Привид - Несбьо Ю - Страница 52

• Предыдущая
• 52/104
• Следующая

— Яким він був?

— Егоїстичним, ненадійним, але чарівливим. Такий собі самовпевнений вилупок.

— А що йому треба було?

— Я схожа на психолога, Харрі?

— Ні.

— Отож. Люди не настільки мені цікаві, щоби я була психологом.

— Дійсно нецікаві?

Ізабель Скоєн похитала головою. Поглянула вдалечінь. Її очі заблищали.

— Густо був самотній, — сказала вона.

— А звідки ти знаєш?

— Хто-хто, а я знаю, що таке самотність, повір мені. А ще він був повен самозневаги.

— Самовпевненість і самозневага?

— Насправді тут ніякої суперечності немає. Ти знаєш, чого можеш досягти, але це не означає, що ти вважаєш себе людиною, здатною викликати до себе любов інших людей.

— А чим пояснити його самовпевненість і самозневагу?

— Кажу тобі, я не психолог.

— Так, дійсно не психолог.

Харрі мовчав.

Ізабель прокашлялася.

— Його батьки відмовилися від нього. Як, на твою думку, це вплинуло на хлопця? Незважаючи на всю його міміку, жести та суворий вираз обличчя, він у глибині душі був людиною, яка вважала себе маловартісною. Як і ті, хто порвав з ним стосунки. Проста логіка, чи не так, пане несправжній поліцейський?

Харрі поглянув на неї і кивнув. Помітив, що від його прискіпливого погляду їй стало некомфортно. Але він утримався від запитань, котрі, як вона вже здогадувалася, були готові зірватися з його вуст: а що вона може розповісти про себе? Наскільки самотньою вона була? Наскільки сильну огиду відчувала до самої себе по той бік благополучного фасаду?

— А як стосовно Олега? Ти з ним зустрічалася?

— Це той хлопець, якого заарештували за вбивство? Ніколи. Але Густо згадував пару разів якогось Олега, сказав, що то його найліпший друг. Мені чомусь здається, що то був його єдиний друг.

— А як щодо Ірен?

— Він про неї також згадував. Вона була йому як сестра.

— Вона дійсно була йому сестрою.

— Не по крові, Харрі. Це зовсім не одне й те ж.

— Ти так вважаєш?

— Люди — наївні і вірять, що вони здатні на безкорисливе кохання. Але все зводиться до того, щоби передати гени, які будуть максимально близькими до твоїх. Займаючись розведенням коней, я бачу це кожного дня, повір мені. А люди — вони дійсно як коні, бо ми є стадними тваринами. Батько захищатиме свого рідного сина, а брат — свою рідну сестру. В будь-якому конфлікті ми стаємо на сторону тих, які більше за інших нагадують нас самих. Уяви собі, що ти — в джунглях і за якимось поворотом зустрічаєш білого чоловіка, вдягненого, як ти, котрий б’ється з напівголим чорним чоловіком з бойовою розкраскою на тілі. Вони обидва мають ножі і б’ються не на життя, а на смерть. Ти маєш пістолет. Яким буде твоє інстинк­тивне рішення? Встрелити білого чоловіка, щоби врятувати чорного? Звісно, що ні.

— Гм. І в чому ж полягає твій доказ?

— Мій доказ полягає в тому, що твоя лояльність є біологічно визначеною. Круги, що ширяться від центра, а цим центром є ми і наші гени.

— І ти застрелиш одного з них, щоби захистити свої гени?

— Не задумуючись.

— А може, варто убити обох — про всяк випадок? Може, так буде безпечніше для тебе?

Ізабель здивовано поглянула на нього.

— Що ти хочеш сказати?

— Що ти робила в той вечір, коли убили Густо?

— Що? — Вона примружилася на сонце, а потім поглянула на нього широко розкритими очима. — Ти що, Харрі, підозрюєш мене в тому, що я вбила Густо? І що я полюю за отим...Олегом?

— Просто дай відповідь на моє запитання.

— Я пам’ятаю, де я була, бо якраз згадала про це, коли побачила повідомлення про вбивство у газеті. Я сиділа на нараді з представниками поліції з відділу боротьби з наркотиками. Вони можуть виступити надійними свідками. Тобі потрібні імена?

Харрі похитав головою.

— Щось іще?

— Так. Отой Дубай. Що ти про нього знаєш?

— Гм, Дубай... Не більше, ніж усі інші. Розмов багато, але поліція наразі мало просунулася вперед у цій справі. Це дуже типово: професіонали, які стоять за вуличними продавцями, завжди примудряються вийти сухими з води. — Харрі придивився — чи не змінився розмір її зіниць і колір її щік. Якщо Ізабель Скоєн і брехала, то була дуже вправною брехухою.

