Привид - Несбьо Ю - Страница 67

• Предыдущая
• 67/104
• Следующая

— Який номер довідкової служби? — гукнув він жінці.

— Номер... до-до-довідкової служби?

— Так.

— Зараз. — Вона задумливо встромила в рота палець, сіла в дерев’яне крісло і підібгала під себе свій червоний азбестовий халат. — Є номер 1880. Але, здається, на 1881 чемніші оператори сидять. Не так швидко торохтять і не такі напружені. Не поспішають і завжди поговорять з тобою, якщо ти...

— Довідкова служба 1880 слухає, — почув Харрі гугнявий голос у своєму вусі.

— Асбйорн Трешчов, — сказав Харрі. — Пишеться через «ш» і «ч».

— У нас є Асбйорн Бертольд Трешчов в Оппсалі, Осло, а є ще один Асбйорн в...

— Це він! Чи не могли б ви дати мені номер його мобільного телефону?

За три секунди, які здалися вічністю, Харрі почув знайомий дратівливий голос.

— Мені нічого не потрібно.

— Треско, це ти?

Довга пауза і жодної відповіді. Харрі уявив собі отетеріле обличчя свого товстого приятеля.

— Харрі? Привіт, давно...

— Ти на роботі?

— Так. — Розтягнутий звук «а» свідчив про підозру. Бо ні­хто не телефонував Треско просто так.

— Мені потрібна одна негайна послуга.

— Ага, аякже. Хто б сумнівався. До речі, коли ти збираєшся віддати ті сто крон, які мені заборгував? Ти ж обіцяв, що...

— Мені треба, щоби ти вимкнув струм у районі Фрогнер-парку та вулиці Мадсеруд.

— Що-що тобі треба?

— У нас виникла серйозна ситуація, пов’язана з діяльністю поліції. Тут у одного типа поїхав дах, і він схопився за рушницю. Стріляє куди попало. Нам потрібний покров темряви. Ти й досі працюєш на підстанції в Монтебелло?

Іще одна пауза.

— Поки що працюю, а ти й досі поліцейський?

— Звісно. Треско, це дійсно дуже серйозно і невідкладно.

— А мені начхати на вашу серйозність. Я не маю на це повноважень. Тобі треба спершу поговорити з Хенмо, а він...

— Він спить, а ми не маємо часу! — скрикнув Харрі.

В цю мить бабахнув ще один постріл, і куля влучила в кухонний буфет. З нього із торохкотінням вислизнув комплект посуду, гепнувся на підлогу і розлетівся на друзки.

— Що то в біса було? — спитав Треско.

— А як ти гадаєш? Маєш вибір між відповідальністю за вимкнення струму на сорок секунд і купою людських трупів.

На кілька секунд по той бік лінії запала тиша. А потім почулася відповідь. Неквапливо-глузлива:

— Лишень уяви собі, Харрі! Ось я сиджу собі тут як велике цабе, і тепер від мене залежить усе. Ти й подумати не міг, що таке може статися, еге ж?

Харрі глибоко вдихнув. Побачив, як на терасі мелькнула тінь.

— Так, Треско. Я й подумати не міг, це правда. А чи не можеш ти...

— Ви з Ойштайном завжди думали, що я нікчема, еге ж?

— Та ти що, навпаки! Ми ніколи не сумнівалися, що ти далеко підеш. Так і казали: «Цей хлопець далеко піде!»

— А сказати «будь ласка» важко?

— Вимкни свою довбану електрику!!! — заволав Харрі. І почув, як запищали гудки. Треско вимкнув телефон.

Харрі скочив на ноги, схопив бабцю в оберемок і майже силоміць затягнув її до ванної.

— Залишайтеся тут, — прошепотів він, зачиняючи двері, і кинувся до розчинених парадних дверей.

Харрі вискочив під світло, приготувавшись, що зараз на нього обрушиться град куль.

І в цю мить усе стало чорним.

Таким чорним, що Харрі впав на кам’яні плити і покотився вперед, йому на мить забило памороки, і він подумав, що вже мертвий. А потім збагнув, що то Асбйорн Треско Трешчов рвонув рубильник, натиснув на кнопку чи щось інше і вимкнув світло. І що він мав у своєму розпорядженні сорок секунд.

