Привид - Несбьо Ю - Страница 69

• Предыдущая
• 69/104
• Следующая

— Добре, що прийшли, — почувся голос позаду Трульса. Бернтсену не треба було обертатися: акцент. То був він. Дубай. Чоловік, якого ніхто не знав. Ніхто інший не знав. Але який був толк Трульсу з того, що він знав ім’я і бачив обличчя? До то­го ж, не слід кусати руку, яка тебе годує.

— Я хочу, щоби ви для нас декого затримали.

— Затримали?

— Забрали. І привезли до нас. Усе решта — то не ваша турбота.

— Я ж сказав вам, що не знаю, де знаходиться Олег Фауке.

— Йдеться не про Олега Фауке, Бернтсене. — А про Харрі Холе.

Трульс Бернтсен вухам своїм не повірив.

— Про Харрі Холе?

— Ти що, не знаєш, хто це?

— Звісно, що знаю. Він працював у групі боротьби з кримінальною злочинністю. Схиблений наглухо. П’яниця. Спромігся розслідувати дві-три справи. Він що, зараз у місті?

— Харрі Холе зупинився в готелі «Леон». Номер 301. Забери його звідти сьогодні рівно о дванадцятій ночі.

— А як я його звідти заберу?

— Заарештуй його. Оглуши. Скажи, що хочеш йому яхту свою показати. Роби, що хочеш, але привези його на пристань в Конгені. А відтам вже ми завершимо справу. П’ятдесят ­тисяч.

«Завершимо справу». Дубай говорив про вбивство Харрі Холе. Навмисне вбивство. Вбивство поліцейського.

Трульс розкрив був рота, щоби сказати «ні», але голос на задньому сидінні випередив його:

— Євро.

Трульс Бернтсен отетеріло роззявив рота, і несміливе «ні» застрягло десь між його мозком та голосовими зв’язками. Натомість він повторив слова, які він начебто почув, але не насмілювався в це повірити.

— П’ятдесят тисяч євро?

— Так, а що?

Трульс поглянув на свій годинник. У своєму розпорядженні він мав трохи більше одинадцяти годин.

— А звідки ви знаєте, що він буде у своєму номері опівночі?

— Бо він знає, що ми приїдемо.

— Що? Ви, мабуть, хотіли сказати, що він не знає, що ви приїдете?

Голос позаду нього розсміявся. Сміх Дубая був схожий на гуркіт двигуна на дерев’яному моторному човні. Чах-чах-чах.

Була четверта година, і Харрі стояв під душем на вісімнадцятому поверсі готелю «Реддісон Плаза». Він сподівався, що липка стрічка протримається в гарячій воді — вона хоч трохи, але вгамовувала біль. Коли йому видавали ключа від номера 1937, у його голові промайнула якась смутна асоціація. Рік народження короля, роман Кестлера «Сліпуча темрява» про Великий терор в СРСР, символічний збіг цифр і таке інше. Харрі не вірив у символізм. А вірив у здатність людського розуму знаходити схожі схеми. Навіть там, де їх не було. Саме через це він, як детектив, завжди був великим скептиком. Він сумнівався й шукав, шукав і сумнівався. Бачив схожі схеми, але сумнівався у чиїйсь провині. Або навпаки.

Харрі почув, як пискнув телефон. Цей писк був тихий і приємний, але чутний. Звук дорогого готелю. Він вимкнув душ, підійшов до ліжка і підняв слухавку.

— Там вас жінка питає, — сказала адміністраторка. — Ракель Фауске... Вибачте, будь ласка, вона каже, що не Фауске, а Фауке. Вона щось хоче вам передати.

— Проведіть її до ліфта і пришліть сюди, — відповів Харрі.

Він окинув скептичним поглядом свій костюм, що висів у гардеробі. Костюм мав такий вигляд, наче пройшов через дві світові війни. Харрі відчинив двері й обмотав свій поперек широким рушником. А потім сів на ліжко й прислухався. Почув, як дзенькнув ліфт, а потім — її кроки. Він і досі міг їх розпізнати. Впевнені, але короткі кроки, часті, наче на ній була дуже тісна спідниця. Харрі на мить заплющив очі, а коли розплющив, то вона вже стояла перед ним.

— Привіт, голий чоловіче, — посміхнулася вона, опускаючи торби на підлогу, а себе — на ліжко поруч із ним. — А це що таке? — спитала Ракель, провівши пальцем по липкій стрічці.

— Це — просто імпровізований пластир, — пояснив він. — Не треба тобі було приходити сюди особисто.

— Я знаю, — сказала Ракель. — Але я не змогла знайти нічого з твоєї одежі. Напевне, вона загубилася під час переїзду до Амстердама.

