Выбери любимый жанр

Привид - Несбьо Ю - Страница 44


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

44

Він розсміявся.

— Я приведу з собою дівчину, — пообіцяв я. — До речі, її звуть Ірен.

Кульгавий відразу ж кинув сміятися. Поглянув на мене. Потім знову хотів розсміятися, але не зміг. Усе було видно по його очах. А там величезними літерами було написано: «САМОТНІСТЬ. ПОЖАДЛИВІСТЬ. СТРАХ». І бажання. Пристрасне бажання.

— У п’ятницю ввечері, — сказав він. — О восьмій. Вона п’є джин?

Я кивнув, подумавши: «Якщо треба — питиме й джин».

І він дав мені свою адресу.

Два дні по тому старий запросив мене на обід. На якусь мить мені здалося, що то Ібсен мене здав, бо мене настрашив вираз обличчя дідка. Нам подавав Петро. Ми сиділи зі старим у холодній їдальні, і він сказав мені, що згорнув імпорт героїну по всій країні та з Амстердама і зараз його привозили нам з Бангкока двоє пілотів. Він поговорив про цифри, пересвідчився, чи я його вірно зрозумів, а потім повторив своє звичне запитання: чи я й досі утримуюся від прийому віоліну? Потім старий деякий час сидів собі в напівтемній кімнаті і мовчки витріщався на мене, а згодом позвав Петра і наказав йому відвезти мене додому. В авто мені дуже кортіло запитати Петра, чи дідок уже імпотент, але не наважився.

Ібсен мешкав у типовому холостяцькому барлозі в багатоквартирному будинку на пагорбі Екеберг. Великий плазмовий екран, маленький холодильник і голі стіни. Він налив нам дешевого джину з ніяким на смак тоніком, без лимона, зате з трьома кубиками льоду. Ірен спостерігала за дійством. Вона мило посміхалася, поводилася чемно, а розмову вів я. Ібсен сидів з ідіотською усмішкою на своїй мармизі, витріщаючись на Ірен, хоча встигав закривати свою пащеку кожного разу, коли з неї ось-ось мала потекти слина. Він включив якусь довбану класичну музику. Я взяв свої пакуночки, і ми домовилися, що я заскочу до нього за два тижні. З Ірен.

Потім з’явилося перше повідомлення про зниження числа смертей від передозування. Тільки газетярі чомусь забули написати, що віолінщики-початківці лише після кількох тижнів прийому товпилися в черзі з витріщеними очима, здригаючись від синдрому ломки. А коли, простоявши в черзі зі своїми зім’ятими сотенними купюрами, дізнавалися, що ціна піднялася, вони просто плакали і скиглили.

Після нашого третього візиту до Ібсена він відвів мене убік і сказав, щоби наступного разу Ірен прийшла сама. Я сказав «добре», але в такому разі мені потрібно п’ятдесят пакунків по сто крон кожен. Ібсен погодився.

Переконати Ірен виявилося не так просто, і вперше мої старі прийоми не спрацювали. Мені довелося проявити жорст­кість. Пояснити, що це — мій шанс. Наш із нею шанс. Спитав її, чи не набридло їй спати на матраці в приміщенні для репетицій. І наприкінці вона промимрила, що набридло. Але їй все одно не хочеться... А я відказав, що ні до чого її не змушую, просто їй слід виявити чемність і повагу до самотнього немолодого чоловіка, бо йому дуже нудно сидіти вдома зі своєю кульгавою ногою. Вона кивнула на знак згоди і тільки попрохала мене, щоби я Олегу не розповідав. Після того, як Ірен подалася до лігва Ібсена, мені стало так гидко, що я розбавив пакетик віоліну, а отриманий надлишок викурив разом із цигаркою. Прокинувся я від того, що мене хтось штовхав. Вона стояла над матрацом і плакала так, що її сльози капали мені на обличчя і щипали очі. Ібсен спробував нагнути її, але їй вдалося вирватися й втекти.

— А пакети ти принесла? — спитав я.

Це запитання було явно зайвим. Вона розклеїлася повністю. І я сказав Ірен, що маю дещо, від чого все знову стане ОК. Я зарядив шприц, і вона витріщилася на мене своїми великими заплаканими очима, а я знайшов на її тоненькій біленькій шкірі синю вену і встромив у неї голку. Натиснувши на поршень шприца, я відчув, як спазми з її тіла перейшли до мого. Її рот розкрився у мовчазному оргазмі. А потім екстаз закрив її очі яскравою ширмою.

Може, Ібсен і був старим мерзотним негідником, але свою хімію він знав добре.

