюку він навчився на своїй новій роботі. Незнайомець поглянув на ногу Харрі, а потім на нього самого. Поблажливо-веселе здивування як вітром здуло. Він хотів був щось сказати. Якусь нищівну фразу, яка відразу б відновила статус-кво. Але Харрі знав, що чоловік передумає. Неодмінно передумає, уздрівши вираз обличчя Харрі, бо цей вираз часто змушував людей передумувати.

— Ви б краще... — почав незнайомець. І замовк. Кліпнув один раз. Харрі почекав. Поки з’явиться розгубленість. Вагання. І почнеться відступ. Кліпнув удруге. Чоловік прокашлявся.

— Вона вийшла.

Харрі продовжував стояти як вкопаний. Запала дзвеняча тиша. Дві секунди. Три.

— Е-е-е... навіть не знаю, коли вона повернеться.

На обличчі у Харрі не поворухнувся жоден м’яз, зате фізіономія незнайомця стрибала від одного виразу до іншого, немов шукаючи, за яким з них сховатися. І нарешті зупинилася на тому, з якого почала: на приязному.

— Мене звуть Ганс Крістіан. Е-е-е... вибачте за мою непривітність. Але сюди вже приходило багацько химерних людей, які допитувалися про обставини цієї справи, тому вкрай важливо, щоби Ракель мала хоча б трохи спокою. Я — її пові­рений.

— Її?

— Їх — Ракелі та Олега. Проходьте, будь ласка.

Харрі кивнув.

На столі у вітальні лежали купи газет. Харрі підійшов до них. Документи справи Олега. Звіти. Висота стосів свідчила, що вони рили інформацію, не шкодуючи сил.

— Дозвольте запитати: а що вас сюди привело? — поцікавився Ганс Крістіан.

Харрі мовчки погортав газети. Проглянув результати ДНК-аналізів. Заяви свідків.

— А що ви...

— А що я?

— А що ви тут робите? Невже ви не маєте офісу, де могли б зайнятися підготовкою документів для захисту?

— Ракель теж хоче брати в цьому участь. Вона ж сама юрист. Послухайте, Холе, я чудово знаю, хто ви, знаю, що для Ракелі й Олега ви були близькою людиною, але...

— А наскільки ви їм близькі, якщо чесно?

— Я?

— Так, ви. Бо, схоже, саме ви взяли на себе відповідальність забезпечити їх всебічною підтримкою й турботою.

Харрі було байдуже, що він зробив такий відвертий натяк, він збагнув, що видав себе, і побачив, як його опонент з цікавістю подивився на нього. А ще він збагнув, що втратив ініціативу.

— Ми з Ракель — давні друзі, — пояснив Ганс Крістіан. — Я народився й виріс неподалік, ми разом вивчали право, і...отак воно сталося. Якщо найкращі роки свого життя проводити разом, то неминуче виникають міцніші узи.

Харрі кивнув. Він знав, що йому не слід було розкривати рота. Знав, що коли розкриє, то все, що він скаже, лише погіршить ситуацію.

— Гм, дивно. За наявності уз, про які ви ведете мову, досить дивною виглядає та обставина, що коли ми з Ракель були разом, я вас ніколи не бачив і нічого про вас не чув.

Ганс Крістіан не зміг відповісти на це запитання. Двері розчинилися. Й увійшла вона.

Харрі відчув, як його серце наче пазурі вхопили, міцно стиснули і почали смикати туди-сюди.

Її фігура залишилася такою ж самою: стрункою й прямою. Обличчя теж було таке саме: серцеподібне, з темно-карими очима та трохи зашироким ротом, який так любив сміятися. Волосся також було майже таким самим, як і раніше: довгим, хоча трішечки світлішим. Але очі Ракелі змінилися. То були очі загнаної тварини — полохливі й широко розкриті. Та коли їхній погляд упав на Харрі, то йому здалося, наче щось все ж таки повернулося. Щось від тієї людини, якою вона колись була. Від того, якими вони були.

— Привіт, Харрі, — сказала вона. І разом зі звуком її голосу повернулося все решта, все решта пригадалося.

Двома широкими кроками він підійшов до неї й обійняв. Відчув запах її волосся. Дотик її пальців на своїй спині. Вона першою розімкнула обійми і відпустила його. Він ступив крок назад і поглянув на неї.

— Маєш гарний вигляд, — сказав він.

— Ти теж.

— Брехуха.

Вона поспішила посміхнутися, бо її очі вже наливалися слізьми.

Вони так і лишилися стояти. Харрі дозволив їй вивчати себе поглядом, придивлятися до свого постарілого обличчя з новим шрамом.

— Харрі, — повторила вона, а потім схилила набік голову і розсміялася. Перша сльоза затремтіла на вії і впала, утворивши стрічку на гладенькій шкірі її щоки.

Десь у кімнаті чоловік з гравцем у поло на сорочці нарочито кашлянув і сказав щось про те, що має йти на збори.

І вони лишилися самі.

Коли Ракель робила каву, він помітив, що вона очей не зводила з його металевого пальця, але обоє утрималися від коментарів. Між ними існувала мовчазна домовленість: жодним словом не згадувати Сніговика. Тож Харрі вмостився за столом на кухні і натомість став розповідати їй про своє життя в Гонконгу. Розповів те, що мав змогу розповісти. Що робота «борговим консультантом» на Германа Клюйта в сфері неоплачених рахунків полягає в зустрічах з клієнтами-боржниками з метою по-дружньому і ненав’язливо освіжити їхню пам’ять. Коротше кажучи, його консультації полягали в пораді сплатити борг настільки швидко, наскільки це дозволяють реальні обставини. Харрі пояснив, що його головним і мало не єдиним професійним аргументом був зріст один метр дев’яносто три сантиметри в шкарпетках, а також широкі плечі, почервонілі очі та свіжий шрам.

— Доброзичливий діловий підхід. Багатонаціональна публіка в Гонконгу, Тайвані та Шанхаї, вдягнена в костюми з краватками. Готелі, де харчі й напої подаються в номери. Елегантні офісні споруди. Цивілізовані приватні банки в швейцарському стилі з китайським колоритом. Західні рукостискання та ввічливі фрази. І азійські посмішки. Загалом, усі боржники платять наступного ж дня. Герман Клюйт задоволений. Ми розуміємо один одного.

• Предыдущая
• 21/104
• Следующая