«Не загубилася. Її просто викинули, — подумав Харрі. — І правильно зробили».

— Але потім я поговорила з Гансом Крістіаном, і він сказав, що у нього в шафі є повно речей, які він не носить. Не зовсім у твоєму стилі, але ви маєте приблизно однакові розміри.

Ракель розкрила торби, і Харрі з жахом дивився, як вона видобула звідти сорочку «Lakoste», четверо відпрасованих трусів, джинси «Армані» з напрасованою стрілкою, джемпер, куртку «Timberland», дві сорочки із зображеннями гравців у поло і навіть м’які черевики з коричневої шкіри.

Ракель почала розвішувати речі в гардеробі, і Харрі встав, щоби їй допомогти. Вона поглянула на нього збоку, посміхнулася і заправила за вухо пасмо волосся.

— Ти все одно не купив би собі жодної нової речі, допоки цей костюм не перетворився б на тобі на лахміття. Я вірно кажу?

— Не зовсім, — відповів Харрі, пересуваючи вішалки. Одіж була незнайома, але від неї йшов слабкий знайомий аромат. — Мушу зізнатися, що я подумував купити нову сорочку та, можливо, ще й труси.

— А ти що, не маєш чистих трусів?

Харрі скептично поглянув на неї.

— Дай визначення слову «чисті».

— Харрі! — Вона жартівливо ляснула його по плечу.

— Ти гориш, — сказала вона. — Гориш, наче в тебе лихоманка. Ти впевнений, що те, що ти закрив своїм так званим пластиром, не інфікувалося?

Харрі похитав головою, прекрасно знаючи з тупого пульсуючого болю, що рана таки дійсно інфікована і що в ній почалося запалення. Але зі свого багаторічного досвіду роботи в кримінальній поліції він знав ще дещо: поліція вже допитала бармена та завсідників бару «Нірвана» і тепер знає, що індивід, який убив нападника з ножем, залишив місце злочину з глибокими порізами шиї та підборіддя. І що поліція неодмінно попередить усіх лікарів у місті й встановить спостереження за пунктами невідкладної допомоги. А зараз був не час потрапляти до камери попереднього ув’язнення.

Ракель погладила йому плече — до шиї й назад. Погладила груди. І йому здалося, що Ракель має здатність прослуховувати його серце, що вона була як оті телевізори фірми «Pioneer», котрі припинили виробляти через те, що були вони надто якісні, і їхня якість проявлялася в недосяжній для конкурентів роздільності та неповторній глибині чорного кольору. Чорне на тих екранах було дійсно чорним.

Йому вдалося відчинити вікно буквально на щілину: адміністрація не хотіла, щоби готель зажив слави улюбленого місця самогубців. І навіть на вісімнадцятому поверсі їм було чути шум транспортного потоку в годину пік, випадковий автомобільний гудок і навіть спізнілу й недоречну пісню про літо, яка чулася невідомо звідки, може — із сусідньої кімнати.

— А ти впевнена, що ти цього хочеш? — спитав він, ховаючи за кашлем легке тремтіння в голосі. Отак вони й стояли: Ракель тримала руку на його плечі і не зводила очей з Харрі, немов танцювала з ним танго.

Вона кивнула.

Космічна й густа чорнота темряви, що засмоктує тебе. Він навіть не помітив, як Ракель підняла ногу й поштовхом зачинила двері. Він почув, як вони зачинилися — і все. З тихим звуком дорогого готелю. Наче поцілунок.

А коли вони кохалися, Харрі тільки й думав, що про темряву та аромат. Темряву її волосся, брів та очей. І аромат її парфуму, про який він у неї ніколи не питав, але той аромат належав тільки їй, він був у її одежі, в її гардеробі, звідки потім потрапив на його одяг, коли той висів разом з одягом Ракелі. І цей аромат з’явився в його гардеробі й тут. Бо речі отого другого чоловіка також висіли в її гардеробі. І саме там вона їх і знайшла, а не в його помешканні. Може, то навіть була не його ідея; просто Ракель взяла їх прямо з гардероба і привезла сюди. Але Харрі не сказав нічого. Бо він її позичив. Позичив прямо зараз — отак, або більше ніяк. Тому він тримав язика за зубами. Кохався з нею так, як робив це завжди: активно і так, щоби було приємно перш за все йому. Не дозволяючи собі підпадати під вплив її пожадливості чи нетерплячки. Він робив це з такою неквапливою пристрастю, що Ракель то охала, то загорялася бажанням вилаяти його. Він не підлаштовувався під неї, а кохався так, як сам хотів. Тому, що він її позичив. І мав у своєму розпорядженні лише оці кілька годин.

• Предыдущая
• 69/104
• Следующая