Харрі побіг наосліп у темряву. Зачепився за штахетник і ледь не впав, а потім відчув під ногами асфальт і кинувся бігти. Почув, як до нього наближаються крики і виття сирен. Але почув також, як заревів, заводячись, потужний автомобільний двигун. Харрі тримався правої сторони і бачив достатньо добре, щоби не збитися з дороги. Зараз він знаходився біля південної частини Фрогнер-парку. І мав шанс вибратися з цієї халепи. Харрі пробіг повз неосвітлені особняки, дерева та ліс. Район і досі був знеструмлений. Звук автомобільного двигуна поволі наближався. Харрі різко кинувся ліворуч до автостоянки біля тенісних кортів. Ледь не впав у калюжу на гравійній алеї, але спромігся встояти на ногах — і пошкутильгав далі. Єдиним, що виднілося у темряві достатньо виразно, була біла крейдяна розмітка кортів за дротяною загорожею. Харрі побачив смутні обриси роздягальні тенісного клубу. Світло двох автомобільних фар на мить залило майданчик — і Харрі прожогом кинувся до стінки перед дверима роздягальні і щучкою пірнув за неї. Приземлившись, він відкотився убік на бетонне покриття. То була м’яка посадка, але у нього все одно запаморочилося в голові.

Він лежав тихо, як миша, і вичікував.

Довго вдивлявся в темряву, але нічого не почув.

І раптом його засліпило світло.

То був зовнішній ліхтар під дахом. Струм знов увімкнули.

Харрі пролежав дві хвилини, прислухаючись до сирен. На дорозі біля роздягальні з’являлися й щезали автомобілі. То були пошукові групи. Можливо, район уже був оточений. Невдовзі сюди привезуть собак.

Він не міг втекти геть, тому мав проникнути до будівлі.

Харрі підвівся і визирнув з-за краю стінки.

Побачив коробку з червоним вогником, а біля дверей — кнопочну панель.

Рік народження короля Норвегії. А коли ж він народився? Хтозна.

Харрі уявив собі фото з журналу світських пліток і спробував набрати 1941. Панель пискнула, він натиснув на ручку, але двері не відчинилися. Замкнено. Хвилиночку, а чи не народився король незадовго до того, як родина перебралася до Лондона 1940 року? Скажімо, 1939? Чи трохи раніше? Харрі боявся, що зробить три спроби, а потім замок заблокується. 1938! Він натиснув на ручку. От зараза, знову замкнено! Значить 1937?! Спалахнув зелений вогник. Двері відчинилися.

Харрі прослизнув усередину і почув, як позаду нього клацнув замок.

Тиша. Безпека.

Він увімкнув світло.

Роздягальня. Вузькі дерев’яні лави. Залізні шафки.

Лише зараз збагнув Харрі, як сильно він втомився. Але тут він зможе пробути до ранку, коли облаву скасують. Харрі оглянув роздягальню. Раковина з дзеркалом. Чотири душових. Один туалет. Він відчинив важкі дерев’яні двері в кінці кімнати.

Сауна.

Він увійшов, і двері самі за ним зачинилися. Там стояв за­пах деревини. Харрі ліг на одну з широких лав біля згаслої плити. І заплющив очі.

Їх було троє. Вони бігли коридором, тримаючись за руки, і Харрі кричав їм, щоб вони міцніше трималися один за одного, щоб їх не порозкидало навсібіч, коли на них обрушиться лавина. Він почув, як сніг наздоганяє їх. Спочатку то був гуркіт, а потім — ревіння. І ось лавина вже тут — біла темрява, чорний хаос. Харрі тримався щосили, але все одно відчув, що їхні руки вислизають з його долонь.

Харрі різко здригнувся і прокинувся. Поглянув на годинника й побачив, що поспав три години. Повільно і з легеньким посвистом випустив з легенів повітря, немов затримував його там. Боліло його побите, вкрите синцями тіло. Боліла шия. У голові теж громом гуркотів біль. А ще він рясно спітнів. Так рясно, що його костюм укрився мокрими темними плямами. Йому не треба було обертатися, щоби зрозуміти причину: хтось увімкнув у сауні піч.

Харрі зіп’явся на ноги і, похитуючись, пішов до роздягальні. На лавах лежала одежа, а надворі чулися удари ракетки по м’ячу.

Харрі підійшов до раковини і поглянув на себе у дзеркало. Червоні очі, напухле червоне обличчя. Сміховинний ошийок з липкої стрічки; її край вдавився в м’яку шкіру. Він побризкав водою на обличчя і вийшов під вранішнє сонце.

Троє чоловіків, усі з пенсіонерським загаром і з тонкими пенсіонерськими ногами, враз припинили грати й отетеріло витріщилися на нього. Один з них поправив окуляри.

— Нам бракує одного для гри в пари, молодий чоловіче. Пограти не бажаєте?

Харрі втупився поглядом поперед себе і зосередився на тому, щоб відповісти тихо й спокійно.

• Предыдущая
• 67/104
• Следующая