— Я питаю про це тому, що ти зачистила вулиці Осло від усіх продавців дурману, окрім дубайців та двох-трьох дрібних банд.

— То не я зачистила вулиці, Харрі. Я — лише секретарка міськради, яка виконує накази комітету із соціальних проблем і втілює в життя політику міськради. А те, що ти називаєш «зачисткою» вулиць, це, строго кажучи, є функцією поліції.

— Гм. Норвегія — це маленька казкова країна. Але останні кілька років я провів у реальному світі, Скоєн. І той реальний світ рухають два типи людей: ті, хто прагне влади, і ті, хто прагне грошей. Першим потрібна слава і пам’ятники, другим — задоволення й розваги. А валюта, якою користуються перші й другі під час своїх переговорів з метою здобути те, що їм потрібне, називається «корупція».

— Я маю робити свою роботу, Харрі. А що збираєшся робити ти?

— Те, на що в інших забракло хоробрості або уяви. Якщо ти живеш у місті достатньо довго, то зазвичай бачиш ситуацію в ньому як мозаїку деталей, котрі ти знаєш дуже добре. Але той, хто повертається до міста і цих деталей не знає, бачить лише загальну картину. І ця загальна картина полягає в тому, що нинішня ситуація в Осло є вигідною для двох груп: наркоторговців, які поділили між собою ринок, і політиків, яким віддають належне за те, що вони вичистили вулиці міста.

— Ти хочеш сказати, що я — корумпована?

— Це справді так?

Він побачив у її очах лють. Справжню, непідробну. Тільки в одному мав сумнів — то була лють праведної людини чи людини, загнаної в куток. А потім, ні з того ні з сього, вона розсміялася. Вібруючим, навдивовижу дівчачим сміхом.

— Ти мені подобаєшся, Харрі. — Вона підвелася. — Я добре знаю чоловіків, знаю, що в сутужній ситуації вони скиглять і ховаються в кущі. Здається, що ти в цьому відношенні — виняток.

— Що ж, — мовив Харрі. — Принаймні, ти знаєш, чого від мене можна чекати.

— Реальний світ кличе назад, мій любий.

Харрі обернувся і побачив, як Ізабель Скоєн повертається до коней, граючи на ходу своїми масивними сідницями.

Він пішов слідом. Устромив ногу в стремено. Сів на Бальдера. Підняв очі і зустрівся поглядом з Ізабель. На її жорсткому, але вродливому, наче виточеному обличчі з’явилася легка зухвало-задирлива усмішечка. Вона склала губи в уявному поцілунку. Видала ними хтивий смоктальний звук і вдарила п’ятами по боках Медузи. Велика тварина стрибнула вперед, і спина Ізабель гойднулася.

Бальдер зреагував миттєво і рвонув їй услід, але Харрі міцно тримався в сідлі.

Ізабель знову йшла першою, і з-під копит Медузи дощем полетіли шматки сирої землі. Потім кобила пришвидшила темп, і Харрі побачив, як Ізабель, змахнувши «хвостом» своєї зачіски, зникла за поворотом. Він вхопився за віжки вище, як учив його дід, але не став їх натягувати. Стежина була така вузька, що гілки хльостали його, але він нагнувся і міцніше притиснувся колінами до коня. Харрі знав, що не зможе зупинитися, тому зосередився на тому, щоб тримати ноги в стременах, а голову — якомога нижче. По краях його поля зору дерева проскакували повз нього жовтими й червоними розмитими плямами. Він машинально піднявся у сідлі, перенісши свою вагу на стремена та коліна. А під ним хвилеподібно грали м’язи. Він мав таке враження, що сидить на удаві. Тепер вони увійшли в ритм, супроводжуваний громоподібним барабанним боєм копит об землю. Почуття страху боролося з почуттям захвату від несамовитого гону, яке повністю охопило його. Стежина вирівнялася, і за півсотні метрів попереду він побачив Медузу й Ізабель. На якусь мить той образ зупинився, мов стоп-кадр, наче кінь з вершницею завмерли у польоті над землею. А потім Медуза продовжила свій галоп. Минула ще одна секунда, і тільки тоді Харрі збагнув.

То була дорогоцінна секунда.

У поліцейській школі він читав наукові звіти, які свідчили, що під час катастроф мозок людини намагається обробити величезний обсяг інформації за кілька секунд. У декотрих працівників поліції це спричинялося до паралічу і нездатності до дії; у других викликало таке відчуття, наче час починав рухатися уповільнено, що життя наче проходить перед ними, і вони отримують змогу здійснити вражаючу кількість спостережень ситуації та її оцінок. Тому коли на швидкості майже сімдесят кілометрів на годину вони проскочили двадцять метрів, до розщелини, через яку щойно перестрибнула Медуза, залишалося ще тридцять метрів та дев’яносто секунд.

• Предыдущая
• 52/104
• Следующая