Я знав також, що я втратив Ірен. Я побачив це тоді, коли спитав її про пакети. І збагнув, що віднині життя змінилося безповоротно й назавжди. Тої ночі я побачив, як разом із Ірен в благословенне забуття канули й мої шанси стати міль­йо­нером.

А дідок продовжував заробляти мільйони. Однак йому хотілося більше. І швидше. Наче він хотів щось спіймати, хотів віддати якийсь борг, що його термін сплати наближався. Здавалося, йому самому гроші були непотрібні: будинок залишався таким самим, лімузин — теж таким самим, хоча його регулярно мили й начищали, а кількість персоналу теж не змінювалася і складалася з двох чоловік: Андрія й Петра. Ми й досі мали одного конкурента — Лос-Лобос, — і вони також розширили свої вуличні продажі. Вони найняли в’єтнамців та марокканців, які ще не встигли опинитися за ґратами і які продавали віолін не лише в центрі міста, а й в Конгсвінгері, Тромсьо, Трондхеймі і — якщо вірити чуткам — навіть у Гельсінкі. Може, Одін та Лос-Лобос і заробляли більше за старого, але вони поділили між собою ринок, бійок за територію не було, і ці два конкуренти багатіли, як на дріжджах. Будь-який притомний бізнесмен з нормальним мозком був би радий з такого статусу, курва його мати, кво.

На чистому блакитному небі були лише дві хмаринки.

Одна —це таємний агент в отому ідіотському головному уборі. Ми знали, що поліції дано вказівку не вважати наразі арсенальців пріоритетною ціллю, але Чоловік-берет все одно нишпорив довкола, всюди пхаючи свого носа. Другою був той факт, що Лос-Лобос почали продавати віолін в Ліллестрьомі і Драммені, і це означало, що декотрі наркомани не лінилися їздити туди поїздом.

Одного дня мене викликав дідок і наказав передати повідомлення одному поліцейському. Звали його Трульс Бернтсен, і це повідомлення треба було передати з великою обережністю. Я спитав, чому він не використає для цього Андрія чи Петра, але дідок пояснив, що не бажає будь-якого контакту, який зможе потім вивести поліцію на нього. Це був один з його принципів. І навіть якщо я мав інформацію, яка могла по­ставити його під загрозу, я був єдиною людиною, окрім Петра та Андрія, якій він довіряв. «Наркобарон довіряє Крадію», — подумав я.

Повідомлення полягало в тім, що він домовився про зу­стріч з Одіном, щоби обговорити проблему Ліллестрьома та Драммена. Вони мали зустрітися з Одіном в «МакДональдсі» на Кіркевеєн у вівторок о сьомій. Замовили увесь перший поверх начебто для приватної дитячої вечірки. Уявляю собі: яскраві повітряні кульки, різнокольорові стрічечки, паперові капелюхи та довбані клоуни. Та вони повсираються на місці, коли побачать, хто прийшов до них у гості на день народження: м’ясисті дебелі байкери з жагою вбивства в очах та шипами на кісточках пальців, так само дебелі сибірські урки та Одін з дідком, які будуть змагатися, наминаючи картоплю фрі, — хто кого переморгає.

Трульс Бернтсен мешкав сам-один у багатоквартирному будинку в Манглеруді, та коли я завітав до нього рано-вранці одної неділі, вдома нікого не було. Його сусід, вочевидь почувши, як у Бернтсена задзеленчав дзвоник, вистромив голову з веранди й гукнув, що Трульс у Мікаеля терасу будує. І поки я йшов за адресою, яку дав мені сусід, мені подумалося, що, напевне, Манглеруд — жахливий район, бо тут усі всіх знають. Або майже всіх.

Мені вже колись доводилося бувати в Хоєнгаллі. Це щось типу Беверлі-Хіллз в Манглеруді. Великі особняки з видом на Квернердален, центр та Гольменколлен. Я став на дорозі і по­глянув на скелет наполовину закінченого будинку. Перед ним стояли якісь типи без сорочок та з бляшанками пива в руках. Вони сміялися й показували на фундамент того, що, вочевидь, мало стати терасою. Я негайно упізнав одного з тих чоловіків. Рекламного красеня з довгими віями. То був новий голова відділу боротьби з організованою злочинністю. Забачивши мене, чоловіки замовкли. І я здогадувався чому. Ці чоловіки були полісменами, кожен з них, і вони відразу ж нюхом зачули бандита. Виникла непевна ситуація. Я не питав у старого, але чомусь мені спало на думку, що Трульс Бернтсен і є отим «повіреним» у поліції, якого дідок радив знайти Ізабель.

44

Вы читаете книгу


Несбьо Ю - Привид Привид
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело